– Галино, накривай на стіл! – гаркнув чоловік, ледве встигнувши переступити поріг квартири.
– Біжу-біжу, – заметушилася дружина навколо чоловіка.
– Що за помиї ти мені тут підсовуєш? Свині їсти не стали, то ти мені вирішила це згодувати?
Федір Геннадійович допитливо дивився на дружину. Та ніяково відступила.
– Ти що Федю, я ж свіженький борщ щойно зварила! Все, як ти любиш, з кислою капусточкою, з м’ясом, – поквапливо почала виправдовуватися вона.
– Ех, розпестив я тебе, варто було раз слабину дати й все, тепер мотузки з мене в’єш! – Геннадій Федорович, ніби неохоче, притягнув тарілку до себе.
Він їв і морщився, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що поглинає їжу виключно через те, що страшенно голодний. Насправді борщ був, диво який гарний. Але він нізащо не визнав би це.
Галина та Федір познайомилися у студентські роки. Він – студент політеху, вона – майбутня швачка-закрійниця.
– Галченя, ось дипломи отримаємо, і одружимося, – мріяв юний Федір.
– А жити де збираєшся? – усміхалась Галина у відповідь.
– Як де? Поки що на оренді, а там видно буде. Та не бійся, купимо щось! – безтурботно відмахнувся хлопчина.
Після інституту Федір влаштувався в місцеву автобазу. Спочатку його поставили слюсарем, потім став начальником зміни, а за кілька років йому довірили керувати цілою автоколоною.
У Галини кар’єра складалася не так швидко. Вона пішла в місцеве ательє, та так у ньому й осіла. Та й чого метатися, коли роботи достатньо?
Окрім робочих замовлень, юна швачка не відмовлялася і від «лівих» пропозицій. Підробляла вдома, засиджувалася над машинкою до пізньої ночі.
Незабаром подружжя і квартиру купити змогли, а потім вже про дітей подумати вирішили. Спочатку з’явився синок Павлуша, а за два роки в сім’ї з’явилася дочка Марійка.
– Мати, танцюй! – Федір влетів у кухню і, підхопивши дружину на руки, закружляв її.
– Ти чого? – Галина засміялася, піддавшись веселості чоловіка.
– А нічого! Ти навіть не знаєш, хто перед тобою стоїть! – Чоловік гордовито випростав спину, уперши руки в боки, й задерши підборіддя.
– Та кажи вже, що скоїлося? – Галина губилася у здогадах.
– Директор автобази!
Галина сплеснула руками.
– А Павло Михайлович куди ж? – Посмішка на обличчі Галини померкла.
– А нікуди, на пенсію відправили, – чоловік чомусь перестав усміхатися, і якось знітився.
– Ти допоміг? – тихо спитала Галина.
– А якщо навіть і я? То що? Він уже старий, йому відпочивати час. Потрібно молодим дорогу давати! – сердито буркнув він.
– Не добре це, – Галина підійшла до вікна, і почала зосереджено щось роздивлятися на подвір’ї. – Він тобі… для нас стільки зробив.
– І чергу в садочок для дітей допоміг вибити, і машину ти купив тільки завдяки розстрочці від підприємства, я вже мовчу про путівки в санаторій…
– Так, ти чия дружина? – скипів чоловік. – Нехай за Михайловича у його дружини голова болить. І взагалі, він сам винен.
– У нього механік уже три тижні очей на роботі не показує, а він йому повноцінну зарплатню платить, і навіть премію у повному обсязі видав.
– Як тобі не соромно? Ти ж і сам чудово знаєш, що у вашого механіка дружина важко хворіє, він від неї відійти не може, лікарнями гасає.
– Хворіє, чудово, нехай людина йде на лікарняний, або бере відпустку без утримання! А я теж грошей заробляти хочу, а не за “дякую” майже місяць тягнути “лямку” механіка! – обурювався Федько.
Він був впевнений, що дружина зрадіє його підвищенню, а виходило так, що йому ще й виправдовуватися перед нею доводиться.
– Та спробуй ти проживи на цей лікарняний! Особливо, коли в будинку важко хвора людина!
– Так, все! Я цю посаду заслужив, і прошу цей факт прийняти, як належне! – обрубав усі подальші суперечки Федір.
Галина важко зітхнула, але з чоловіком більше не сперечалася.
– Чому ще вечеря не готова? – вигукнув Федір, повернувшись додому раніше, ніж зазвичай.
З того часу, як чоловік став директором, він у принципі пізніше за сімнадцяту в будинку не з’являвся.
– На те я і директор, щоб стежити за робочим процесом із боку. А якщо весь механізм управління налагоджений, то директорові й на роботі нема чого робити, – заявляв Федько, самовдоволено потираючи долоні.
– Так, Федю, я на роботі була, зайшла додому буквально за три хвилини до тебе. Та й що готувати? Там ще вчорашні котлетки є, – знизала плечима Галина. Вона викладала на свій стіл черговий підробіток з пошиву, який прихопила додому.
– Ось ще! Ти вчорашнім можеш дітлахів годувати, або сама жуй. А мені щоб щодня свіже подавала. Чи забула, хто в хаті годувальник? – Чоловік грізно глянув на дружину.
Галина розгублено закліпала очима. Раніше Федір подібних вимог не висував, і міг спокійно повечеряти навіть позавчорашніми голубцями.
А в разі чого, не вважав соромним і самому стати до плити. Тепер він змінювався на очах. Як влучно помітив сусід Льонька, Федька тепер гнуло, як шахового коня.
– Федю, але я теж працюю, коли мені щодня біля плити стояти? – розгубилася Галина.
– Ой, та кому потрібна твоя робота? Цілими днями колупаєшся у своїх ганчірках, та ще й додому всю цю пилюку тягнеш. Строчиш вечорами безперервно, телевізор через тебе спокійно не можу подивитися.
– Я так гроші заробляю, інакше не вмію, – спробувала виправдатися Галя.
– Бо недалека, от і не вмієш. А коли б була наполегливіша, та розумніша, вже давно б вашу начальницю змістила! Чоловік сердито блиснув на дружину очима.
– Федь, та я так не вмію, та й навіщо?
– А якщо не вмієш, тоді працюй за свої копійки далі, але щоб тріскотні твоєї машинки у вітальні я більше чув! Вечерю щоб щодня готувала свіжу! Чи забула, хто в нас у домі годувальник? – бухнув кулаком по столу чоловік.
Галина не стала заперечувати. Федір справді тепер заробляв у рази більше.
– Мамо, а де печиво, яке ти вчора купила? Я встиг з’їсти всього кілька штучок. Його що, Машка все зжувала? – обурювався Пашка, ляскаючи дверцятами шаф.
– А чого відразу Машка! – обурилася сестра. – Я сама з’їла три штучки.
– Його тато з’їв, і нема чого сперечатися, – осмикнула мати дітей.
– Мамо, а от якби ми з Пашкою з’їли таку кількість печива, ти б нас відчитала по перше число, – надула губки донька.
– Як вам не соромно! – мати суворо звела брови. – Батько у нас годувальник!
Так у родині Галини та Федора і повелося. Все найкраще завжди діставалося голові сімейства.
– Тихіше, годувальник відпочиває, – шикала мати на дітей, що розшумілися.
– Залиш цей шматочок ковбаски батькові, він з роботи прийде, йому смачно поїсти треба, – повчала мати.
– Сир годувальник з’їв, йому потрібніший, він гроші для всієї родини заробляє, – твердила, як мантру, мати.
Два роки Федір працював директором.
– Це все ти! – кричав чоловік на дружину, жбурнувши в неї кухонний рушник.
Галина стояла біля вікна.
На підприємство Федора зненацька наскочила перевірка. Та не просто перевірка, ціла комісія на чолі з важливими перевіряльниками з області, та навіть столиці.
Отут і розкрилися всі неприємні провини горе-директора. І те, як собі премії приписував, недоплачуючи простим роботягам, і те, як купував неякісні запчастини.
– Це ж треба, знизили до слюсаря! – гримів він. – Це вони не знають, із ким зв’язалися! Я вже написав до обласного міністерства промисловості, хай розбираються!
У міністерстві розібралися. Ще раз перевірили всю документацію та погодилися, що розжалування до посади слюсаря – несправедливе рішення. З міністерства надійшла однозначна відповідь, яка не підлягала обговоренню – «Звільнити!»
Минув рік, як Федя залишився без роботи.
– Вони там зовсім зажерлися! Я директором працював, а вони мені пропонують начальника зміни! – Федя сходив на чергову співбесіду, але бажаного призначення не отримав.
– Федю, та й бог із ними. Начальник зміни – теж непогано, – спробувала урезонити його дружина.
– Ось і працюй! А я себе не на смітнику знайшов. Я – не ти, знаю собі ціну, і не дозволю собою зневажати! – гордо заявляв він.
Галина й не сперечалася. Вона звикла відмовчуватись і погоджуватися з усіма судженнями чоловіка. Він, як-не-як, був годувальником!
– Це моя цукерка! – гаркнув батько на сина, який спробував поцупити з вазочки останню цукерку.
– Павло, ти чого, справді? – дорікнула синові мати. – Батько у нас годувальник, його треба поважати!
Хоча, відверто кажучи, відколи Федора звільнили з директорів, годувальником у родині була саме Галина.
Вона, як і раніше, працювала у своєму ательє, а вечорами тягла додому підробіток. Тільки тепер її машинка стояла у кімнаті дітей. Там її тріскотня не дошкуляла годувальника.
Так минуло п’ятнадцять років. Діти виросли, одружилися, і давно вже жили кожен у своєму помешканні. Федір Геннадійович так і пролежував диван в гордому статусі годувальника.
– Пашка, це взагалі нормально? – Ліка дочекалася, коли вони з чоловіком залишаться самі.
– А що таке? – не зрозумів хлопець.
Минув рік, як він одружився. Перед появою дітей вони вирішили повністю оновити ремонт у своїй старенькій трикімнатній. А щоб не жити в пилюці та будівельному шумі, вирішили перебратися на цей час до свекра.
– Твій батько не працює, але при цьому його всі називають «годувальником», а твоя мати, яка весь зір посадила за старою швейною машиною, мешкає на правах кріпачки!
– Слухай, та я якось не втручаюся у стосунки батьків. Їм так зручно, – знизав плечима Пашка.
– Галино Миколаївно, а чому Федір Геннадійович ніде не працює? Він же, здається, ще не старий, йому до пенсії далеко! – Невістка спіймала момент, коли ні чоловіка, ні свекра не було вдома.
– Ой, Ліко! – свекруха злякано обернулася, ніби боялася побачити за спиною чоловіка. – Він же п’ятнадцять років шукає цю саму роботу, та де її взяти з гарною зарплатою?
– Так можна піти й не на найвищу, лежачи на дивані він взагалі нічого не отримує, – здивувалася дівчина.
– Ну що ти? Федя – годувальник! Йому соромно мало заробляти, – свекруха замахала на невістку так, наче та несла повну нісенітницю.
«Оце так! Пролежує диван, ще й умови свої висуває! – думала про себе невістка, перетравлюючи почуте.
Ліка йшла додому, вірніше, у квартиру свекрів, у піднесеному настрої. Дорогою вона забігла до нової пекарні поряд з офісом, і прикупила п’ять тістечок. Вона навмисне взяла на одну більше, хоча знала, що за вечерею буде чотири особи.
– Ліко, які чудові ти тістечка принесла, – нахвалювала Галина Миколаївна.
– Так, – погодився задоволений свекор і вже потягнувся за «добавкою», але Ліка його випередила.
– Це вам, нашій головній годувальниці! – Заявила з посмішкою дівчина, простягаючи тістечко здивованій свекрусі.
Потрібно було бачити обличчя «годувальника» у цей момент. Воно спочатку витяглося, потім посіріло, а брови з’їхалися на переніссі.
У Пашки від подиву навіть шматок із рота випав. У їхній сім’ї за останні півтора десятиліття ніхто жодного разу не намагався оскаржити статус батька, як годувальника. А тут таке…
Галина Миколаївна з сумнівом дивилася на тістечко на її тарілці.
– Це що за нісенітниця? Яка вона годувальниця? – пирхнув свекор, дивлячись при цьому на тарілку дружини. – Я в будинку – головний годувальник. А вона що там може заробити на своїй тріскачці?
– Ви вже вибачте, Федоре Геннадійовичу, але я щось не помітила, щоб ви в будинок принесли хоч копійку останнім часом. Ви ж смачно їсте тільки тому, що ваша дружина роботу додому тягне.
На це свекру заперечити не було чим.
– Галка, ти оглухла? Вже все горло здер, поки тебе кликав, – сердитий чоловік заглянув у кімнату дружини, де вона писала чергове замовлення.
Минув тиждень, а чоловік так і не пробачив дружині те злощасне тістечко. На Ліку він зірватися не міг, а ось на дружині…
– Задовбала вже своєю тріскотнею! Я їсти хочу, йди, годувати мене будеш, – буркнув він і розвернувся, збираючись вийти. Він був упевнений, що дружина одразу підірветься з місця, і помчить виконувати його доручення.
– Руки є, розігрієш! – почув він голос дружини.
– Та ти зовсім страх втратила? – заволав чоловік, дивлячись на дружину.
– А може, й втратила? І що ти зробиш? Я тобі не прислуга, і не домробітниця. Тепер сам себе обслуговуй, – вона з викликом дивилася на чоловіка.
– Так, щоб за п’ять хвилин стіл накритий, а то…
Так і не придумавши гідного покарання дружині, Федір вийшов із кімнати. Галина деякий час сиділа у роздумах, потім усміхнулася і повернулася до своєї роботи.
Через пів години вона почула, як чоловік навмисне голосно почав стукати кухонними шафами. Від чого вона посміхнулася ще ширше.
– А я так подумала, та й що він мені зробити зможе? Квартира у нас спільна, трикімнатна. Якщо вижене він мене, так я наполягатиму на продажі. Робота в мене теж є, – увечері свекруха розповідала невістці денний випадок.
– Ну і правильно, давно треба було поставити його на місце!
– Мамуль, ти дивися, якщо треба буде з батьком по-чоловічому поговорити, ти тільки свисни, – Пашка був теж на кухні.
Незабаром Пашка та Ліка з’їхали, а на знак подяки за гостинність вирішили віддячити матір поїздкою в санаторій на південному узбережжі.
Що означає, що ти поїдеш на місяць? – Федір Геннадійович репетував так, що люстра дзвеніла.
– А що тут такого? Я ж, як ми одружилися, і у відпустці толком не була. Все робота та робота. Дякую, хоч діти про мене подумали, – Галина Миколаївна була в піднесеному настрої.
– А мені що робити? Я як цей місяць жити мушу? Ти хоч розумієш, що ти зробити збираєшся?
– Звичайно, я збираюся відпочити, здоров’я підправити.
– Ні! Ти збираєшся мене голодним на місяць кинути!
– То ти ж у нас годувальник! Невже себе прогодувати не зможеш? – Усміхнулася дружина. – До того ж, холодильник не порожній. У морозилці лежить заморожена форель, є яйця, м’ясо, крупи всякі.
Федір Геннадійович до від’їзду дружини намагався відмовити її від поїздки. Він і погрожував, і просив, але дружина все ж таки поїхала.
– Ой, дітки, відчуваю, приїду додому, підемо на розлучення подавати, – хитала головою Галина Миколаївна, коли син та невістка проводжали її на потяг.
– Ви мені вибачте, але вже краще одній, ніж з таким баластом на руках, – прошепотіла Ліка на вухо свекрусі. Та лише сумно кивнула у відповідь.
– Галочка, як доїхала? – Чоловік посміхаючись простягав дружині величезний букет. Та зовсім приголомшена дивилася на свого Федора, і не впізнавала його.
– Ой, ти ж, напевно, втомилася, – він підхопив валізу, узяв дружину під лікоть, і повів до машини.
Всю дорогу до будинку чоловік загадково посміхався, а дружина ламала голову, що ж на неї чекає, коли вона переступить поріг.
Вдома на превеликий подив дружини, був ідеальний порядок. Навіть раковина у ванній кімнаті сяяла так, що в неї можна було дивитися, як у дзеркало.
– Ось, запік до твого приїзду, – Федір поклав на тарілочку дружини шматочок пахучого м’яса.
– Федю, ти не захворів? – Галина з тривогою дивилася на чоловіка. Він не робив нічого подібного з моменту його призначення директором.
Чоловік усміхнувся.
– А я на роботу влаштувався, – раптом видав він.
– Це десь посада директора звільнилася? – Галина здивовано підняла брову.
– Ти мені пробач, – тихо промовив він. – Мізки в мене набік з’їхали через це директорське крісло. Я сам винен, що мене тоді звільнили. Так мені й треба було.
Федір Генадійович і справді влаштувався на роботу. Слюсарем. Так, зарплата невелика, але на ароматні тістечка для дружини вистачить точно.
А Галина зайвий раз переконалася у правдивості істини: з тобою поводяться так, як ти дозволяєш…
