– Та ти без мене не зможеш! Ти нічого не зможеш! – це чоловік кричав, складаючи свої сорочки у велику сумку.
Але вона спромоглася. Не загнулася. Можливо, якби дала собі час подумати про те, як вона стане з двома дітьми виживати, навигадувала б різних жахів, то, може, і пробачила б зраду.
Але не було цього часу, їй час дочок у садок вести та на роботу бігти. А чоловік тільки пів години тому додому заявився: задоволений новим коханням, весь такий у собі впевнений.
Тому, одягаючи пальто, Тетяна коротко та ясно роздавала команди:
– Олю, допоможи Аньці куртку застебнути та простеж у саду, щоб вона добре їла. Вихователька скаржилася, що вона від каші відмовляється.
– Льоша, а ти постарайся одразу все своє, нажите непосильною працею майно забрати. Не тягни кота за хвіст. І ключ від квартири в поштову скриньку кинь.
Оля з’явилася на світ рівно на пів години раніше за Аню і вважалася за старшу. Нині їм по чотири роки. Дівчата самостійні, кожна зі своїми особливостями характеру.
Якщо Оля просто з’їсть цю зненавиджену манну кашу – бо так треба, то Аня відстоюватиме свою думку:
– Там грудочки, я це не їстиму.
Добре, що дитячий садок зовсім поруч із будинком – десять хвилин шляху. Доньки базікають, відволікають від усвідомлення труднощів подальшого життя.
На роботі теж часу немає задуматися про особисте – прийом у терапевта завжди розписаний щохвилини, а потім ще виклику треба обслужити.
І тільки вже ввечері, побачивши в передпокої порожні плічка, на яких зазвичай куртки чоловіка висіли, зрозуміла, що з цього дня вона одна.Тільки не в її характері розкисати та скаржитися: все має бути як завжди й навіть краще.
У будь-якій ситуації можна скласти руки та сидіти сумувати, а можна спокійно все обміркувати, постаратися знайти вихід і хоч трохи позитиву. Для початку ось вечерю, наприклад, треба приготувати.
– Що в нас із дівчатами змінилося? – Міркувала Тетяна, нарізуючи овочі для салату.
– Пішов чоловік. Які функції він виконував? Що тепер ляже на мої тендітні плечі? Та нічого такого, чого я не зможу.
Потрібно лише трохи розпорядок дня підкоригувати. Я впораюся. Все гаразд. А буде ще краще. Я не хочу так жити та весь час думати про те, де він, знову у коханки? Краще бути без нього. Важче, зате спокійніше.
Прочитавши чергову історію і поцілувавши дочок, що засипають, Тетяна поспішила у ванну: машинка вже відключилася, треба розвісити білизну.
Перед сном вирішила випити чашку чаю, впорядкувати думки, планувати завтрашній день. Дівчата у неї схожі одна на одну, як дві краплі води – близнюки. Двоє – це, може, й важче, ніж один, але тільки Таня ніколи так не думала. Дивувалась, коли оточення їй співчувало.
– У нас все добре, – відповіла вона, – ніхто з останніх сил не вибивається. Я впораюся. Чайник закипів. Таня заварила чай з улюбленою мелісою, включила затишне бра. За вікном негода: сніг з дощем, а у квартирі тепло і тихо, тільки годинник на стіні цокає.
І тут у двері зателефонували. Тетяна, побачивши на порозі сусідку, здивувалася: ця жінка похилого віку була їй неприємна. Самотня пенсіонерка виводила свого паршивого песика вранці на прогулянку, сухо віталася з Тетяною, підібгавши тонкі губи.
Собаку цю Тетяну кілька разів біля сміття бачила – худа й облізла, вона мовчки стежила очима за кинутим у контейнер сміттєвим пакетом.
Мабуть, пожаліла її бабуся, притулила. Ніхто бабусю ніколи не відвідував, вона теж тільки в магазин ходила, та ось собачку тепер вигулює.
– Ви пробачте, що я вас потривожила, – сказала старенька, кутаючись у пухову шаль, – але я бачила сьогодні, що ваш чоловік речі в машину вантажив. Він покинув вас?
– Це не ваша справа, – відповіла Тетяна.
– Ваш чоловік – це не моя справа. Я просто хочу вам запропонувати, якщо раптом знадобиться допомога, ви можете звернутися до мене. З дівчатами посидіти чи ще що.
– Зайдіть, – запропонувала Тетяна. – Як вас звати? – спитала вона, наливаючи чай у дві чашки. Поставила на стіл кошик із печивом:
– Пригощайтеся!.
– Мене Євгенія Миколаївна звуть. А вас, я знаю, Тетяна. Так ось, Тетяно, – відламавши шматочок печива, продовжувала старенька, – я не нав’язуюсь.
Просто знайте, якщо що, я буду рада допомогти. Ви не думайте, що за гроші зовсім ні. Так просто. Для мене це насолода буде. Євгенія Миколаївна зробила маленький ковток чаю і, кивнувши головою, сказала:
– Дуже смачно. Це меліса? У мене на дачі росте багато різної зелені й мелісу я теж саджу. Приїжджайте влітку відпочити, місця вистачить. У мене там яблунька росте, дуже смачні яблука.
А Тетяна дивилася на Євгенію Миколаївну і запитувала себе: чому вона думала, що старенька їй неприємна? Може тому, що та не посміхалася запобігливо в обличчя, цікавлячись при цьому, чи не важко їй з близнюками?
Не лізла в особисте життя і в душу, як інші, проходила мовчки повз мене? А Тетяні здавалося, що вона зарозуміла і горда. Ось і про чоловіка нічого не питає, чи не сипле сіль на рану, просто допомогу запропонувала.
Тетяна на сусідку вже іншими очима подивилася: вона охайна, капці новенькі, не розтоптані, волосся в вузлик зібране, сукня з мереживним комірцем. І пахне від неї приємно, якісь легкі парфуми.
Тетяна слухала розповідь старенької про дачу, про яблука, про маленьку гарячу лазню, про озеро, де все літо живуть ненажерливі качки та тривожні думки йшли все далі, а на душі ставало тепліше.
Тетяна все це чудово пам’ятає, хоч із того дня вже п’ять років минуло. Пам’ятає, як чоловік кричав їй в обличчя:
– Загнешся! Нічого не зможеш!
Але все це вже позаду. Євгенія Миколаївна спритно ріже яблука, розкладає їх красиво по тісту, ставить лист у гарячу духовку.
Салати вже готові, запіканка на плиті. Сьогодні у сусідки день народження. Надворі серпень. Двері та вікна затишного дачного будиночка відчинені навстіж. Кухня наповнюється ароматом пирога яблучного.
– Як вона мене рятувала! – дивлячись на стареньку, що розрум’янилася від гарячої духовки, думала Тетяна.
– Що б я робила без неї? Дівчата дуже полюбили бабусю Женю А вона могла тоді двері зачинити, не пустити її. Донькам уже по дев’ять років – школярки. Щоліта тільки тут, на цій гостинній дачі проводять: тут озеро, друзі та кохана бабуся. Рідна, близька, добра…
– Піду, ще яблук зберу, компот зваримо, – каже Тетяна і виходить із кошиком у двір.
Під яблунею, в тіні, лежить собака Алька. Хто б міг подумати, що та паршива неприємна псина зі смітника, якій її бабуся дала притулок, перетвориться ось на цю прекрасну красуню-лабрадоршу?
– Все це любов. Тільки любов рятує нас, – думає Тетяна і простягає Альці на долоні печиво.
