– Мамо, нам із малюком доведеться в тебе залишитися… – донька, Надя, із хвилюванням дивилася на Галину. – У Кирила животик болить, я боюся, що якщо ми поїдемо автобусом, то йому гірше буде.
– Залишайтеся, звісно, я зараз принесу ліки. Днями заповнювала аптечку якраз на такий випадок, – Галина підбігла до шухляди і вийняла коробку з медикаментами.
– Дивно… Я точно пам’ятаю, що купувала гель від болю в животі!
– Може, є альтернатива? І я з собою нічого не взяла, розслабилася… – Надя вже була не рада, що поїхала до матері з сином на інший кінець міста, не підготувавшись.
– Є тільки ось це… – Галина простягнула дешеві таблетки, які дитині було страшно давати.
– Я пішла в аптеку.
Поки донька бігала по ліки, від хвилювання за онука в Галини піднявся тиск і розболілася голова. Зазвичай жінка не страждала на гіпертонію, але все ж за нагоди вирішила закупити кілька препаратів, які їй рекомендував терапевт. Ось тільки у фірмових коробочках виявилися порожні блістери.
– Господи! Як це взагалі можливо?! Я щойно купила нову пачку! – Галині здалося, що вона божеволіє. Ба більше, у ящику з ліками було підозріло порожньо. Навіть корінь женьшеню на спирту, привезений із Китаю подругою, зник!
У підсумку Галина ледь знайшла потрібну таблетку в сумці. Подальші турботи про онука відволікли її, але ненадовго. Щойно онукові стало краще, жінка вирішила викликати таксі й відправити доньку з малюком додому.
– У тебе є готівка? Під час замовлення через додаток я випадково вибрала оплату готівкою, – схаменулася Галина, викликаючи таксі. – Якщо скасувати, буде низький рейтинг.
– Мамо, я взагалі зараз не ношу із собою готівку. Усе на картці… – розгубилася донька. У гаманці в Галини теж виявилася тільки картка і трохи дріб’язку.
– Подивлюся в “схованці”.
Галина швидко відкрила шухляду столу, де лежала листівка з подарунком. Місяць тому в Галі був ювілей, і їй подарували гроші. Частину з них вона витратила, а залишок непередбачливо залишила в листівці. Тепер же замість 5000 у “схованці” лежала лише 1000.
– Ось… Бери, – здивована Галина простягнула доньці останню купюру. Вона не розуміла, де решта грошей.
– А якщо здачі не буде?
– Тоді попросиш, щоб відвіз до банкомату і знімеш гроші.
– Напевно, простіше перезамовити таксі.
– Ти маєш рацію. – Галина задумливо подивилася на час очікування і… скасувала машину.
Донька з онуком усе ж поїхали, а Галина, втомлена після хвилюючого дня, прилягла.
– Галко, я вдома! Є що-небудь на вечерю? – чоловік приїхав додому від матері.
– А що тебе мама не нагодувала?
– У неї особлива дієта. Я таке не люблю. Мені б курочки… Та з хрусткою скоринкою! Може, посмажиш?
– Я втомилася, Кирюша з Надею були… – Галя переказала те, як минув день. – Ти, до речі, не знаєш, де гроші?
– Ну… Взагалі-то, знаю. Мама скаржилася на те, що ми їй не допомагаємо, а в неї щось там із фіранками сталося. Загалом, дав їй грошей, щоб нові купила.
– А чому мені не сказав, що гроші взяв? – Галині не сподобалося, що в чоловіка з’явилися таємниці.
– Та я думав, що ти не встигнеш помітити. У мене ж зарплата… Збирався повернути.
– І що? Давай, де гроші?
– Так затримали. Обіцяли наступного тижня дати.
– Треба було Вірі Миколаївні наші фіранки віддати.
– Вони їй за кольором не підходять… – чоловік відвів погляд.
Галина махнула рукою. Головне, що пропажа знайшлася.
За кілька днів вона зателефонувала доньці, щоб дізнатися, як справи в онука.
– Усе добре, одужав. Мамо, пам’ятаєш, ти казала, що в тебе залишилися після ремонту фіранки старі? Можеш мені віддати?
– Бери. – Галина знизала плечима. – А тобі навіщо?
– Мама чоловіка хоче на дачі нові повісити… Вони, звісно, будуть завеликі, але нічого. Зате красиві.
Галина пішла на балкон, щоб знайти старі фіранки, та ось тільки пакет виявився порожнім.
– Та що за справи такі в моєму домі кояться?! Усе пропадає!
Галина перерила всю шафу, подивилася в інших шухлядах, у пранні, серед рушників і суконь. Але знайти не змогла.
– Доню, я напевно, викинула їх, – прошепотіла Галина, червоніючи. Вона не викидала і точно знала, де вони лежали ще кілька тижнів тому.
– Гаразд… – зітхнула Надя.
Було соромно відмовляти свекрусі, але довелося.
Можливо, Галина так і забула б про злощасні фіранки, якби не випадок. Через місяць був день народження її свекрухи, Віри Миколаївни. Як на зло, захворів чоловік, і Галині спало на думку поїхати з подарунками без чоловіка.
Віра Миколаївна відчинила двері й ахнула.
– З днем народження! – Галина і Надія стояли на порозі з квітами і тортом.
– Ой… як несподівано… а я й не планувала святкувати. У моєму віці це вже не свято… – Віра Миколаївна не надто хотіла запрошувати гостей до хати…
– Ну нічого, нам і не треба столу з делікатесами. У нас торт, з вас тільки окріп. Ми ось навіть заварку хорошу привезли, – Галя вийняла з пакета подарункову упаковку чаю. Вірі Миколаївні довелося впустити гостей і піти кип’ятити воду.
– Давно ми тут не були, – прошепотіла Надя.
– Точно. Піду запитаю, чи треба чимось допомогти.Галина зазирнула на кухню і застигла.
– Це ж мої фіранки… – На вікнах у свекрухи висіли ті самі, зниклі фіранки
– Що? – Віра Миколаївна зробила вигляд, що не зрозуміла, про що йдеться.
– Фіранки ці. Із нашого вікна, – повторила Галя.
– А… Так… Мені синок віддав. У вас вони порожнім вантажем лежали, а мені дуже треба. Старі кіт порвав…
– Але вам же син грошей дав на нові. Сказав, що наші за кольором не підходять.
Віра Миколаївна почервоніла, щось пробурмотіла і, швидко схопивши тацю, понесла у вітальню:
– Чай охолоне, підемо. – Віра Миколаївна витягла зі скриньки настоянку з женьшеню, один в один схожу на ту, що пропала в Галі, і налила собі в чай.
– А звідки це у вас? – запитала Галя.
– Та я вже й не пам’ятаю… Хтось подарував. – Почервоніла Віра Миколаївна.
Галина відразу зрозуміла, що це її настоянка. Ба більше, внутрішній голос підказав, що й інші свої зниклі ліки вона, цілком можливо, знайде в шухляді свекрухи.
Віра Миколаївна, мабуть, вирішила, що може запозичити в сина все, що їй потрібно… І все ж це питання вона не підминала, її більше цікавив обман чоловіка. Тому ввечері, щойно чоловік повернувся додому, вона влаштувала допит.
– Зізнавайся, куди подів мої гроші?! На кого витратив?! – з порога кинулася вона на чоловіка.
– Які твої?! – запитав чоловік.
– Ті, що в листівці лежали! Я все знаю, твоя мати зізналася! Тож не відкрутишся!
– Ну що тоді питаєш? Якщо знаєш… – чоловік опустив очі.
– І давно це у вас?
– Давно…
– Ах ти обманщик! – Галина замахнулася рушником і давай шмагати чоловіка.
– Та за що?!
– За те, що на чужу бабу витрачаєш мої гроші!
– Як же чужу?! Я просто матері допоміг… і допомагаю час від часу.
Галина перестала лупити чоловіка. Вона-то подумала, що в чоловіка з’явилася інша, якщо він збрехав про гроші і фіранки. А виявилося, що це Віра Миколаївна обдурила: прийшовши в гості до сина, вона забрала фіранки, а синові сказала, що вони не підійшли, і попросила грошей на нові.
Свекруха подумала, що ніхто не побачить її вікно зі старими шторами, бо в гості вона кликала дуже рідко.
Зрозуміло, провини за собою Віра Миколаївна не відчувала. Навпаки, їй дуже сподобалося отримувати допомогу від сина, але цих грошей було мало. Тому вона придумала план.
– Галю, мені син сказав, що ти старі речі збираєшся на благодійність віддати. Ти поки не віддавай, я приїду, заберу що краще. У мене знайома живе на одну пенсію, діти не допомагають… Ходить у драних штанях! І це шановна жінка, у минулому педагог! Галині стало не по собі, що хтось у сучасному світі не може дозволити собі нові речі, і звісно ж, погодилася. Ба більше, Галя додала в сумку деякі майже нові речі, які не носила.
Віра Миколаївна з радістю все прийняла.
І знову Галя вже забула про сукні та кофтинки, якби на одне зі свят свекруха не прийшла вбрана в сукню Галі.
Віра Миколаївна не думала, що невістка запрошена до далеких родичів, і вбралася в “нову” сукню з рук. Сиділа вона на ній жахливо. Галя навіть пошкодувала, що віддала її, майже нову, в ці не найтурботливіші руки. Сама Галина прийшла в старій сукні, не було можливості купити щось до свята.
– А я ось… У подруги взяла поносити. – Безглуздо виправдалася свекруха. – Аж надто ошатне.
Галина нічого не відповіла, а пізніше поскаржилася чоловікові.
– Краще б твоя мати одразу сказала, що це їй треба речі, вийшло б не так безглуздо…
– Мама просто соромиться просити. – Відповів чоловік, і Галина вирішила розставити всі крапки над і.
– Віра Миколаївна, якщо вам щось треба, то ви краще прямо кажіть. Чим можемо – допоможемо, – сказала Галина.
– Я подумаю. – З хитрою посмішкою відповіла Віра Миколаївна.
Думала вона недовго. У середині наступного дня зателефонувала невістці:
– Галю, у мене подруга потребує, їй дуже треба, – завела ту саму платівку Віра Миколаївна. Цього разу Галя прийняла правила гри і підіграла:
– А що треба? Ви скажіть, я куплю і привезу.
– Ні, Галю, ти не зрозуміла! Краще грошима давай. Ось сума. А вона вже сама все купить.
Галина трохи сторопіла від такої заяви. Поки вона мовчала, Віра Миколаївна продовжила:
– Ось номер картки. Щоб постійно не зідзвонюватися, ти щомісяця цю суму переказуй. А подруга вже сама вирішить, як ці гроші витратити.
– Вибачте, Віро Миколаївно, але ні. Віддати речі – це ще куди не йшло. А ось утримувати ще одного утриманця – це вже занадто. І взагалі, що за дурість ви придумали з подругою? Очевидно, що картка прив’язана до вашого номера! – Галя здивувалася нахабству свекрухи.
– Ну добре! Я все скажу! Від вас допомоги не дочекаєшся! Жадібні ви. Собі на умі. Ось і доводиться крутитися! Я ж не можу на одну пенсію жити!
– Ми вам пропонували з правнуком посидіти, щоб заробити, але ви відмовилися, – суворо нагадала Галина.
– Пізно мені такі стреси відчувати. І взагалі, ви зобов’язані мене утримувати! Я у вас одна! Мати!
– Правильно, ви – мати. Але ви в нас не одна. А якщо забули – поїдемо головушку перевіряти. А заразом перевіримо, чому ви тягаєте в нас із дому ліки, продукти та речі! – відповіла Галя і, похитавши головою, скинула виклик.
Вона зробила висновки і вирішила придивитися до поведінки Віри Миколаївни. За розповідями подруг такі витівки свідчили про першу стадію деменції, тож тепер Галина була навіть рада, що свекруха не почала няньчитися з правнуком. Хіба мало що… Онук – це не фіранки, за ним потрібен уважний догляд.
Віра Миколаївна відтоді поводилася стриманіше і чужих речей не забирала: боялася, що діти віддадуть її на обстеження до спеціального закладу, де не буде ні штор, ні суконь, ні звичного укладу життя.
