Про те, що в нареченого є власне житло я звичайно ж знала, однак на гостині ніколи не була. Та вже коли Вадим мені пропозицію зробив і ми із ним планувати весілля почати, я таки погодилась із свого містечка переїхати до нього в столицю. “А це хто, Вадику?” – вийшла нам на зустріч молодиця, як тільки я переступила поріг його житла.
Ми із Вадимом зустрічались більше трьох років. Хоча як зустрічатись, швидше бачились часто по роботі, адже він був далекобійником, а я бухгалтером у фірмі де він працював.
Я знала, що у нього є власна квартира у столиці, він часто розповідав, що хоче зробити капітальний ремонт “під себе”, адже житло так і не переобладнав після того, як не стало його тата.
Так, Вадим був сиротою і я шкодувала його дуже. У свої 25 я мала маму і велику родину, а от у нього нікого в білому світі. Тож коли мій коханий покликав заміж, я не вагаючись погодилась. Та й при надії я вже була, тож пропозиція була логічним продовженням стосунків.
Переїжджати у столицю я не хотіла до останнього, адже планувала працювати в декреті і після появи малюка. Хай не в повну силу а віддалено, та все ж. Але Вадим був правим, потрібно було обладнати житло до появи малюка.Я і поїхала “вити гніздечко”.
– А хто це? – запитала молодиця, яка раптово вийшла із кімнати, як мені здавалось порожньої Вадимової квартири. – Тобі не здається, що потрібно було попередити мене?
Я ногами в землю вросла. Нікого не очікувала побачити, а тут пані в халаті і домашніх капцях.
— Тобі діло? – сказав мій наречений гостро. – Йди до себе. – і пішов углиб квартири з речами.
— На тобі обличчя немає. – посміхнулась та жінка. – Я його мачуха. Тут мешкаю. А ти хто?
Того вечора я хотіла втекти світ заочі, бо стала свідком неприємних сцен з’ясовування стосунків між Вадимом і його мачухою. Де й подівся мій добрий і усміхнений Вадим. То була геть інша людина. У квартирі спали малі діти, його брат і сестра, а він не мав наміру поводитись тихо, навпаки розходився і грюкав дверима.
— Ми ніколи не ладнали. – мовив він коли ми в своїй кімнаті залишились наодинці. Та квартира наша навпіл, тож мусимо жити тут. Я не хочу продавати чотирикімнатну. Тут ніби як у кожного дві кімнати і власний санвузол. Лиш кухня і коридор спільні. продамо і матимемо по однокімнатній студії у кращому випадку.
Додому я поїхала наступного ж дня, пославшись на справи нагальні. Сльози струменіли щоками, бо я не знала, чи хочу пов’язувати тепер життя із Вадимом. Та квартира, мачуха, його відношення, його реакція на все. А що, як він так само колись буде ставитись і до мене? Говоритиме так, такими словами.
— Не бери в голову. – сказала мені мама, – То їхні відносини, а ти – окрема тема. Роз’їдетесь згодом. Знаєш, я сама тебе ростила і онуку такої долі не бажаю. Не роби необдуманих кроків, доню.
Тепер я геть заплуталась. Як бути, що робити? Тікати якнайдалі, чи все створювати сім’ю.
Головна картинка ілюстративна.
