– Та зрозумій ти нарешті! Я не збираюся жити з твоєю старою матір’ю! – Олег роздратовано жбурнув у валізу чергову сорочку. – Та й ти постійно нагадуєш мені про вік!
Лариса мовчки спостерігала, як чоловік збирає речі. Тридцять років спільного життя вмістилися в одну валізу, та спортивну сумку. Дивно, але саме ця думка чомусь дряпала найболючіше.
– Олеже, мама хворіє. Куди я її діну? – тихо спитала вона, сідаючи на краєчок ліжка.
– А мені яка справа? – він навіть не обернувся, продовжуючи копатись у шафі. – Твоя мати – твої проблеми. Я ще не настільки старий, щоб перетворювати квартиру на богодільню.
Лариса мимоволі скривилася. За останній місяць слово “старий” стало в їхньому будинку, мало не лайкою.
Олег ніби з ланцюга зірвався – почав прискіпливо розглядати себе у дзеркалі, записався у спортзал, та купив крем від зморшок. А потім з’явилася вона. Наталя. Молода сусідка з третього поверху.
– Ти ж до неї йдеш? – Лариса й сама не знала, навіщо питає. Відповідь була очевидною.
Олег нарешті обернувся. У його погляді майнуло щось схоже на провину, але він вперто підняв підборіддя:
– Так, до неї. І знаєш, що? З нею я почуваюся живим. Вона не рахує сиві волосинки у мене на скронях, і не нагадує про тиск. Вона просто… молода. Розумієш?
“Молода”. Це слово боляче вдарило під дих. Лариса мигцем торкнулася свого обличчя – зовсім недавно вона помітила нові зморшки у куточках очей. Раніше Олег називав їх чарівними промінчиками. А тепер…
– Тобі п’ятдесят п’ять, Олеже, – тихо сказала вона. – Ти справді думаєш, що…
– Що? – Він різко розвернувся. – Що я не маю права на щастя? На життя? Між іншим, багато чоловіків у моєму віці…
– Кидають дружин заради молоденьких сусідок? – Лариса гірко посміхнулася. – Так, я знаю про цю статистику.
Олег роздратовано смикнув плечем:
– Ось! Знову ти за своє! Вічно все профануєш, зводиш до банальностей. А я просто хочу жити, розумієш? Жити!
Він з силою зачинив валізу. Клацання замку пролунало, як вирок.
– Передавай привіт своїй мамі, – кинув він уже у дверях. – Сподіваюся, вам буде добре вдвох. Дві… – він затнувся, але все ж таки домовив: – Дві бабусі.
Двері зачинилися. Лариса ще довго сиділа нерухомо, дивлячись у порожнечу. У голові крутилося безглузде: “Дві старенькі”. Адже їй лише п’ятдесят! Хіба це вік?
З кімнати мами долинув тихий кашель.
– Ларисо? Все гаразд?
– Так, мамо, – вона важко підвелася. – Просто… Олег поїхав. У відрядження.
Брехати мамі було соромно, але зараз вона просто не могла сказати правду. Не вистачало ще, щоб Ганна Миколаївна почала звинувачувати себе у руйнуванні шлюбу дочки.
Наступні дні злилися в якусь сіру грудку. Лариса механічно виконувала звичні дії: готувала, прибирала, доглядала маму. А в голові крутилося те саме питання: як? Як вона не помітила, що все руйнується?
Вона пам’ятала, як познайомилася з Наталкою. Та нещодавно переїхала в їхній будинок, вони часто зустрічалися у ліфті.
Молода, яскрава, з цими її короткими спідницями та дзвінким сміхом. Лариса навіть раділа за неї – така юна, все життя попереду.
А потім почала помічати погляди чоловіка. Як він довго дивився у вікно, коли Наташа виходила на пробіжку у своєму рожевому костюмі. Як “випадково” стикався з нею біля під’їзду. Як почав затримуватись на роботі…
– Доню, – голос мами вирвав її з роздумів, – ти б прилягла. Котру годину вже підлогу намиваєш!
Лариса озирнулася. Справді, вона вже биту годину терла ту саму ділянку підлоги.
– Зараз, мамо. Тільки закінчу.
– Ларисо, – Ганна Миколаївна, спираючись на паличку, підійшла, і сіла на стілець – я ж бачу, щось сталося. Не треба мене берегти.
– Мамо…
– Пішов він, так? До цієї… як її… дівки з третього поверху?
Лариса кивнула, відчуваючи, як до горла підкочує грудку.
– Недолугий, – спокійно констатувала Ганна Миколаївна. – Ось, що з мужиками робиться – як стукне пів віку, так дах і зносить начисто. Наче знов у молодість стрибнути хочуть.
– Мамо, припини…
– А що “припини”? – мама зненацька дзвінко засміялася. – Я, між іншим, знаю, про що говорю. Твій батько теж свого часу таке утнув. На двадцять третьому році спільного життя вирішив, що молодість минає.
Лариса здивовано дивилася на матір:
– Тато? Але… ти ніколи не говорила!
– А навіщо? – Ганна Миколаївна знизала плечима. – Він згодом сам повернувся. За місяць. Щоправда, я його не прийняла.
– Як це?
– А ось так, – мама хитро примружилася. – Я за цей місяць зрозуміла, що життя не закінчується. Записалася на курси крою та шиття, у хор церковний пішла. А головне, зрозуміла, що без нього мені навіть легше. Спокійніше якось.
Вона помовчала, розглядаючи свої руки – зморшкуваті, з опуклими венами, але все ще гарні.
– Знаєш, Ларисо, роки – вони не старять. Старить те, що всередині. Поглянь на мене – мені під дев’яносто, а в душі – все те саме дівчисько.
Лариса мимоволі посміхнулася. Це була правда – її мама, попри вік та хвороби, зберегла якесь дивовижне внутрішнє світло. Може тому до неї завжди тяглися люди?
– А твій Олег, – продовжувала Ганна Миколаївна, – він же не від тебе біжить. Від себе біжить. Від страхів. Думає, якщо поряд молода буде, то й сам помолодшає.
– Ти його виправдовуєш? – Лариса відчула, як усередині здіймається глухе роздратування.
– Ні, що ти, – мама похитала головою. – Я його жалію. Бо знаю – не знайде він того, що шукає. Не можна втекти від часу, доню. Він все одно наздожене.
У цей момент з вулиці долинув сміх. Лариса мимоволі визирнула у вікно. Олег та Наташа йшли подвір’ям, тримаючись за руки. Вона щебетала, закидаючи голову, а він дивився на неї з таким обожнюванням, що всередині все стислося.
– Не дивись, – мама м’яко потягла її від вікна. – Ходімо краще чаю поп’ємо. У мене там ватрушки з сиром залишилися.
– Мамо, які ватрушки? – Лариса відчула, як по щоках потекли сльози. – Я тридцять років… Тридцять років! А він…
– А він дурень, – спокійно повторила Ганна Миколаївна. – Але ж це його вибір. А в тебе є своє життя. І знаєш, що? Давай ми з тобою завтра погуляємо. Тут неподалік Будинок культури відкрили після ремонту. Говорять, там тепер така краса…
Лариса хотіла заперечити, що не до прогулянок зараз, але щось у голосі матері змусило її промовчати. Може, вона має рацію? Може, справді варто просто жити далі?
Будинок культури виявився несподівано затишним місцем. У холі пахло свіжою фарбою та кавою – там відкрили невелике кафе. Грала тиха музика.
– Дивись, – Ганна Миколаївна зупинилася біля дошки оголошень, – набір хору. І до театральної студії. О, і навіть йога для тих, кому за п’ятдесят!
– Мамо, – Лариса скривилася, – ти ж не думаєш…
– А чому ні? – мама хитро примружилася. – До речі, я у свої вісімдесят п’ять ще такі коліна можу викидати!
І, ніби на підтвердження своїх слів, вона зробила несподівано граційний рух рукою. Паличка вислизнула, і з гуркотом упала на підлогу.
– Ох, – Ганна Миколаївна зніяковіла.
– Дозвольте, я допоможу, – пролунав чоловічий голос.
Високий сивий чоловік нахилився, підняв паличку, і з галантним поклоном простягнув її Ганні Миколаївні:
– Прошу вас, мадам.
– Ох, дякую, – мама несподівано зашарілася, як дівчинка. – Ви такі люб’язні…
– Ігор Петрович, – представився чоловік. – Керівник місцевого хору. А ви, я дивлюся, цікавитеся нашими заняттями?
– Та ні, це я так, – почала Лариса, але мама рішуче перебила:
– Звісно, цікавимося! Моя дочка чудово співає. У молодості навіть у конкурсах брала участь.
– Мамо! – Лариса відчула, як червоніє. – Це було сто років тому…
– Голос не старіє, – лагідно зауважив Ігор Петрович. – Якщо хочете, можемо зараз прослухати вас. У нас якраз репетиція розпочинається.
Так Лариса опинилася у хорі. Сама не зрозуміла, як це вийшло – начебто, просто хотіла порадувати маму, а втягнулася.
Запах нотних тек, звуки фортепіано, добрі посмішки інших учасників – все це створювало якусь особливу атмосферу. Тут ніхто не рахував зморшки, та не обговорював вік. Тут просто співали.
А потім був концерт. Невеликий, камерний – для своїх. Але Лариса хвилювалася так, ніби виступала у Академічному театрі. Особливо коли побачила у залі… Олега.
Він сидів у останньому ряду, поруч із Наталкою. Та щось шепотіла йому на вухо, хихикаючи, але він, здавалося, не чув. Дивився на сцену, на Ларису – у темно-синій концертній сукні, з високо піднятою головою.
А вона співала. Співала, як ніколи у житті. Про кохання, про зраду, про те, що життя продовжується. І з кожною нотою відчувала, як щось усередині відпускає, розчиняється, йде…
Після концерту він підійшов. Один, без Наташі. Зупинився за кілька кроків, переступаючи з ноги на ногу, як школяр, що нашкодив.
– Ларисо, ти дивовижно виглядаєш.
Вона мовчки дивилася на нього. Дивно, але зараз, дивлячись у ці знайомі карі очі, вона не відчувала нічого – ні болю, ні образи. Лише легку втому.
– Дякую, – сказала вона нарешті. – Це все?
– Ні, почекай, – він підступив ближче. – Я хотів сказати… Тобто я подумав…
– Що передумав? – Вона трохи підняла брову. – Чи що? Наташа виявилася не такою ідеальною?
Олег скривився:
– Ти не розумієш. Вона зовсім інша. Молода – так, гарна – так, але… – він затнувся. – З нею не можливо поговорити. Вона не знає, хто такий Хемінгуей, не читала “Кайдашеву сім’ю”…
– А ти що думав, у двадцять п’ять, дівчата зачитуються книжками? – Лариса несподівано для себе засміялася. – Олеже, ти смішний. Справді.
– Я не про це, – він насупився. – Просто… Ларисо, я, мабуть, помилився. Може…
– Ні, – вона похитала головою. – Не може. Знаєш, я тобі вдячна.
– За що? – Він розгублено моргнув.
– За те, що пішов. За те, що змусив мене прокинутися. Розплющити очі. Зрозуміти, що життя не закінчується на сім’ї та борщах. Що я можу співати! Можу радіти. Можу бути собою, а не чиєюсь тінню.
Вона говорила, і з кожним словом відчувала, як усередині росте щось нове – впевненість? Сила? Свобода?
– Ларисо, я все зрозумів. Я повернуся, – він простяг руку, намагаючись торкнутися її плеча. – Ми почнемо спочат…
Вона м’яко, але рішуче відсторонилася:
– Ні, Олег. Ти не повернешся. Тому що повертатися нема куди. Тієї Лариси, яка варила тобі борщі і прасувала сорочки, більше немає. А нову – ти не знаєш. І, боюсь, вона тобі не сподобається.
– Чому?
– Тому, що вона живе для себе. І знаєш, що? – Вона посміхнулася. – Їй це подобається!
У цей момент до них підійшла Ганна Миколаївна. Без палички, вона спиралася на руку Ігоря Петровича.
– А, Олеже, – вона окинула колишнього зятя прохолодним поглядом. – Ти ще тут?
– Добрий вечір, Ганно Миколаївно, – пробурмотів він. – Я саме йшов…
– Ну-ну, – вона посміхнулася. – Іди, звичайно. Тільки знаєш що? Наступного разу, коли зберешся втекти від старості, глянь у дзеркало. Може, справа не в оточуючих, а в самому тобі?
Олег смикнувся, наче від ляпаса. Розвернувся, і швидко пішов до виходу.
– Мамо! – докірливо сказала Лариса. – Навіщо ти так?
– А що не так? – Ганна Миколаївна знизала плечима. – Правду сказала. До речі, Ігор Петрович запропонував мені вести в Будинку культури гурток “Бабусині казки” для дітей. Уявляєш?
– Ганна Миколаївна має дивовижний дар оповідача, – усміхнувся Ігор Петрович. – Я впевнений, що дітям сподобається.
Лариса дивилася на маму – помолоділу, з блискучими очима, – і думала: може, в цьому є секрет? Не тікати від віку, а приймати його, як подарунок? Як привід почати щось нове?
За місяць Олег з’їхав від Наташі. Кажуть, вона знайшла когось молодшого. А ще через місяць він надіслав Ларисі листа – довгого, плутаного, повного вибачень і жалю.
Вона не відповіла. Навіщо? У неї тепер інше життя. Тричі на тиждень – репетиції у хорі. У вихідні – заняття йогою.
І знаєте, що? У свої п’ятдесят вона нарешті почувається по-справжньому молодою! Тому що молодість – це не відсутність зморшок. Це свобода бути собою! У будь-якому віці!
