Незручна, звісно, історія, але що сталося, те сталося. Багато хто мене засудив за те, що я сміялася, стоячи на церемонії прощання з чоловіком, але я не змогла втриматись. І повірте, причини на те в мене були.
Ми із Семеном прожили разом 14 років. Познайомилися на дні народженні в одного спільного друга, нічого особливого, але якось закрутилося та дійшло до весілля. Потім зʼявився син Мишко, а за кілька років дочка Марічка.
Жили ми як усі, зірок з неба не хапали, працювали, відпустку проводили на морі, дітям там дуже подобалося, та й мені теж. Завжди мріяла мати будиночок на узбережжі: краса та й годі.
Але ось біда, про таке доводилося тільки мріяти. Тим більше коли настала та сама горезвісна криза, про яку досі пам’ятають багато хто.
Завод, на якому працював Семен, закрили, визнали нерентабельним та виробництво заморозили. Але жити нам якось було потрібно і Семен подався в далекобійники.
Спершу я була проти цього. По-перше, надивилася по телевізору всяких страшних історій про бандитів, що зупиняють фури, по-друге, боялася, що може щось статися з вантажем, який Семен везе.
Не хотілося, щоби нам довелося оплачувати його вартість, як це бувало з іншими. Так, я знаю про страховку і таке інше, але чула десятки історій, як бідним водіям тріпали нерви, якщо рейс проходив невдало.
Ну, загалом, Семен близько року був другим водієм і їздив то з одним, то з іншим далекобійником, а потім отримав у власне розпорядження фуру і став їздити за кордон самотужки.
Я відразу попередила його, що не вибачу зрад і не приведи Господь, він привезе з поїздки якусь болячку – розлучення буде негайно.
Але Семен у відповідь тільки сміявся і запевняв мене, що нікого підбирати на трасі не буде і взагалі він їде у справі, а не розважатися.
Що мені лишалося? Я йому вірила, таки ми були чоловіком і дружиною, а жити в постійних сумнівах неможливо.
А потім сталося те, на що ніхто не очікував. Стосувалося це правда, не Семена, а мене: я отримала несподівану спадщину. Виявилося, що мій батько, який колись виховував мене, насправді мені вітчим.
Що вже в них там сталося, я не знала, від мене це старанно приховували, а запитати вже нема в кого, батьків давно немає на світі.
І ось з’ясувалося, що мій біологічний батько, не маючи інших спадкоємців, за заповітом залишив мені будинок в Одеській області! Він все життя прожив біля моря, і тепер я теж могла там жити! Я була в такому шоці, що не передати. Чоловік теж зрадів, але коли я запропонувала йому переїхати туди, відмовився.
– Я тут звик, – сказав він. – Тут і друзі, і рідні.
Я не могла повірити своїм вухам. Звичайно, тут у нас трикімнатна квартира і пів життя пройшло, але ніколи не пізно щось змінити.
У свій останній рейс він пішов, як завжди, і ніхто з нас не міг подумати, що він вже не повернеться живим. Причиною став тромб, що відірвався. Сталося це на стоянці, коли Семен зупинився на відпочинок. Його знайшли в кабіні вже бездиханним.
Звичайно, горе, що звалилося на нас, було раптовим і від цього ще страшнішим. У чоловіка попереду було ще багато років життя, але долю не переграти. Що я відчувала тим часом зрозуміє лише той, хто втрачав своїх близьких.
Але, стоячи над труною чоловіка, я почула розмову двох жінок. Одна з них була трохи старша за мене, друга явно молодша.
– Нічого, – говорила перша. – Ми одразу подамо до суду. Ти отримаєш половину спадщини. Все-таки у вас син. Ось нехай ділиться і квартирою та будинком біля моря. А то морда в неї трісне, коли їй все дістанеться.
– Мамо, тихіше, – прошепотіла друга, – а то почує.
– Ну й хай чує, – додала в голос перша жінка. – Та вона й так усе знає. Чоловік шість років на дві сім’ї жив, а вона не здогадувалася? Ну, нічого, сюрприз їй буде. А тобі будиночок біля моря.
Спершу я нічого не зрозуміла, а потім розсміялася. Гучно, нестримно. Звичайно, це було нервове, а я сміялася і не могла зупинитися.
Семен шість років зраджував мені. Завів дитину на боці. Я думала, що він у рейсах, а він цей час проводив з іншою родиною. А тепер я ще маю віддати їм щось. Смішно. Так, мені було смішно.
Хтось підхопив мене, здається, Олена, подруга. Хтось приніс заспокійливе. Коли я трохи прийшла до тями та захотіла знову подивитися на тих жінок, їх вже не було.
Відразу скажу, що їм нічого не дісталося, бо Семен нічого не мав. Жили ми у моїй квартирі, вона колись належала моїм батькам, потім мама по дарчій відписала її мені. Будиночок біля моря, що дістався мені від тата, теж ніяким чином не стосувався Семена.
Накопичень у нас не було. Незабаром після похорону ми з дітьми переїхали до одеської області, а квартиру почали здавати, це теж непоганий дохід. Потім, згодом, діти поділять між собою квартиру та будинок, але поки що господиня я. А що там у другої родини чоловіка мені не цікаво. Зовсім.
