Вчора поминали мою маму. Було сорок днів, коли вона пішла від нас назавжди. Поминали скромно, тільки свої були. Син Вася, та донька Василина, ще онука Настя. І на цих поминках діточки мої влаштували скандал. Мамине ліжко ще до кінця не охололо, а вони вже ділити її майно почали. Спокою не дає їм бабусина квартира.
У кого тільки вони вродилися? Обидва жадібні й ліниві. Ми з їхнім батьком все життя ні на чию допомогу не сподівалися, самі собі заробляли на хліб. І квартиру також заробили. Пів життя у комуналці тулилися, й дочекалися, витримали, а цим все готове подавай.
Василь машину захотів у двадцять два роки, Василина у дев’ятнадцять років шикарне весілля захотіла, потім квартиру двокімнатну. Усі бажання виконали, ми з чоловіком, взяли кредити. Самі їх виплатили. Однією картоплею з дачі харчувалися, а зарплату несли до банку, на погашення позик.
Тепер мами не стало, свою квартиру вона мені залишила. А син і дочка чекають не дочекаються, коли я їм цю нещасну житлову площу віддам на поталу. Прийшли вчора на сорок днів, і не бабусю згадували, а весь день квартиру ділили.
Василь перший почав. Йому, бачите, нема де жити. До того, як бабусі не стало, було де жити, а тепер ні. Не хоче він, бачите, квартиру винаймати у чужих людей. Хоче в бабусину переселитися. Пів зарплати на квартиру та на машину, каже, йде. Не вистачає.
Звичайно, не вистачить, якщо ще й дівчину треба годувати-напувати, яка на його плечах сидить. З однією жив – перестала подобатися, з другою жив – теж погана, тепер – з третьою. Возив її відпочивати, тепер до Києва збирається везти на екскурсію.
А вона хоч би копійку принесла йому. Фігу з олією! Тільки їй неси. Вона його й навчила, дурненька, квартиру просити. Як же, грошей більше витрачатиме на неї. Ех, Василю, Василю. Коли тільки ти розуму набереш? Тридцять років невдовзі, а все канючиш і канючиш.
Усі тобі не допомагають. А хто кредит за машину сплачував? Чи не ми з твоїм батьком? Самостійно ти й третю частину не виплатив. Усе ми та ми. Жив би скромніше, давно б свою квартиру купив. А ти всі гроші на дівок, пробач господи, спускаєш. Завів би справжню родину, тоді б і розмова інша була.
А то живеш незрозуміло як – не одружений. Все наречених до сивого волосся обираєш. І Василина із претензіями, і цій мало. Квартиру купити допомогли, та все їй мало. Настуня в неї, бач, у перший клас пішла, витрати великі.
За гуртки треба платити, за музичну школу, ще щось. Хотіла їй сказати: «Ех, дочко, а як ми вас підіймали? Хіба неуками ви залишилися? Теж за все платили: і за підручники, і за форму, і за путівки до табору на дві зміни.
Чому це ми двох вивчили, а тобі одну першокласницю важко вчити? Хотіла сказати, та промовчала. Все одно не зрозуміє. Знайде виправдання. Скаже, що тоді життя інше було. А як воно було інше? Я на двох роботах працювала: і у лікарні, і у ЖЕКу.
Там медсестрою, тут прибиральницею. У декретній відпустці три роки не сиділа. А ти, люба, три роки від дзвінка до дзвінка відсиділа. Та й зараз робота у тебе – не бий лежачого. Сидиш цілий день на, чай елітний продаєш, який на фіг простим людям не потрібен.
За шість тисяч на місяць сидиш. Шукала б іншу роботу, якби грошей не вистачало. Або Петю, свого товстого чоловіка, змусила б більше грошей додому приносити. А не потурати йому, ледареві. Знайшов роботу собі – педагог додаткової освіти, один сміх.
Навчає пацанів за вісім тисяч, роботів якихось винаходити. Йому б токарем на заводі гарувати, а він із пацанами грається. Чому ваш батько досі не на пенсії, а біля верстата? Через вас і не на пенсії. Все тягнете і тягнете з нас гроші. Можливо годі? Ех, Василина, Василина!
Що у тій голові робиться – все взяти та поділити. Давайте, каже вчора, продамо бабусину квартиру, а гроші поділимо. Цікаво, як ти їх ділити зібралася? Шкода, що я не запитала. Вже точно, не порівну. Чую, як сказала б : “У мене донька, а у Васьки – нікого, мені більше давайте”.
А не спитала ти мене, матір свою, як ця квартира дісталася. Скільки я сил і нервів втратила, за лежачою бабусею доглядаючи. Скоріше квартиру продавати зібралася, та гроші ділити.
Ех, користолюбці та скандалісти. Поминальний день зіпсували.
Мало не битися зчепилися через однокімнатну квартиру. Кого я виростила? Сама не розумію. Хіба я їх цьому навчала? Хіба чоловік навчав? Мабуть, життя навчило. Ніякого розуміння, та співчуття до матері та батька немає. І сам,і один одного готові загризти за гроші.
А ми з чоловіком Миколою так вирішили: годі. Настав час трошки розпрямитися. Втомилися вже. Квартиру продамо і дачу облаштуємо. Ще машину новішу купимо, щоб не ламалася. Ще купимо новий тонометр, та пігулки від болю в суглобах.
Болить увесь час спина і в мене, і в чоловіка, і тиск весь час скаче. А діти жодного разу не поспівчували нам. Ні сорому, ні совісті вони, мабуть, не мають. Ось таке воно – життя… Вважаю, що думки у мене правильні? Чи як?
