Тітку Параску привезли з села. Літній жінці вже важко з господарством стало. Ось племінниця Ліда її до міста і забрала до себе.
Чоловік Олексій не заперечував. Він в усьому слухався беззастережно своєї гучноголосої та пишнотілої Лідочки.
– Не чужа людина. Тітка все-таки. В неї своїх дітей немає. А в мене матусі нема тепер. Вона тітки Параски на 30 років молодша була, у батька їх в іншій родині народилася. І треба такому статися, матуся моя так рано з життя пішла, ох. Шкода тітку! Заберемо! – винесла вердикт Лідочка.
Її діти – Костянтин та Ніночка тітку не знали. Та що там, Ліда сама тітку Параску пару разів бачила. Телефоном вони не спілкувалися. Лише листами.
Як з’ясувалося, нічого із сучасної техніки у тітки Параски взагалі не було. І ось вона тут із ними. Маленька, наче гномик (13-річний Костянтин її виявився вище). Волосся пухнасте, немов кульбаба. Капелюшок-таблетка на голові. І зовсім молоді очі пронизливо синього кольору.
У руках – вузлик та сітка, які за радянських часів випускали. Дві старі валізи. На руках – пухнастий рудий кіт. Він глянув ліниво на господарів квартири, зістрибнув на підлогу і пішов вивчати територію.
– Це Мандарин. Із собою взяла. Жива душа, – прокоментувала тітка Параска.
І додала:
– Ось ви які у мене! Рідні мої!
Потім було застілля. Із собою старенька солінь-варень привезла. Ліда здивувалася тому, як її вибагливі до їжі діти вплітали за обидві щоки варення, огірки, лечо та інше.
– Лідуся! Дача є у вас? Усього насаджу, хоч здоров’я вже й не те, але треба вирощувати все! Без свого ніяк! – запитала тітка Параска.
Ліда сказала, що дачі немає. Для чого вона? Все можна купити. Та й ніколи їм. Вона на двох роботах, Олексій також. Дітей бачать рідко. Квартиру взяли в іпотеку ще довго платити.
– Дача потрібна. Не дивись на мене так, Лідо. Людина без землі не може. Купимо. Подивимося ділянку, і тітка Параска пішла до своєї кімнати.
– Придивимося, ага. Крутимось, часом у всьому собі відмовляємо. Тітка думає, що ми мільйонери, чи що? – бурчала Ліда, поки мила посуд.
Наступного дня був вихідний. Олексій валявся у ліжку та читав газету. Ліда, крикнувши, щоб діти розігріли напівфабрикати, вирішила ще поспати.
Костянтин та 8-річна Ніна звично уткнулися у телефони. Кіт Мандарин сидів біля них і хитав головою. Увійшла тітка Параска.
– Що це ви робите? – поцікавилася.
Костянтин і Ніночка почали навперебій пояснювати. І навіть показувати. Тітка Параска хитала головою. Потім сказала:
– У нас у селі теж такі бачила. Не зовсім такі. Простіше. А я не завела собі щось. Потреби не було. Вашій мамі листи писала, мені так зручніше. Потрібна річ, гарна. Виходить, у будь-якій точці людину знайти можна. Корисний винахід. Гаразд, кладіть їх і ходімо зі мною!
– Навіщо? Ми граємо тут! – заперечив Костянтин.
– Де ж граєте? Ви ж із телефонами сидите. Нікому не дзвоните, – здивувалася тітка Параска.
– Так ми граємо всередині. Ну, у телефоні! – пискнула Ніночка.
Тітка Параска почала розповідати, як вони у селі грали. А потім запросила дітей на кухню. Коли Ліда з’явилася на порозі, вона обімліла.
На столі стояла тарілка з млинцями. Щасливий Костянтин пив чай. А Ніночка, стоячи біля тітки Параски, загортала пельмені.
– Дивись, мамо! Щасливий тут буде! Раптом тобі трапиться? – усміхнулася вона.
Слідом підтягнувся й Олексій. Він радісно мружився, повівши носом.
– Тепер у вихідний пельмені всі разом ліпитимемо. Та млинці! Своє треба все їсти! – заявила тітка Параска.
– Так немає сенсу начебто. Зараз все купити можна так! – заперечила Ліда, яка готувати терпіти не могла.
Купувала здебільшого все у заморозках та готове. Сім’я начебто й не заперечувала. До сьогоднішнього дня.
– Ні, мамо. Нумо робити самі. Я таких пельменів ніколи не їв! – промовив Костянтин.
А потім тітка Параска, взявши моток гумки, намотала його на стільці. І почала показувати Ніночці, як у них у селі в гумочки грали.
– А ви чого? Не стрибаєте так? – запитувала вона.
– Та кого! Вони й на вулицю вийдуть, то в телефонах сидять! Сучасне покоління! – прокоментував Олексій.
– Не діло це! Потрібно спілкуватися наживо! Телефони – потрібна річ. Нікуди без них. Але треба їх за призначенням використовувати – тобто дзвонити. Або ще щось надсилати там, чого знадобиться. І все! – відповіла тітка Параска.
Вечорами вона в’язала, а поряд на кріслі лежав кіт Мандарин.
– Мамо, дивись! – якось потягла за собою Ліду Ніночка.
Та вийшла до передпокою, потім зазирнула у ванну. Тітка Параска гладила бік пральної машини, примовляючи:
– Зі святом тебе, пральна машина!
– Тітко Параско, ти чого?
– Чого-чого.
– Але ж вона нежива!
– Усе техніка розуміє, не кажи так! У нас у селі Білизну вручну стирали. На річку ходили полоскати. Мікрохвильова пічка ця, гріє як, – немов дитина, раділа, обводячи все навколо поглядом, тітка Параска.
Тітка Параска почала й дітей зі школи зустрічати. У Костянтина одного разу проблеми виникли в класі. Матері й батькові не розповідав. А наступного дня до школи до двох уроків не пішов.
– Мабуть, пішла прогулятися, – подумав хлопчик.
І почав збиратися. Йому здалося, що він чує знайомий голос! Зазирнув у прочинені двері. Вчителька сиділа на стільці. Тиша стояла. А біля дошки… тітка Параска. І щось захоплено розповідала.
– Ой! Ну, навіщо вона прийшла! Сміятимуться ж! – Костянтин притулився до дверей.
Але ніхто не сміявся. Урок закінчився. Його однокласники обступили тітку Параску. Він боком увійшов усередину. Назустріч йшов Петро, головний задира і призвідник всього, від якого Костянтину діставалося.
– Привіт, а ти що довго сьогодні? Слухай, а класна в тебе бабуся! Вона нам стільки всього розповіла. Жаль, у мене бабусі немає. Я по ній… так сумую.
Завтра твоя обіцяла з нами до парку сходити. Вона стільки знає про рослини, про тварин! Так цікаво каже! Вчителька їй дала виступити, – посміхався Петро.
– Так… Вона така! – Костянтин засміявся у відповідь і побіг до тітки Параски обійняти її.
А Ліда ввечері заплакала. Втомилася від усього. І знову поряд виявилася тітонька.
– Не плач, люба. Що ти? Все ж таки у тебе на місці! Чого ревеш!
– Набридло! Працюю багато, життя не бачу. Льошка у мене, як маля. В інших геть мужики, справжні! Сама стала… як розвалюха. Зараз такі, як я, не в моді, – плакала на тітчиному плечі Ліда.
Тітка Параска дала їй виплакатися. Чаю налила. І почала говорити. Про те, як одного за одним втратила троє дітей ще геть маленькими.
Як рано пішов із життя її здоровий і гарний чоловік. Як із тяжкою хворобою боролася, втрачаючи у вазі, але все-таки вистояла. Хоча корчилася від нестерпного болю і майже нічого не їла.
– То що за мода на людей така? Кожного Господь по-своєму створив. Одні тонкі, наче билинки. Інші при формах. Так і смаки різні, Лідочка.
Раніше, навпаки, жінки огрядні цінувалися! Ти яка в мене чудова! Волосся в’ється від природи, очі нашої породи, великі, сині. І фігурка в тебе гарна. Цінуй, що дано. В інших цього немає.
Скільки людей самотніх! А Льошка твій золотий. Дивиться із любов’ю, все для сім’ї. І дітки у тебе – щастя таке! Що ж до решти… Вирішиться все, щось я забула про одну річ, гаразд, настав час у спаленьку! – І тітка Параска пішла, залишивши Ліду на кухні.
Тієї й плакати вже розхотілося. Чого це вона? Права ж тітка. Все вона має. А вона розпустила нюні. У той день Ліда звично чекала з роботи чоловіка (у самій настала довгоочікувана відпустка).
– Діти! Батько не дзвонив? Ви де? – запитала вона.
Костянтин на кухні щось бовтав у чашці. Вона помітила, що він став виявляти небачений раніше інтерес до кулінарії. І вже навчився перевертати в повітрі млинці.
Ніночка будувала зі стільців будинок, розвішуючи покривала і розсадивши іграшки. Телефони сина та доньки лежали на полицях. Останнім часом Ліда зауважила, що вони до них не торкалися, відповідаючи лише на дзвінки.
Ліда знову і знову набирала чоловіка. Там звучало: “Абонент тимчасово недоступний”.
І тут вона похолола. Тітка Параска! Де вона? Не чути звичного човгання капців, спокійного голосу тітоньки. Кинулася до її спальні. На ліжку ліниво потягався кіт Мандарин.
– Костю! Ніно! Де тітка Параска! – ойкнула Ліда.
Діти прибігли одразу.
– Ми зі школи прийшли разом з нею. А потім вона кудись пішла, – прошепотіла Ніночка.
– Давно? Ніно, давно? – скрикнула Ліда.
Дочка кивнула головою та заплакала.
– Господи! Ми ж їй телефон купили. А вона його з собою знову не взяла. Ну, як же так? Вона ж старенька зовсім! – Ліда безсило сіла у крісло.
Костик помчав одягатися.
– Куди ти? – побігла за ним мати.
Шукати! Мамо, ми не зможемо без неї! – і син побіг униз сходами. Ніночка сунула ноги в кросівки та попрямувала за братом.
Ліда, на ходу одягаючись за дітьми. Ті біля під’їзду стояли. Щасливі.
– Ви чого? – запитала Ліда.
Вони показали рукою вліво. Звідти, тримаючи Олексія під ручку, йшла в капелюшку з маками тітка Параска.
– Тітонька! Налякала! Не можна так! На кілька годин з дому! А де ти був? – вткнулася в плече чоловіка Ліда.
– Та ми з ним ходили цю вашу закривати… як її… іпотеку! – заявила тітка Параска.
– Що? Але… Як? – тільки й змогла вимовити Ліда.
– Та ми сюрприз хотіли зробити тобі. Тітка Параска в нас…. Молодець яка. Нема слів, врятувала нас просто! – розсміявся Олексій.
– Тітко… Звідки гроші в тебе? Не варто, – почала Ліда.
– Що означає, звідки? По-перше, збирала. Пенсія у мене пристойна. Господарство своє було, я майже не витрачала нічого. Яйця молоко, водилися. Хліб сама пекла. По-друге, будинок продала свій. А куди вони мені? У труні кишень немає.
Я й так хотіла їх залишити вам. Але краще одразу ж віддати, так потрібніше, – відповіла тітонька.
Ліда мовчала. Можна тепер не працювати на двох роботах. І їй, і чоловікові. Більше часу сім’ї буде. Як добре!
– Так, завтра поїдемо за місто. Дачу дивитись! Ми з Олексієм уже вибрали будиночок! – продовжила тітка Параска.
– Будинок свій буде! Ура! Дача! А ти обіцяла світлячків навчити правильно дивитися! І кошики плести! І секретики робити зі скель з квіточками, які потім розкопувати можна, – діти почали обіймати тітку Параску.
Всі разом, обійнявшись, вони пішли додому. На хвилину Ліда затрималася біля під’їзду. І спрямувавши погляд вгору, до хмар, прошепотіла:
– Дякую. Дякую тобі за тітку Параску!
