– Давай по-чесному, Ганно! Продамо будинок, і поділимо гроші порівну, – мати присіла на край старого крісла, оглядаючи простору вітальню. – Ти ж розумієш, що так буде справедливо.
Ганна мовчки розставляла кухлі на столі. Ці кухлі з синіми волошками по краю, бабуся берегла для особливих випадків. Зараз вони якнайкраще підходили для непростої розмови.
– Справедливо? – Ганна нарешті обернулася до матері. – А може, розкажеш, як справедливо було відправити п’ятирічну дівчинку в село? І приїжджати раз на рік із подарунками, вдаючи, що це нормально?
– Починається, – мати скривилася. – Ми вже сто разів обговорювали це. Ми не мали вибору. Твій брат вимагав особливого догляду, ти ж знаєш.
– Знаю, – кивнула Ганна. – Як і те, що останні п’ятнадцять років Костя так і потребує особливого догляду. Тільки тепер не через примхи трирічки, а через небажання дорослішати.
За вікном майнула знайома постать – Костя приїхав. Як завжди, без попередження. Останнім часом він взяв за звичку з’являтися раптово, особливо, коли вони з матір’ю обговорювали майбутнє будинку.
– О, ви вже почали без мене, – брат увійшов у кімнату, недбало кинувши ключі від машини на комод. – Аня, ти подумала над нашою пропозицією?
– Над якою саме? – Ганна налила чай у бабусині кухлі. – Над тією, щоб продати будинок, який дістався мені за дарчою? Чи над тією, щоб віддати його тобі просто так?
Костя розвалився в кріслі, закинувши ногу на ногу:
– Ну, навіщо ти так? Ми ж родина. Потрібно триматися разом.
– Родина? – Ганна відчула, як усередині здіймається хвиля обурення. – Двадцять років тому ви вирішили, що родина – це ви втрьох. А я так, доважок, який можна відправити до бабусі!
– Припини істерику, – мати встала, нервово обсмикуючи сукню. – Ти невдячна. Ми дали тобі можливість вирости на свіжому повітрі, отримати нормальне виховання.
– Ви не дали, – перебила Ганна. – Бабуся дала. Вона навчила всього мене: готувати, господарювати, розумітися з людьми. Вона ходила на батьківські збори, сиділа зі мною, коли я хворіла. А ви навіть не дзвонили.
– Ми не мали часу, – буркнув Костя. – Я постійно брав участь у змаганнях, мама возила мене на заняття…
– О, так, – Ганна поставила кухоль на стіл. – Я пам’ятаю. Щоразу, коли я приїжджала в місто, тільки й чула: “Костя переміг в олімпіаді”, “Костя посів перше місце”, “Кості потрібен новий комп’ютер для розвитку”. А що потім? Три інститути за п’ять років? І жодного не закінчив?
Мати схопилася:
– Не смій дорікати братові! Він просто шукає себе, пробує різні напрямки!
– У двадцять п’ять років? – Ганна похитала голова. – А я у двадцять п’ять уже п’ять років, як працюю в школі. Викладаю математику, як бабуся. У мене учні, повага колег. І знаєте, що? Цей будинок – єдине місце, де я почувала себе коханою. Де мене приймали такою, якою я є.
– Саме тому ти маєш поділитися! – Вигукнула мати. – Ти маєш роботу, стабільність. А Кості треба з чогось починати. Продамо будинок, розділимо гроші – ти зможеш купити квартиру, а він почне свою справу.
Ганна подивилася на брата – такого впевненого у своєму праві здобути все, що захоче. Потім на матір – яка вважає, що молодшому синові всі мають поступатися.
– Ні, – твердо сказала вона. – Цей будинок збудував дідусь. Тут виросла ти. Тут бабуся провела все життя, виховуючи мене. І знаєте, що? Вона залишила будинок мені не просто так. Вона бачила, як ви ставитеся до мене усі ці роки.
– Це не чесно! – Костя різко підвівся з крісла. – Думаєш, тобі було важко? Знаєш, як це – коли від тебе постійно чогось чекають? Коли потрібно відповідати очікуванням?
Ганна пильно подивилася на брата. Вперше за весь час вона побачила в його очах щось справжнє, не награне.
– А я й не знала, що тобі тяжко, – тихо сказала вона. – Адже ми майже не спілкувалися. Батьки привозили мене щорічно, на твій день народження. Пам’ятаєш свій тринадцятий? Коли я привезла тобі дерев’яну скриньку, яку ми з бабусею вибирали цілий місяць?
Костя насупився:
– Яку скриньку?
– Звісно, – Ганна сумно посміхнулася. – Ти навіть не пам’ятаєш. А я збирала на неї три місяці з грошей, що отримувала за допомогу сусідам на городі. Ти відкрив її, скривився і сказав: “Фу, село”.
– Аня, годі ворушити минуле, – мати роздратовано махнула рукою. – Ми пропонуємо тобі розумне рішення. Продати будинок, поділити гроші…
– Ні, мамо. Не годі. Двадцять років я мовчала. Коли ви забували привітати мене з днем народження. Коли не приїхали на мій випускний. Коли я вступила в інститут, а ви навіть не знали, на який факультет.
В кімнаті зависла важка тиша. За вікном шелестіли яблуні, посаджені ще дідусем. Ганна пам’ятала, як бабуся розповідала історію кожного дерева у саду.
– Знаєте, що найцікавіше? – Ганна підійшла до вікна. – Коли бабуся хворіла, то я просила вас приїхати. Хоч на кілька днів.
– Вона так хотіла побачити онука, познайомитись з ним по-справжньому. Але у вас завжди були причини: то Костя готується до вступу, то має важливі курси…
– У нас не було можливості, – почала мати.
– А тепер з’явилася? – Ганна обернулася до них. – Тепер, коли мова зайшла про гроші, ви раптом згадали про сімейні цінності? Про справедливість?
Костя нервово забарабанив пальцями по столу:
– Слухай, а може обійдемося без цієї моралі? Давай просто розв’яжемо питання з будинком. Ти ж розумієш, що одній тобі він ні до чого. Такий великий…
– Великий, – кивнула Ганна. – Чотири кімнати, веранда, сад. Знаєш, скільки сил бабуся вклала, щоб підтримувати тут усе в такому вигляді? А я їй допомагала. Щовихідних ми щось лагодили, фарбували, оновлювали. Разом. А де ви були?
– Припини дорікати нам! – Мати підвищила голос. – Ми робили все, що могли. У нас було своє життя у місті.
– Звісно, - Ганна підійшла до старого буфету, дістала альбом. – Ось дивіться. Мої перші змагання з волейболу. Наша команда посіла перше місце у районі. Бабуся так раділа, сиділа на трибуні з плакатом “Ганнусю, ти найкраща!”
Вона перевернула сторінку:
– А ось мій перший виступ у школі. Я читала поезію на конкурсі. Бабуся сама сукню мені шила, три ночі не спала.
– До чого ти це все розповідаєш? – невдоволено спитав Костя.
– До того, що кожен важливий момент мого життя пов’язаний із цим будинком, та з бабусею. Кожен! А ви були настільки зайняті, що навіть не знали про ці моменти.
Мати нервово поправила зачіску:
– Ми надсилали тобі подарунки, гроші…
– Так, надсилали, – Ганна зачинила альбом. – Гарні ляльки, які я віддавала сусідській дівчинці. Модні сукні, в яких не можна було ходити до школи. А бабуся вчила мене головному – бути людиною.
У двері постукали. На порозі стояла Ніна Іванівна, сусідка:
– Ганно, вибач за занепокоєння. Я почула голоси, вирішила зайти. Все гаразд?
– Так, Ніно Іванівно, – Ганна посміхнулася. – Ми тут із рідними розмовляємо.
– А, – сусідка окинула присутніх уважним поглядом. – Нарешті приїхали. Бо за всі роки й не бачили вас майже. Віра Петрівна все чекала…
– Ви тут зайва, – різко обірвала її мати. – Ми розв’язуємо сімейні питання.
– Сімейні? – Ніна Іванівна випросталась. – А де була ваша родина, коли Віра Петрівна з Ганною перекривали дах? Коли паркан лагодили? Коли колодязь відновлювали?
– Не ваша справа! – Огризнувся Костя.
– Моя, юначе. Бо я тут щодня була. Бачила, як дівчинка росла. Як бабуся раділа її успіхам. Як вони удвох цей будинок утримували.
– Ніно Іванівно, дякую вам, – Ганна м’яко торкнулася плеча сусідки. – Але я сама розберуся.
Сусідка похитала головою, але вийшла. У кімнаті знову зависла тиша.
– І що ти пропонуєш? – мати намагалася говорити спокійно. – Житимеш тут одна? А брат нехай винаймає кімнату?
– А що ти пропонуєш? – відрізала Ганна. – Продати будинок, який бабуся подарувала мені? Який ми з нею двадцять років підтримували, ремонтували, зберігали?
– Але ж ти розумієш, що Кості треба десь жити, – мати перейшла на прохальний тон. – Він молодий чоловік, йому треба влаштовувати життя…
– А мені не треба? – Ганна підійшла до вікна. – Знаєте, що бабуся говорила перед тим, як оформити дарчу? “Ганнусю, цей будинок – твій захист. Тут тебе ніхто не скривдить”.
Костя пирхнув:
– Захист від чого? Від успішного життя у місті?
– Ні, – Ганна повернулася до брата. – Від таких, як ти. Хто звик отримувати все готове. Хто вважає, що всі йому винні.
– Та як ти смієш! – скинулась мати. – Ми ростили його…
– Саме так, – перебила Ганна. – Ви виховували його. А мене виховувала бабуся. І знаєш, що? Я їй вдячна. Вона навчила мене працювати, відповідати за свої вчинки, поважати чужу працю.
У кишені у Кості задзвонив телефон. Він глянув на екран і скривився:
– Мамо, мені треба відповісти. Це, щодо роботи.
– Якої роботи? – не витримала Ганна. – Ти ж місяць тому казав, що шукаєш себе у творчості. А раніше хотів відкрити інтернет-магазин. А ще раніше, збирався зайнятися спортом.
Костя проігнорував сестру, та вийшов у коридор. Мати провела його поглядом, і знову обернулася до дочки:
– Аня, подумаймо спокійно. Ти ж розумна дівчинка. Розумієш, що одній тобі цей будинок…
– Припини, – твердо сказала Ганна. – Я все вирішила. Будинок залишиться моїм. Як і бажала бабуся.
– Тоді ми подамо в суд! – піднялася мати, стискаючи кулаки. – Оскаржимо її заповіт!
– По-перше, не заповіт, а дарчу, яка не оскаржується! А по-друге – на якій підставі? – спокійно спитала Ганна.
– На тій, що ви двадцять років тут не з’являлися? Чи на тій, що бабуся була в здоровому глузді та твердій пам’яті, коли складала документ у присутності нотаріуса?
У коридорі почулися швидкі кроки – повернувся Костя:
– Все, я вирішив. Аня, ми продаємо будинок, ділимо гроші. Або я знайду спосіб вижити тебе звідси.
– Це загроза? – Ганна подивилася братові у вічі.
– Це факт, – він підійшов ближче. – Подумай, чи зможеш ти тут жити спокійно? Ми приїжджатимемо щодня. Вимагатимемо своє. Замучишся від нас відбиватися!
– Костю! – обсмикнула його мати. – Не треба так брутально.
– А як треба? – Він розвернувся до матері. – Ніжно вмовляти? Не вийде! Вона ж бачить, що ми в цій ситуації слабші, от і користується цим!
Ганна мовчки дістала з серванта теку з документоментами:
– Ось виписка з банку – всі квитанції за комунальні послуги за п’ятнадцять років. Ось чеки на матеріали для ремонту. Ось розписки від робітників, які допомагали нам із бабусею. А ось…
– Та начхати нам на твої папірці! – Костя махнув рукою, торкнувшись теки.
Документи розлетілися по підлозі. Ганна спокійно почала збирати їх:
– А ще є свідки. Багато свідків. Вся вулиця знає, як ви відвідували бабусю. Точніше, як не відвідували.
– Що ти хочеш сказати? – процідила мати.
– Що я не боюся суду, – Ганна поклала документи назад у теку. – Більше того, я готова до нього. А ось ви – ні.
– Ти не розумієш, на що йдеш, – мати опустилася на стілець. – Ми твоя родина. Не можна так із рідними.
– Родина? – Ганна провела рукою по старій скатертині, яку вони з бабусею вишивали довгими зимовими вечорами.
– А де була ця родина, коли я пішла в перший клас? Коли захворіла на вітрянку? Коли виграла районну олімпіаду з математики?
– Ми мали причини, – тихо сказала мати.
– Причини завжди знайдуться, – Ганна підійшла до буфету, дістала стару фотографію. – Дивись, мамо. Це мій випускний із дев’ятого класу. Бабуся продала свої золоті сережки, щоб купити мені гарну сукню. А ти навіть не подзвонила того дня.
Костя нервово ходив по кімнаті:
– Гаразд, проїхали. Що було, те було. Нині – інший час. Давайте розв’язувати проблему.
– Проблему? – перепитала Ганна. А в мене немає жодної проблеми! – Це тобі щось потрібне, ми раптом навіть стали сім’єю? Тепер треба забути все, та вирішувати твої проблеми?
– Та що ти заладила! – Вибухнув Костя. – Подумаєш, не приїжджали, не дзвонили! У всіх своє життя!
– Саме так, – кивнула Ганна. – У всіх своє життя. І моє життя тут, у цьому будинку. Де кожна річ нагадує про бабусю. Де все зроблено нашими руками.
Мати підвелася, розправила плечі:
– Добре. Ти сама обрала такий шлях. Але запам’ятай – ми не відступимо. Цей будинок треба продати!
– Ні, мамо, – Ганна похитала головою. – Бабуся не для того берегла його все життя, щоб він дістався тому, хто не цінує чужої праці. Вона хотіла, щоб тут жила людина, яка любитиме цей будинок так само, як любила вона.
Костя схопив свої ключі:
– Ходімо, мамо. Марно з нею розмовляти. Ми знайдемо інший спосіб.
Коли вони пішли, Ганна ще довго стояла біля вікна, дивлячись на яблуневий садок. Кожне дерево пам’ятало її дитячі сльози, радості, мрії. Кожна яблуня була посаджена з любов’ю та турботою.
Вона знала – буде не просто. Але бабуся навчила її головному – стояти за правду, та справедливість. І цей будинок, який зберігає стільки спогадів, залишиться там, де має бути. У її дбайливих руках. Вона не боялася будь-яких погроз, бо знала, що закон на її боці.
Ніна Іванівна постукала у вікно:
– Ганнусю, ти як? Може, чаю заварити?
Ганна посміхнулася і кивнула головою. Життя продовжується. І в цьому житті вона має справжню родину – сусідів, учнів, колег. Тих, хто завжди поруч, хто цінує та підтримує.
А будинок… Будинок стоятиме. Як стояв усі ці роки – сповнений любові, тепла та справжнього життя…
