– Поки ти будеш за бабусею доглядати, ми в нашій квартирі поживемо, – говорив Василь матері, яка збирала речі. – Просто у батьків Віки справді мало місця, а у нас двоє дітей, сама розумієш.

– Я їду на довгий час, тож живіть, ми ж свої, – погоджувалась Ганна. – А як повернуся, тоді думатимемо, як далі жити, та розміщуватись.

Протягом трьох років Ганна була постійно біля літньої матері, яка потребувала догляду та нагляду, і в місто не приїжджала.

З сином вона постійно була на зв’язку, він кілька разів приїжджав відвідати бабусю, і, як здалося матері, виглядав стомленим.

– Щось не ладиться у нас із Вікою, – відверто говорив Василь. – Все їй не догоджаю і роблю не так, а я на двох роботах надриваюся, заради неї та дітей.

– Синку миріться, шукайте компроміси, та не забувайте про відповідальність перед дітьми, – радила йому мати. – Я б рада допомогти, та з онуками посидіти, щоб у вас часу було більше, але сам розумієш.

Вася ще рік намагався, а потім матір про своє розлучення повідомив. Вона засмутилася, але що вдієш. Вона не сумнівалася, що Віка дозволить їй спілкуватися з онуками, попри розлучення.

– Я вдруге одружуюся, – розповідав захоплено Василь матері через шість місяців. – Тобі сподобається Оля, вона проста та гарна дівчина.

– От і добре, але я не запрошую вас у гості в село, тож знайомитимемося потім, – відповіла Ганна.

Перший раз в рідне містечко, після тривалої відсутності, вона повернулася через три з лишком року. Провівши в останній шлях свою матір, Ганна думала, що ж робити з сільським будинком.

Вона сумнівалася: чи продати його, чи використовувати, як дачу. Другий варіант здавався більш прийнятним, тому що у Васі та Олі незабаром мала з’явитися дитина, і якийсь час вони збиралися жити в спільній квартирі.

– Взагалі не уявляю, як ти збираєшся жити у маленькій квартирі з новонародженою дитиною, – казала їй сільська сусідка Катерина. – До того ж ще невідомо, що там за невістка, раптом норовлива дівчина?

– І що ти пропонуєш мені робити? – не розуміла Ганна. – Я на пенсії, але ще почуваюся молодою та бадьорою, тож зможу допомагати з онуком, а там видно буде.

– Може зимувати в міській квартирі буду, а навесні сюди приїду, і до осені буду упорядковувати ділянку і будинок.

– Якщо що, ми зі Степаном допоможемо, – заспокоювала її сусідка.

У добросердечності місцевих жителів Ганна не сумнівалася, більшу частину життя у селі провела, а до міста перебралася лише після одруження.

Багато працювали вони з чоловіком, щоб квартиру купити, та Ваську на ноги поставити. Потім не стало Петра через тромб, що обірвався.

Син Васька ловеласом виявився, і все не міг визначитися з вибором нареченої. Коли з Вікою одружився і діти з’явилися, наївно думала, що всі проблеми позаду.

Тепер ось їхала знайомитися з новою невісткою, та розраховувала знайти Вікторію, щоб домовитися про спілкування з онуками.

– Мамо, а ти чому не попередила, що сьогодні приїдеш? – стояв біля порога розгублений Василь. – Ти, звичайно, проходь, я зараз все поясню.

– Добрий день! – невдоволено буркнула панночка з великим животом.

– Це моя дружина Ольга, знайомся, – торохтів Василь. – Ти не зважай, вона сьогодні трохи не в настрої, сама розумієш, гормони гуляють.

– Бабуся приїхала! А ти нам подарунки привезла? – Вискочили з іншої кімнати онуки Сергійко та Андрій.

– Зараз мені самій знадобляться подарунки та лікарі, – сперлася об стіну жінка. – Хлопчики також тут? А де Віка? Що взагалі відбувається?

– Нічого не звичайного в принципі не відбувається, – вийшла слідом за хлопцями їхня мати. – Так, ми живемо всі разом, тому що у нас грошей на орендоване житло немає, ваш син утримувати дітей від першого шлюбу не здатний, зате у другому шлюбі теж готується стати татком.

– Тебе запитати забули! – пропливла в іншому напрямку новоспечена невістка.

Потім вони почали сваритися, хлопчики висли на бабусі в очікуванні подарунків, Василь намагався щось пояснити, а Ганна майже знепритомніла від надлишку емоцій. Вона прийшла до тями в кріслі, колишня невістка міряла тиск, теперішня розводила краплі.

– Ви хочете сказати, що живете в одній квартирі таким складом? – Запитала пенсіонерка слабким голосом. – А де житиме малюк, який вже на підході?

– Ми поставимо ліжечко поряд зі своїм у кімнаті, – говорив Василь гордо, наче зробив героїчний подвиг. – Віка з хлопчиками живуть в іншій кімнаті, то все нормально.

– Стоп, – намагалася зібрати всі думки докупи Ганна. – А я, де маю я жити?

– Взагалі-то Вася казав, що ви в селі залишитеся, – сказала Ольга. – Ми якось на вас не чекали, й так повний будинок людей.

– Але цей повний людей будинок належить мені! – Була обурена такою поведінкою Ганна. – Тепер, виходить, я можу залишитися на вулиці?

– Чому ж на вулиці? – Діловим тоном міркувала панночка. – Хіба вам у селі погано живеться?

Ганна трохи прийшла до тями, та напросилася ночувати до сусідки, щоб зібрати всі думки в одну, і прийти до якогось рішення. Добра Наташа вечерею нагодувала, спати поклала, і про справи місцевих розповіла.

– Взагалі не уявляю, як ти тут житимеш, – говорила вона. – Твій син і невістки давно стали в будинку популярними, постійно скандалять, розбирання влаштовують і поводяться, немов первісні люди, повз яких пройшли всі щаблі еволюції.

– Як же так вийшло? – плакала Ганна. – Я ж синові довіряла, думала перед від’їздом, що все гаразд буде, рідні ж люди…

– Не можу я поради давати та втручатися у справи вашої родини, – відповіла Наталя. – Але жити в такому таборі жодна нормальна людина не зможе, мені тільки дітей шкода. Вони ж бачать перед собою постійне свавілля, хто потім із них виросте?

Ганна майже всю ніч не спала, а вранці вирішила поговорити з ріднею конкретно, бо не була згодна на роль бездомного собаки, викинутого на вулицю.

– Це моя квартира! – Говорила мати рішуче, посадивши перед собою Василя, та його “гарем”. – У нас був договір про тимчасове проживання на час моєї відсутності. Я повернулася, в село їхати на зиму не збираюся, договір скінчився, прошу всіх звільнити мою житлоплощу!

– Ви готові вигнати своїх онуків? – Розлютилася відразу Вікторія. – Вони вже звикли ходити в цей садочок і школу, а якщо ми переїдемо на інший кінець міста до моїх батьків, доведеться переводити, або возити через все місто.

– Значить, переводьте, або возіть, – впевнено сказала Ганна. – Сергій та Андрій завжди бажані гості в моєму будинку, але відповідальність за них повною мірою несуть, насамперед батьки.

– Якщо ви не помітили, я в положенні! На вашу думку, я повинна на вулицю йти? – психувала Ольга.

– У тебе чоловік є, нехай він цю проблему вирішує! – Не здавалася мати.

– Мамо, як же так? – Ображено запитував Василь.

– Досить перетворювати мою квартиру на гуртожиток! – Впевнено сказала Ганна. – Не вмієте нормально жити, йдіть на орендовану квартиру, або в сільський будинок, я ключі віддам.

Декілька днів тривало велике переселення скривджених родичів. Ганна не могла дочекатися моменту повної тиші та спокою.

Їй довелося вимивати квартиру, і навіть зробити невеликий косметичний ремонт, бо дві господині примудрилися так загадати її, що звичайне прибирання не скрізь допомогло.

Василь образився, невістки навіть не попрощалися, демонстративно грюкнувши дверима. Зараз Ганні це здавалося не таким вже й важливим, бо вона намагалася зберегти залишки здорового глузду, і в черговий раз розпочати жити далі, розраховуючи виключно на себе.

Прийде до тями син, захоче спілкуватися – вона буде рада! Не захоче – нав’язуватися не буде, не безрука, сама впорається.

Слідувати бажанням та витівкам дорослого сина, вона не збиралася, бо мала свої. Досить сидіти на її шиї – треба і честь знати!Вона слушно вчинила, як ви вважаєте? Чи перегнула палицю?