— А Наталка вже знає? – голос бабусі був сповнений невдоволення і прихованої погрози.
— Ні. Не говорили їй нічого. Навіщо дитині такі подробиці? – голос Ніни, сестри батька Наталі, був холодний, як лід, і такий спокійний, немов нічого й не сталося.
— А як же тоді? Зникла мати, не дзвонить – не пише, і все? Ніяких причин? Ви з глузду з’їхали, чи що?! Дівка ж росте! А ну, як потім зірве її?! Накоїть справ, і хто відповідатиме? Ти, Нінко? Чи Олеже? Він, хоч і батько, а ти тітка – але не можна так! Треба пояснити дитині, куди мати поділася!
— І що я їй скажу? Мамо, вона – дитина! У неї має бути дитинство! А не ось це все!
— Багато ти розумієш! – бабуся гримнула чашкою об блюдце.
І тут же забурчала, запричитала, що нерви в неї не залізні, а посуду шкода…
Ніна пройшла через кімнату, де поклали спати Наталю, у коридорчик за віником. А на зворотному шляху поправила ковдру племінниці.
— Спиш?
Наталка не відповіла. Але щойно тітка, зітхнувши, відійшла від її дивана, втупилася в подушку і схлипнула тихенько.
А не треба їй нічого говорити! Вона й так знає, що мама її кинула! Їй ще тиждень тому сусідка, баба Ліда, все розповіла.
— Ох, Наталю, і не пощастило ж тобі з матір’ю! Вертихвістка скажена вона, ось що! І татусь у тебе такий самий! Що одному, що іншому – гулянки тільки й потрібні! А що літечко коротке – про те їм і знати не хочеться! Та й минуло вже воно! Дитя по двору бігає, а їм все одно – волю подавай! Я, ось, що тобі скажу, Наташко! Просися до тітки! Нехай Нінка тебе забере! У неї хоч сита будеш! А якщо з батьком залишишся, то нічого доброго на тебе не чекає! Так і знай! У нього будинків – як у зайця теремів! Він уже, он, нову сім’ю собі пригледів! А тебе куди? Його коханка тебе не прийме. У неї своїх – семеро по лавках! Зайвий рот ні до чого! Зрозуміла?
Наталка слухати бабу Ліду не хотіла. Але втекти та їй не дала. Міцно вчепилася в рукав кофтинки, і поки не висловила все, що думала, не відпустила. І уваги навіть не звернула на сльози дівчинки. Добре ще, що Ніна побачила у вікно, що коїться щось недобре, і крикнула, щоб Наталя йшла додому.
Питати у племінниці про те, що трапилося, вона не стала. Сунула Наталі ганчірку в руки і скомандувала:
— А ну! Допоможи мені! Розвели бардак! Мати приїде – насварить! Це тобі вона бабуся, Наталю, а зі мною церемонитися не стане. Може й ременем!
— Ти ж уже величезна! – ахнула Наталя, дивлячись на тітку, яка хвацько намивала вікна, балансуючи на підвіконні на одній ніжці. – Хіба тебе можна?!
— А чому ж не можна? – розсміялася Ніна. – Діти для матері завжди малюки. Скільки б років їм не стукнуло. Я вже і заміж сходити встигла, і розлучитися, а все мама мене виховує! І, знаєш, що я тобі скажу, Наталю? Дай Бог їй здоров’я! Нехай! В мене руки не відваляться, а вона поруч…
Ніна осіклася, але продовжувати тему не стала. І Наталя зрозуміла чому. Боляче робити їй тітка не захотіла… Просто у Ніни мама була, а у Наталі…
Образа крижаною змійкою навернулася на серце і згорнулася там калачиком, гріючи собі місце. А Наталка, наплакавшись, ще встигла крізь сон почути, як лаялася тихенько тітка, порізавши палець об осколок чашки, і як зітхнула бабуся:
— Вчиш вас, вчиш… Іди сюди, горе моє! Полікую…
Уранці бабусю Наталя вже не застала, а тітка зустріла її на кухні похмурим:
— На сніданок що тобі приготувати?
— Все одно…
— Тоді – млинці. Сідай! І слухай мене уважно! За годину машина прийде, а нам із тобою ще зібратися треба.
Ніна змішувала інгредієнти для тіста машинально, майже не дивлячись на свої руки. Її погляд був прикутий до Наталі, яка стиснулася на табуреті, підібравши ноги й уткнувшись носом у свої коліна.
— Метелик ти мій… Наталко, послухай мене! Мама твоя поїхала. Як далеко і як надовго – не знаю. Вона мені не сказала.
— А тато?
— А тато… Сам тобі пояснить потім, які там у нього справи… Усе, що тобі потрібно зараз знати – жити тепер ти будеш у мене.
— Довго?
— Не знаю, Наталочко… Як піде…
Забрала шестирічну Наталю Ніна того ж дня. Навела лад у шафках на кухні, викинула все їстівне, що знайшла там, і перебрала її речі.
— Та вже… – вибравши єдиний пристойний сарафан із гори строкатих одежинок, Ніна кивнула племінниці. – Одягайся! І нічого не бери звідси! Нехай. Потім усе купимо.
Дозволила вона Наталці взяти із собою тільки кілька іграшок.
— Вибери найулюбленіші. Їхати далеко нам і краще без нічого.
Вона замкнула двері, підхопила легку свою сумку і взяла племінницю за руку:
— Рушили!
Як не крутила Наталя головою на всі боки, сподіваючись ще хоч разок побачити батька на прощання, той так і не з’явився…
Від селища до міста доїхали швидко. А там Наталя раптом вперлася.
— Мама мене не знайде! – ревіла вона, сидячи на вокзалі.
— Наталочко, дівчинко моя, не плач! Ми їй листа напишемо!
— Я писати не вмію!
— Навчишся! Тобі ж до школи наступного року!
Наталя навіть плакати перестала, коли зрозуміла, що саме сказала їй Ніна.
— Значить… Я зовсім-зовсім ніколи до них не повернуся? – чомусь пошепки запитала вона в тітки.
— Я не знаю, Наталочко… – так само пошепки відповіла їй Ніна.
Усі ці подробиці Наталя згадувала потім нехай і насилу, але щоразу терзаючи пам’ять. Що упустила вона? Де не зробила того, що повинна була? Хоча, чого можна було вимагати від шестирічної дитини? Причин вчинків дорослих їй ніхто пояснити не спромігся.
Утім, Ніну Наталя за це ніколи не звинувачувала. Адже ближчої людини у неї просто не було. Бабусі не стало всього за півроку після того, як тітка забрала Наталю до себе, а батьки згинули, немов їх і не було ніколи в її житті. Зрідка Ніна отримувала листи від Наталченого батька, але племінниці їх не показувала. Не хотіла засмучувати і не розуміла, як пояснити дівчинці, що вона не потрібна, а чужі діти в кількості трьох штук – дуже навіть… Вітчимом Олег показав себе куди краще, ніж батьком для власної дитини.
Час минав. Наталка пішла в перший клас. Ніна розстаралася, і зібрала племінницю гідно. І гольфи білі з мереживом, і бантики не гірші, ніж у інших дівчат. Наталка старанно витріщалася на вчительку і думала тільки про те, що п’ятірка – це єдино правильна оцінка…
Запал її до старших класів трохи згас, але школу Наталя закінчила добре. Про інститут навіть не думала. Ніна хворіла. Потрібно було ставати на ноги і якомога швидше. Тому, пішла в училище. А що? Стрижку гарну зробити не всякий майстер може. Он, які черги до тих, у кого руки звідки треба ростуть! А вона ще й розуміє, що кому личить, а що не дуже. Гляне на жінку, і бачить її іншою – красивою! Ніна не відразу цю особливість племінниці зрозуміла і прийняла, а як розібрала, що до чого, так і видала:
— Тобі, Наталю, сам Бог велів людей красивими робити! Вчитися тільки тобі треба… До столиці поїдеш!
— Куди?!
— Не кудикай! В Київ! Є в мене там одна подружка. Допоможе на перший час. А далі вже сама… І пам’ятай, дівчинко, що посієш – те пожнеш! Не женися за дармовим! Нічого доброго не вийде! А що заробила – все твоє! І ніхто в тебе цього не забере!
Подруга Ніни Наталю прийняла тепло. Навіть примудрилася прилаштувати в досить модний салон краси. Подай-принеси, звісно, але Наталя і тому була рада. Зняла кімнату в комуналці й почала працювати. Шмигала повз іменитих майстрів мишкою, а сама помічала, що та як. І це досить швидко помітили.
— Що дивишся? – усміхнувся Борис, найкращий дамський майстер салону. – Цікаво?
— Так.
— Ну, дивись! Сама вмієш що-небудь?
— Ні! – чесно відповіла Наталя, розуміючи, що її вміння краще не демонструвати таким, як Борис.
— Гаразд! – з прищуром зміряв її поглядом Боря. – Іди сюди. Покажу дещо.
Так почалося її навчання.
Ким тільки Наталка не була за ті два роки, поки Борис робив із неї «подобу». І мимрою, і дурепою, і Бог знає, ким ще! У виразах Борис не соромився. Але Наталя лише стискала зуби, щоб не ляпнути щось йому у відповідь, і намагалася зробити те, що їй наказували. Борис бушував, лаявся, але щоразу, отримавши той результат, який вимагав, задоволено хмикав:
— Моя школа!
Одного разу Наталя все-таки не витримала і, згадавши своє босоноге дитинство, видала Борису у відповідь щось настільки хитромудре, що той тільки рот відкрив.
— Нічого собі квіточка! Я думав, що ти ромашечка, а ти – цілий кактус!
— Не люблю, коли обзиваються, – пробурчала Наталя у відповідь.
— А як тебе мама в дитинстві лаяла?
— Та ніяк! Не було за що!
— От як?
— Якщо щось натворю – називала мене метеликом…
— Чудово! Я теж буду так тебе називати! Тільки, на лайку це не схоже. Але слово мені подобається. Тобі личить! Ти схожа на метелика.
— Це чим же?
— А така ж сильна й уперта! А ще… красива! Ось! Будеш у мене – метелик! – розсміявся Борис і тут же велів Наталі зайнятися прибиранням. – Давай-давай! Це тобі за мої нерви!
З нервами Бориса Наталя з часом навчилася справлятися так віртуозно, що коли вона оголосила йому, що повертається до тітки, її вчитель не зміг стримати емоцій:
— Вивчив тебе на свою голову! Куди?! Я ж собі заміну готував! Наталко, як ти можеш?! Не їдь! Я прошу тебе!
— Не можу, Боренько! – Наталя обіймала Бориса, і ревіла, як маленька. – Мені треба їхати. Добре ще, що сусідка здогадалася мені зателефонувати! Ніна зовсім погана. І як я можу її кинути?! Вона ж мені матір замінила…
Із цим Борис сперечатися не став. Йому, сироті, який виріс у дитячому будинку, Наталчена історія була відома у всіх подробицях.
— Лети, метелик мій… Все правильно робиш. Тільки, обіцяй, що, якщо буде погано, то повернешся!
— Не буду, Борю. Не люблю давати обіцянки. Порожнє це заняття.
— Що ж. Теж правильно. Лети. Я на тебе чекатиму…
Ніну Наталя побачила, і заревіла.
— Ну що ти, дівчинко моя?! – Ніна силкувалася посміхнутися, сяючи лисиною і поплескуючи себе по маківці. – Який качанчик, га?! Лікарі кажуть, що відростуть, як одужаю! Тож нема чого ридати! Будеш мені ще модну стрижку робити!
— Ніно, чому ти мовчала? Чому нічого мені не сказала?!
— Тривожити тебе не хотіла, Наталю. Думала, може, й зростеться в тебе щось у столиці… Заміж вийдеш, діточки підуть…
— Ну ти даєш! Це ти вирішила мене з очей геть прогнати, щоб померти спокійненько? Ну вже ні! Не дам!
— Та що ти можеш зробити, Наталю? – сумно посміхнулася Ніна. – Мій час вийшов…
— А це ми ще подивимося! – зсунула брови Наталя.
Борис на її прохання відгукнувся відразу.
— Перуку вишлю, як знайду. А з людьми доведеться повозитися. У мене є, звісно, деякі зв’язки, але не напряму. Але ти не бійся, Наталко! Знайду я тобі найкращого лікаря! Обіцяю!
— Я знаю, Борю. Ось анітрохи не сумніваюся!
Уже через тиждень вона змусила Ніну одягнути нову перуку і видала:
— Такої краси столиця ще не бачила, Ніночко! Усі ахнуть!
Ніна лише сумно усміхнулася у відповідь. Вона давно вже поставила на собі хрест і мріяла лише про одне – щоб Наталя влаштувала своє життя.
Їхати в Київ на консультацію вона відмовилася.
— Нічого з цього не вийде, Наталко. У нас теж тут лікарі хороші. Яка різниця – тут чи там?! Ти ж бачиш, що зі мною робиться! Мені залишилося два понеділки!
— І чути нічого не бажаю! Тобі не соромно? Боря половину столиці на вуха поставив, щоб знайти тобі хорошого фахівця, а ти носа відвертаєш! Не соромно?!
На цьому суперечки й закінчилися. Цінувати чужий час і зусилля Ніна Наталю вчила змалку. І племінниця з превеликим задоволенням їй про це нагадала.
— Видра ти, Наталю! Надавила! Гаразд. З’їздимо. Однаково нічого з цього не вийде. Тільки витратимося…
Однак, на щастя, Ніна виявилася не права. Лікар, який прийняв її, довго перебирав папірці, хитав головою, щось бурчачи собі під ніс, а потім поглянув на Ніну.
— Ви, голубонько, жити хочете?
Ніна задумалася.
Вона давно вже відплакала своє. Відпустила себе і вирішила, що якщо вже на роду їй написано піти до терміну, то так тому і бути. А що? Заміжня була, дитину виховала, життя, нехай і не особливо, побачити і дізнатися встигла. Іншим і того не дано…
— Не знаю, – нарешті видихнула вона, піднявши очі на лікаря.
— Так не піде! Я не візьмуся за вас доти, доки ви мені точно не скажете, що хочете жити! Це головне, що нам потрібно для успіху! У вас же донька!
— Вона мені не…
— Та це все неважливо, голубко! У неї діти є?
— Ні. Вона незаміжня поки що.
— То у вас справ безліч! А ви кудись зібралися! Хіба матері це дозволено?! Ні, ні і ще раз ні! Будемо працювати?!
— Будемо… – боязко погодилася Ніна.
Наступний рік стане для неї справжнім випробуванням. Вона, яка вже вирішила було, що все бачила і все знає, зціплювала зуби і змушувала себе відривати вранці голову від подушки, згадуючи слова лікаря: «Хіба матері це дозволено?»
Наталка працювала одразу у двох салонах, щоб оплачувати крихітну квартирку неподалік від центру, де проходила лікування Ніна, і ночами мила підлогу в під’їздах, наспівуючи улюблену пісню.
— Наталю, ти б не про пташок та любов пісні співала, а знайшла б собі кого-небудь!
— Ніночко, все потім! Ось тебе на ноги поставимо, а там і мені нареченого знайдемо! Нікуди він від нас не дінеться!
Вона не хотіла до певного часу розповідати Ніні, що познайомилася з одним із лікарів у її центрі. Молодий, перспективний, але теж не місцевий, Олексій залицявся до Наталки в «дистанційному режимі».
— Ми з тобою та чобота пара, Наталю! – сміявся він у ті рідкісні хвилини, коли їм вдавалося зустрітися. – Обидва тільки про роботу й думаємо!
— Ні, Олексійку! Я думаю про тебе! А ось ти, судячи з усього, тільки про роботу! – парирувала Наталя.
— Ну ось ще! Я теж про тебе думаю… Наталю, а давай одружимося? Удвох якось легше думається. Га?
— Олексію, ти мені це запитання вже в двадцятий раз ставиш! Зачекай! Ось, Ніночка одужає, тоді й одружимося!
І стільки впевненості було в її голосі, стільки сили, що Олексій лише мовчки обіймав свою наречену, думаючи про те, що не може Бог не почути таке серце.
Так і вийшло. Далеко не відразу, але терапія дала свої результати. І одного разу Ніна приїхала просто в салон до Наталки, де та працювала того дня, і на порозі стягнула з голови перуку:
— Усе, Наталю! Все!
Наталка впустила ножиці, і ахнула:
— Ніно…
— Ремісія, Натусю! – Ніна плакала, сміялася і танцювала салоном, не звертаючи уваги на косі погляди.
І стільки було життя в цій жінці, що слідом за нею піднялися з місць ті, хто був там того дня.
Хтось увімкнув музику, і господиня салону, яка визирнула на хвилинку зі свого кабінету, щоб дізнатися, що сталося, застала дивну картину.
Люди танцювали! Чоловіки, жінки, і навіть малюк, який прийшов із мамою, і биту годину вередував, не бажаючи стригтися… А виконувала соло дивна жінка з перукою в руках і короткою сивою щетиною на голові.
І було в цьому святі життя щось таке, що заворожувало і змушувало зірватися з місця, що огрядна господиня салону не відмовила собі в такому задоволенні і приєдналася до веселощів.
А ще через півроку горда Ніна видавала заміж свою Наталку. Вона ревіла в три струмки на грудях у Борі, і той, як міг, заспокоював її:
— Ну що ви, Ніночко! Це ж таке щастя! Уявляєте?! Наш метелик – і заміжня! Боже мій! Та це ж просто диво якесь! А як вам зачіска нареченої?! Ні, ви мені дайте відповідь!
— Боря – це шедевр!
— Точно! Тільки, вона може ще краще! Я вам кажу! Не дайте їй закопати свій талант! Вона знає, що таке краса! Ба більше, вона вміє творити її! Не можна таким даром розкидатися! Скажіть їй, що я особисто буду няньчити її дітей, але вона не повинна кидати професію! Я цього не допущу!
Ніна кивала у відповідь, а сама не зводила очей із Наталі. Легка, немов пір’їнка, Наталя пурхала залом. Підійшовши до ді-джея, вона про щось пошепотілася з ним, і Ніна розсміялася в голос, почувши ту саму пісню, під яку колись танцював салон краси.
— І що стоїмо? Кого чекаємо?! – Наталка потягнула руку Ніні, та Борису, і незабаром уже більша частина гостей вийшла на танцмайданчик.
— Будь щаслива, метелику… – Ніна на мить притиснула до себе племінницю, поправляючи фату Наталії. – Будь щаслива – життя моє…
