На свій ювілей додому я приїхати не могла, то приймала вітання однією рукою миючи судно, а іншою тримаючи телефона. Подзвонила мені в Італію, навіть тітка мого чоловіка. Не знаю, хто й допоміг мене набрати. Слухаю я її і мало свідомості не втрачаю. Після розмови одразу набрала сеньйору, сказала, що мені край треба на два тижні їхати додому.
Ну то не дивина була для нашого села, аби жінка їхала на заробітки, а чоловік удома із дітьми залишався. Та от ті чоловіки усе одно намагались якось заробити і собі гроші, але не в моєму випадку.
Ми із Леонідом побрались ще коли обом по 20 було. Швидко у нас і син з’явився, жили у сімейному гуртожитку і мріяли про власне житло.
Та от якось рік у рік, а ми все на місці та на місці. Син підростав, уже йому і десять і 12, а чоловік усе на тій же роботі, як і я. І, ніби у сусідів от так і діти виростали і старіли вони поруч у тому гуртожитку, але я такого не хотіла.
Розмова була важкою, Леонід не хотів мене відпускати за кордон. Його і таке життя влаштовувало, аби телевізор працював, та син тихше комп’ютер робив. Роботу він змінювати наміру не мав, як і укладу життя.
Вмовила я його таки. Планували, що я їду, заробляю нам на будинок і повертаюсь. Леоніда я запевнила, що тоді буде нам усім і простір і власний куток, а йому гараж і там свої рибальські снасті розвішує, розкладає і колекціонує. Поїхала я.
Думала я що за рік – п’ять уже й повернусь, та де ж, як потреби росли і кожна зарплатня розходилась ще до того, як я її заробляла. Лиш на п’ятий рік я таки зібрала суму необхідну і придбали ми гарний будинок у межах нашого містечка.
Тепер я поїхала заробляти на те, аби довести там усе до ладу. Леонід лиш керував ремонтними роботами, та узгоджував усе із робітниками. Я собі була й щаслива тому, що от так змогла наше життя покращити і змінити.
І от, саме коли я сорокаріччя своє “відзначала” на роботі, бо додому поїхати не могла, набрала мене тітка мого чоловіка. Вітала, щебетала і говорила, а потім давай мого Леоніда вихваляти:
— Який молодець, я оце у сестри була, то дому її не впізнала просто. Там і паркан новий і дах старий замінили. А вбиральню ж прибудував і нарешті таки двір плиткою виклав. Роботящий він у тебе, гарна ви пара.
Я мало свідомості не втратила, бо мої відносини із свекрухою, то окремі і дуже неприємна тема. Вона так і не визнала нашого сина за свого онука і ніколи на ім’я мене не назвала. Я від неї тільки прикрощі і жалі маю.
Не треба бути професором, аби зрозуміти звідки то у неї все раптом з’явилось. Та й чоловік мій три роки як звільнився, бо ж або робота, або ремонти і будови. Явно не з його кишені усе робилось.
Приїхала я у наш новий дім, а чоловіка немає. Він мені розповідав і фото скидав, що от роблять камін і треба гроші на матеріали для веранди, але нічого того і близько не робилось у нас.
Прилетіла я до свекрухи, а він там і робітники там. Бачте, він мамі на старість вирішив життя покращити, бо вона заслужила, а в нас і так все буде, бо ж я працюю і чого то я так реагую?
За два тижні я я виселила чоловіка до мами і подала на розлучення. Дивилась на її дім і так гірко і прикро мені було, бо ж бачила у тих оновлених стінах місяці своєї нелегкої праці.
Тепер я все що заробляю складаю на купку і усім дівчатам знайомим раджу робити так само, адже ні чоловік, ні діти, якими б добрими і хорошими не були, ніколи не зрозуміють справжньої ціни отих заробітчанських євро.
Хіба ж я не правду кажу?
