Таки я не витримала і сказала матері і сестрі усе, що лежало на душі. Ну справді, скільки ж можна? Сестра в сльози, а мама руки в боки до мене: “Ти що собі думаєш? Нащо тоді родина, як не в таку хвилину допомогти?”.
Не знаю, що люди розуміють під словом “справжня” родина, але у матері і сестри на те свій погляд окремий. Та мені б ніби і нічого, я готова ділитись, але ж не останнє, правда?
Шість років тому я з малими дітьми переїхала із великого міста в рідне село. Перший час мене прийняла свекруха колишня, бо у мами сестра ж сім’єю мешкає і місця просто не було. Вже коли дім придбала і ремонт зробила, то там собі живемо.
Чоловік мій давно залишив і забув минуле життя. Не згадує ні про дітей своїх, ні про маму рідну. Повіявся світами і не знайдеш. Інколи надсилає свекрусі моїй колишній якісь повідомлення з іншого континенту, та й усе. А так, я все сама та сама із дітками.
Можливо і досі в місті жили б, бо дітям там і перспективи і гуртки і дозвілля, та от роботу я втратила, а за квартиру оплачувати потрібно було. Перші пів року такі сякі заробітки мала, а вже коли зрозуміла, що край, то так і переїхала додому. Добре. що свекруха виручила і придбала нам дім, не довелось мені на заробітки їздити.
Нині у мене господарка велика: вирощую птицю і биків, маю парничок із полуницею і помідорами. Усе йде на продаж
Працюю ще, бо ж гроші для сім’ї потрібні. Я соціальний працівник і ще доглядаю стареньку сусідку. Діти її мені вважайте ще одну зарплатню виплачують, бо бабуся з характером і забуває все на ходу.
Сестра ж моя також мати-одиначка, у мене троє племінників. Працює сестра касиром у містечку, їде зранку на зміну і повертається вечірнім автобусом. Приходить додому і в ліжко, бо виморена дуже.
Старший мій племінник цьогоріч другий курс закінчує. І от, як тільки він пішов навчатись, мама моя сказала, що ми родина і повинні допомагати одне одному. Я була згодна, але не знала, що то означає.
— Нін, ми тут передачу студенту організовуємо, що ти принесеш? Зарплатня ж уже є, то заскоч у магазин я тобі список скину, що придбати. – чую я раз на тиждень.
Але то ще нічого, бо сестра вже двічі “позичала” у мене гроші заплатити за навчання племінника. Але якось так виходить, що про те, що сестра позичила вона пам’ятає лиш до порогу мого дому, а далі то вже й забула, бо ні копійки я не бачила від неї.
Ну і от – знову вони мене набрали, бо треба аби я узяла щось у себе в погребі і принесла ще по списку з магазину. Я вже просто не витримала і кажу:
— У Катрусі випуск із четвертого класу, то я вам зараз скину посилання на босоніжки, які їй до сукні підійдуть. Оплатіть, ми ж родина. А Кирилу треба велосипед новий, бо старий для нього замалий. Я замовлю, а ти будь добра скинь частину, як для сім’ї.
Сестра хмикнула і вимкнула зв’язок. Я думала, що на тому й усе. вона зрозуміла натяк, та де ж? Я й додому не встигла дійти, як вони мене чекали обоє. Сестра хлипає, мов почула що від мене образливе, а мама давай соромити, що то я такого надумала:
— Ти багатша, можливостей більше, а що вона сама і сама все? У тебе діти малі при хаті, а він там у місті один сам. Нащо тоді родина, як не допомагати у скруті?
Розійшлись ми не надто гарно, бо я таки все, що на душі лежало й вимовила і мамі і сестрі. Такий у мене настрій був після тієї розмови, що пішла жалітись свекрусі. Та вислухала і каже, що я не права і в цій ситуації коли всім не просто, то я могла б і змовчати і допомогти, бо ті 400, 500 гривень хіба гроші?
От скажіть мені, може то я й справді не права? Повинна сестрі допомагати, бо більше вмію заробити і в мене діти менші?
