Андрій стояв на зупинці, чекаючи на хоч якийсь транспорт у напрямку будинку. Нарешті їх відпустили. До нового року залишалося три дні. Зараз не новий рік, а очікувана сесія займала всі думки, а ще більше майбутній диплом. У його ранці було більше конспектів, ніж речей.
Автобус затримувався. До його села було години три їзди. Він би сів уже в будь-який автобус, навіть із пересадкою, тільки б рухатися в напрямку маминого тепла, а не стояти тут на зупинці, яку пронизують вітри.
— Я до Карлівки. Треба кому?
Зупинилася попутка. Андрій заглянув.
— Мені до Варварівки, підкинете? А скільки?
— Залазь, домовимося.
Андрій кинув рюкзак назад, побачив там акуратно загорнуту в целофан хутряну річ, і з радістю сів поруч із водієм у теплий затишний салон комфортного авто. Він замерз.
— Я не заради грошей, а так. Не люблю один їздити, а дорога не близька, – сказав, додаючи тепло печі, водій – респектабельний чоловік років п’ятдесяти, – Оплатиш бесідою.
Він подивився на Андрія й усміхнувся.
— Куди їдеш?
— Додому, до батьків на свята. Я сам з Варварівки. Вчуся в столиці Ось на канікули, потім сесія.
— Готуватися будеш після свят?
— Ага, треба….
А далі пішла розповідь про шкідливість викладачів, про те, як напружують вони нещасних студентів, як важко стало зараз на сесіях таким ось простим безгрошовим хлопчакам.
На виїзді з міста зупинили їх на посту співробітники патрульної служби. Інспектор узяв документи водія і тут раптом підняв руку у військовому вітанні, і стояв струнко, поки машина не від’їхала.
— Ви військовий чи що? – озираючись на дивного хлопака запитав Андрій.
— Ну так, до певної міри, – якось невизначено відповів господар автомобіля.
— А Ви до кого їдете? – запитав Андрій.
Про себе він багато вже наговорив, а от про водія нічого не знає.
— Я? – запитанням на запитання відповів той і замовк.
Андрію здалося, що він задумався, а може просто зосередився на дорозі. Вітер надвечір піднімався, дорогу замітало, жмені колючого снігу били по склу.
Але незабаром водій заговорив.
— А я, напевно, до себе їду, у дитинство. Я виріс там, у Карлівці, але давно вже там у мене немає нікого. Батьків у місто перевіз, а тепер вже їх не має давно, я пізній був.
— То до кого ж їдете? До рідні?
— І рідні там немає. А їду я до вчительки своєї першої. Тільки вона про це не знає.
— Це їй? – Андрій показав на великий згорток ззаду.
Водій мотнув головою.
Андрій замовк. Він відчув, що після цього запитання чоловік якось занурився в себе, задумався, на лобі з’явилася складка.
Запорошений ліс, наче великим казковим колом, що крутилося, миготів за вікном. Здавалося, вони виїхали з реальності й опинилися в надзвичайно філософському місці, де немає ні часу, ні простору. Вони неначе висіли в сніговому потоці над темною смугою траси зі снігом, що летів назустріч.
Водій заговорив, виливаючи те, що накопичувалося в його душі довго і вимагало слухача, те, що озвучити було потрібно, хоча б для того, щоб відповісти на свої ж запитання.
І для Андрія розповідь ця злилася з казковим вимислом.
У Карлівці школа була тільки початкова. А в старші класи вони вже ходили до школи сусіднього села. Автобуси шкільні тоді ще не придумали, йти треба було кілометрів сім.
Взимку просто в одному з кабінетів школи обладнали для таких як Сергій спальні місця, типу інтернату. І додому ходили вони вже тільки на вихідні.
Водила їх Лідія Іванівна – молода вчителька. Збирала у своєму селі, бо сама звідти родом, і вела. А було їх там усього троє, а потім і зовсім двоє хлопців.
— Вона і зараз стоїть перед моїми очима. Дівча зовсім. Напевно, ми її любили за людяність, за добрі помисли, але сказати про це не вміли. Виховані були в якійсь непотрібній хлоп’ячій суворості. Вона нам обіцяла, що життя буде в нас інше, надії вселяла і мрії. Казала, що скоро на місці нашої старої школи збудують нову, світлу і з великими вікнами. Ми вірили, як не вірити. Але, чомусь, сміялися.
У п’ятницю, ближче до вечора вона вела їх додому. Одного разу, проводжаючи їх, прибиральниця школи баба Віря віддала юній вчительці свою теплу шаль – пухову. Зав’язала як дитині навхрест і за спину.
— Дивуюся я на тебе, дівко. Кістки курячі, а одяг тонший за шкіру. Так і застудитися недовго. А ну на, одягни!
Пальто у Лідії Іванівни, і справді, було кволеньке. Сіре тоненьке, з застарілим штучним коміром, який вона старанно піднімала на вітрі. Так вона і стояла в Сергія в пам’яті – обв’язана пуховою шаллю в сірому пальто на тоненьких ніжках і у великих валянках.
А ще він пам’ятав, як одного разу в дорозі, коли були з нею удвох, потрапили вони в жахливу заметіль. Вітер біснувався, захлинався в лісових нетрях, а потім раптово накидався і жбурляв у їхні обличчя пригошні колючого снігу.
Лідія Іванівна поставила свій важкий портфель із зошитами просто в сніг. Зняла з себе свою пухову шаль і закутала нею Сергія, як малюка: хрест-навхрест зав’язала ззаду. А потім стягнула свої великі рукавиці й натягнула їх на рученята Сергія, цього дня він загубив десь свої.
Прикриваючись портфелем від холодного вітру, вона тягнула хлопчика за собою.
— А я ось думаю: як же продував її тоді наскрізь цей вітер, її кволе пальтечко, її тонку хустку, зморщені на колінах колготи. І навіщо їй треба було ось так, всупереч своєму здоров’ю, піклуватися про зовсім чужу для неї дитину?
І найкращим учнем я не був, навчався так собі, хуліганив. Загалом, звичайний хлопчак. Та й будинок свій вона проходила, а потім, відвівши мене, поверталася через усе село.
Перш ніж відпустити мене в мій двір, вона знімала з моїх рук свої рукавиці, забирала шаль, дихала на мої червоні руки і ще давала якісь поради на вихідні. Хоча саму тремтіння било.
А я не те, щоб «спасибі», і «до побачення» – то після неї вже говорив. І тікав додому, наче так і треба, так і треба. І батьки мої в подяках не розсипалися, не було тоді такого.
А тепер ось мріяти став – от рвонути б зараз у той час, зігріти її – дівчисько зовсім!
Сергій помовчав. Андрій уже думав, що розповідь його закінчена, але виявилося, це не все.
— Ми вже тоді постарше були, ходили самі. Але тут якось вийшло на санях їхати взимку. Знову разом із Лідією Іванівною. А снігу тоді насипало неміряно. І начебто дорогу до цього розчищали, а все одно кінь встав. Провалився ногами в замет і ні туди, ні сюди, б’ється, бідний. Візник його розпряг, але ніяк.
Допомога потрібна, лопати. Ось і вирушили ми з Митькою в село пішки, а Лідія з мужиком чекати допомоги залишилися, коня ж не кинеш.
Недалеко відійшли, раптом чуємо – гугняве таке утробне виття. Вовки. Знали ми, що бродила тут зграя чи то диких собак, чи то вовків. Уже й худобу вони не раз тягали. А підвивання все зливалися і ніби оточували з усіх боків, то наближаючись, то віддаляючись.
Ми розгубилися. Що робити? Вирішили, що Митька в село побіжить, а я назад, на виручку, якщо що.
Картину, яку побачив Сергій, він не забуде ніколи. Мужик стояв на розташованих санях і благав Лідію, щоб вона теж лізла до нього. Бог із нею, з конем. Але вчителька з довгою палицею стояла перед бідним конем, що пішов по груди в сніг. Лідія стояла до неї спиною й обличчям у поле. А там чорними плямами лежали звірі. Вони перебіжками перебиралися все ближче і ближче до людей і коня, вони вичікували.
Сергій теж забоявся не на жарт. Але взяв також палицю і став неподалік. Тендітна маленького зросту Лідія, занурившись майже по пояс у сніг, виглядала зовсім не загрозливо. Але вона свистіла і кричала, лаялася і лякала вовків. Ті вичікували.
Скільки б іще тривало це стояння і чим би закінчилося невідомо. Одне ясно, якби не окрики і палиця Лідії, вовки швидше за все вже б підібралися до конячки. Але з боку села показалась автівка, від звуку машини вовки захвилювалися і ретирувалися.
— Ну, Лідуха, ну ти даєш, дурепа! – потім лякався мужичок-возник, – Ну, порвали б коня, я б відбився, а якщо б тебе? Дурна!
— Так адже шкода конячку, – спокійно відповідала Лідія Іванівна.
…
Зараз на місці старої школи – велика нова світла з великими вікнами. І ось у грудні запросили туди й Сергія.
— Ну ось, приїхав я туди, а там учителькою моя однокласниця працює. Питаю: а де Лідія Іванівна? Ну вона й каже, що на пенсію пішла вже. Адже вона ненабагато за нас старша була, років на 13 усього. Дітей у неї не було. Чоловіка не стало. Однокласниця каже, тепер ось сумує вона за школою, видно. Здала останнім часом щось.
Вона показала Сергію фото на телефоні – нещодавно вони ходили вітати стару колегу з іменинами. Лідія Іванівна стоїть на подвір’ї, як здалося Сергію, у колишньому своєму пальто. Хоч цього й не могло бути.
Поїхав він тоді із сумними думками. І все думав і думав ….
На честь кого і треба відкривати пам’ятні дошки в школі, то це на честь таких ось учителів, якою була і залишається його перша улюблена Лідія Іванівна.
А нещодавно поїхали купувати дружині шубу. І раптом Сергій зрозумів – якщо він зараз цього не зробить, ніколи собі не пробачить. Він зателефонував однокласниці, попросив прикинути розмір, і виходили вони з магазину вже з двома шубами. Дружина бачила, як загорілися очі Сергія, який важливий для нього цей крок у минуле. Не перешкоджала, підтримала.
Запорошений ліс, наче великим казковим колом, що крутилося, миготів за вікном. Здавалося, вони виїхали з реальності й опинилися в надзвичайно філософському місці, де немає ні часу, ні простору. Вони неначе висіли в сніговому потоці над темною смугою траси зі снігом, що летів назустріч.
Андрій прийшов до тями тільки тоді, коли Сергій почав гальмувати біля зупинки в його село.
— А тебе де висадити, синку?
— Он там, якщо можна, через пару проїздів.
Виходячи Андрій запитав про оплату, Сергій махнув рукою.
— Дякую Вам! І не тільки за дорогу, за розповідь Вашу дякую. Я тепер про вас тільки й буду думати і про вашу Лідію Іванівну. Я ж на журналістському вчуся. Ви прям ідею для дипломної розповіді мені подарували… Є над чим подумати…
Вони тепло попрощалися.
Сергію залишилося півгодини їзди.
Його вчителька не почула від нього слів подяки в дитинстві, не чула їх і потім, життя закрутило і забрало. І тепер він не став майстром красивих слів, але вона має відчути його вдячність і любов, просто хоча б ось так, без слів, просто через тепло натурального хутра.
Як і він відчув тоді через пухову шаль, через тепло її дихання на свої розчервонілі руки.
Сергій додав газу. Хотілося приїхати швидше.