“Чи тобі останній хліб на столі, Галино” – картає мене свекруха. “Де таке бачено, так колотити сім’єю”. Ще поки свекор був живий, то якось воно усе було справедливо, тобто – навпіл. Вони собі із чоловіком моїм і в полі, і на току, і в гаражі коло тієї техніки. Та от, свекра не стало, а у нас і досі все те ж – навпіл. Тільки от половина йшла не свекрусі зовсім.
Ми із чоловіком уже 15 річницю шлюбу відзначили. Після навчання обоє в село повернулись, бо ж тут і роботу мали і біля землі власної працювати потрібно було.
Я ніколи не розуміла, що то за життя у місті, з дитинства мріяла лиш про власну хату, великий саді і обов’язково квітник. Тож життя, хай і в труді постійному, мені лиш на радість і в задоволення.
Чоловік мій офіційно не працює. Справа в тому, що вони із татом свого часу узяли землі в оренду, вирощували зерно, нині ми ще й ягодами і городиною займаємось. Маємо і самі роботу, і людям даємо.
Так от. Зароблені кошти ми завжди ділили на три купки: свекрам, нам і на витрати пов’язані із вирощуванням. Ми власні гроші на свій розсуд витрачали, як і свекри. Наскільки мені відомо, більшу частину вони сестрі чоловіковій у місто віддавали.
За ті гроші з роками вона з орендованої квартири у власну переселилась. Гордо розповідала, що з чоловіком самі заробили, на виплату узяли. Та от я в те вірити не збираюсь, бо де таких грошей мають двоє учителів з дітками зібрати? Але, мене те не стосувалось, бо свекри могли робити із своєю часткою, що забажають.
Та от, свекра мого не стало два роки тому. Усі землі і відповідальність, уся робота, лягла на плечі мого чоловіка. Звісно, ми найняли йому помічника і не одного, бо де таку людину знайдеш, як власник – аби робила усе і в будь-яку пору дня і ночі.
Ще перший рік, коли ми врожай продали, то чоловік по старій пам’яті усі гроші розділив знову на три купки. Я вже тоді запитала, а чого так має бути, та він сказав. що не може інакше, адже тато теж сіяв.
А от в минулому році, коли всю роботу від початку і до кінця ми із чоловіком робили, гроші я на рівні частини ділити не дозволила:
— Ти мені вибач, Дем’яне, – кажу до чоловіка. – та уже ти сам господар, і ти тільки тут працюєш. Можеш матері допомогти, дати суму чималеньку, але не буде порівну уже.
Йой, що ж то здійнялось, коли свекруха дізналась про те, що ми вирішили? Прилетіла до нас на подвір’я тоді, як чоловіка мого не було і давай дорікати мені.
Бачте, я не хороша, бо надумала у родині колотити. У них роками так було заведено, справу ту ще її чоловік розпочав і от так поклав, що буде і доньці і сину. А от я тепер між братом і сестрою надумала відносини зіпсувати.
— Чим вона має кредит виплачувати за трикімнатну квартиру? То один все матиме, аж зайве, а друга у місті копійки рахуватиме?
Та от я була невблаганна. Чоловік мені теж пробував щось пояснити і довести, але я не дозволила зробити як було. Та й фінанси усі в моїх руках.
От тепер свекруха на мене усім жаліється і такі вже пересуди селом ходять, що хоч із дому не виходь. Сестра чоловікова також на життя жаліється, для неї я теж не хороша, бо з моєї ласки мусить вона тепер на заробітки їздити.
Але я стою на своєму: хто трудиться, той і має. Ну хіба ж не так?
От ви б хіба не так вчинили?
