– Мамо, я твій син! Я, а не Гнат!

Син крутив у руках телефон, чим неймовірно дратував матір. Але зараз це не було важливо.

– Льоша, я це пам’ятаю. Але як це має вплинути на моє рішення?

– Як? Та просто. Ти продаєш будинок тут, з’їжджаєшся з дядьком Гришею! Щоб що? Жити ближче до його Гната? І якомога далі від мене?

– А тобі що, тринадцять років? Ти що, без мене не проживеш? – філософськи помітила мати. – Я тобі скільки разів казала, що настав час їхати звідси?

– Ні, тебе тут усе влаштовує. Жити у будинку батьків дружини, працювати за копійки. Зате друзі поряд! Це ж головне для чоловіка! А те, що це, майже покинуте село, тобі все одно?

– Мам, ти стрілки не переводь! Ти ж сама їдеш у місто не на заробітки?

– Чому ж? Мені до пенсії далеко. Та й дідусь твій там живе. За ним теж треба доглядати. У нього нікого, окрім мене.

– Та дід ще нас всіх переживе! Що там за ним доглядати?

– Це поки що. Старість вона швидко приходить!

– Мамо, ну що за нісенітницю ти говориш? Скажи, що поїдеш за своїм чоловіком. Ось і все.

Мати кивнула:

– Ну раз ти так кажеш – значить так і є. З’їжджаюся з ним. Дружина їде до чоловіка. Маю право.

– Право ти маєш, звісно! Але дивися, як би потім назад не повертатися!

– Льоша, до чого ти все це? Я вже вирішила все. Будинок майже проданий. Квартиру ми з Гришею вибрали. Я не розумію, навіщо ти взагалі лізеш у моє особисте життя.

– Та тому! Бо дурість ти робиш!

– Поживемо, побачимо.

…Анастасія Іванівна почула, як вхідні двері квартири відчинилися і відразу сказала в телефон:

– Гаразд, Люба, мій прийшов. Піду годувати.

Через п’ять хвилин чоловік Анастасії Іванівни мовчки смакував ситним обідом.

– Ну як робота?

– Як завжди! Сидиш собі, та і все. Дякую, все було смачно!

– Будь ласка, – Анастасія Іванівна забрала брудну тарілку зі столу.

– Настю, то що ти вирішила?

– Щодо чого?

– Квартири!

– Нічого!

Чоловік похитав головою:

– Так треба вирішувати. Хоча, що тут думати, не знаю. Я розповів про квартиру Гнату, вони з дружиною одразу спалахнули. Їм і район підходить – не далеко від роботи Гната.

– Гришо, я нічого не вирішила з квартирою! І нехай твій син поки що не бере нічого такого на думку.

– Настя, але це ж очевидне рішення, – наполягав чоловік. – У Гната скоро буде дитина. Живуть вони на орендованій. А після появи малюка вони на одні підгузки працюватимуть. Тож квартира твого батька їм якраз!

– Охоче ​​вірю!

– До того ж твій Льошка вже ось-ось квартиру купить, так? Ти сама казала, що гроші на перший внесок вони зібрали. Навіть обрали забудовника, та будинок. Та й дітей у Льоші немає. Тож в Ігната тут пріоритет.

– Я все сказала. А тепер вибач, у мене робота.

– Та яка там у тебе робота? – посміхнувся чоловік. – Думаєш, оформилася, як самозайнята, так тепер це своє хобі можна називати роботою?

Анастасія Іванівна суворо подивилася на чоловіка, але не відповіла. А гордо пішла у свою кімнату.

Чоловік знизав плечима, і пішов продовжувати охороняти довірений йому об’єкт від когось.

…Олексій усміхався. Він дивився на матір поглядом люблячого сина.

– Ну що, мамо? Коли ми переїжджаємо? Лєнка там уже дизайнера готова найняти. Уся вже в ремонті. Тож ми готові в’їхати!

– Куди, Льоша? Я навіть документів ще не отримала! Та й не вирішила нічого.

– Тільки не кажи, що дядько Гриша тебе переконав віддати квартиру своєму Гнатові!

– Ні, звичайно.

– От і чудово! А то я знаю, як вони люблять до чужої нерухомості примазуватись! Це квартира нашої сім’ї, й вона має залишитись у нас! Тож тут варіантів немає!

– До речі, треба заїхати на квартиру із майстром. Щоб він подивився, та на місці оцінив, що треба буде робити. Тож, мам, давай ключі.

– А що там із новобудовою? Коли договір підписуєте? – Анастасія Іванівна долила свого фірмового чаю у кухоль сина.

– Договір? Який договір? – син здавався розгубленим.

– Льоша, договір із забудовником! Ви ж мали підписати його ще місяць тому.

– Мамо, та який забудовник? – засміявся син. – На які гроші ми в Туреччину поїхали, на твою думку? Та й Лєнка оновила машину собі! Хіба я тобі не розповідав?

– Ні, Льоша. А навіщо ви так зробили?

– То ми ж незабаром в’їдемо в дідову квартиру. Ну, тобто твою, як тільки ти отримаєш документи. Але ти не хвилюйся, на ремонт у нас гроші є. Ми їх не витрачаємо!

– Але ж я ще не вирішила нічого!

– Мамо, ми тобі довіряємо. Та й кому там жити, як не нам з Оленою?! Я ж в тебе єдиний син!

Після цієї розмови Анастасія Іванівна мовчала решту дня. І на претензії чоловіка, чому не готова вечеря, лише відмахнулася:

– Сам приготуй, не маленький.

Вона поїхала до Люби – подружки, з якою вони ще більше здружилися, і разом намагалися заробити на своєму хобі. Повернулась Анастасія Іванівна майже опівночі. Щоб завтра розпочати нове життя.

Вранці за сніданком, вона розповіла чоловікові про своє рішення:

– Я тут добре все обдумала, і вирішила квартиру собі залишити.

– Як це собі? – не зрозумів чоловік. – Ти ж тут живеш – це наше житло. Та й Гнат не претендує на власність, вони лише поживуть, доки на ноги не встануть після появи малюка.

– І я тепер ходитиму на роботу.

– Роботу? Я не розумію – чоловік навіть перестав пити каву. – Ти знайшла роботу? І куди ти збираєшся ходити?

– Я пам’ятаю, Гриша, що самозайнятість для тебе не робота. Однак для мене це нормальна робота. Ось на неї я і ходитиму у свою квартиру.

– Я нічого не зрозумів. Що це все означає?

– Що в мене з’явився офіс у моїй квартирі, яка дісталася мені у спадок від мого батька. Твій Гнат, як і мій Льошка, продовжують самі розв’язувати свої житлові питання. А ти тепер сам готуєш собі обід, та вечерю.

– Настя, ти чого? Це що за таке рішення? Коли ми потребуємо житла, ти просто забираєш квартиру під міфічний офіс?

– Я так вирішила! Подобається тобі, чи ні – не моя проблема.

– Та як це так? З’явилася можливість допомогти, й все одно нічого не робитимеш? Гаразд, твій Льошка, у нього дітей немає. І квартиру він придбає незабаром. Але Гнатові ти допомогти повинна! У нього сім’я, діти скоро будуть.

– Я не просила їх розмножуватися! Навіщо вони на це зважилися без свого кутка – ти в свого сина запитай, а не в мене. Квартира мого батька тут ні до чого.

– Ні, я цього не розумію. Ти з жиру бісишся, а молоді будуть в орендованій квартирі тулитися з немовлям?

– Гришо, ти такий жалісливий. – Анастасія Іванівна говорила спокійно, але всередині неї закипала злість. – Коли не своє майно ділиш!

– А коли ти два роки тому бабчину землю продав, чому не віддав синові гроші? А тепер, коли ти на ці гроші купив машину, мене соромити надумав? Припини!

– І подумай, як ти тепер харчуватимешся. Твоя дружина йтиме рано вранці, й приходитиме ввечері втомлена.

– Сил на приготування вечері не завжди вистачатиме. Як і обіду на завтра. Ось про що тобі треба турбуватися! А не про сина, і його бажання розмножуватись без належної матеріальної бази!

Чоловік здивовано дивився на дружину. Такого бурхливого ранку давно не було в їхньому спільному житті.

Рішення Анастасії Іванівни викликало справжній переполох у сім’ях сина та пасинка. Усі одразу відвернулися від неї.

Але жінка не сумувала. Тепер вона йшла вранці у свій «офіс», де працювала разом із Любою. У тиші та у своє задоволення. Іноді, після обіду, Анастасія Іванівна зустрічалася там з подружками.

Вона лише увечері приходила додому. Туди, де голодний чоловік укотре намагався сам готувати собі їжу. Потім здавався, та йшов просити дружину допомогти.

Анастасію Іванівну це повністю влаштовує. Можна сказати, що справжнє життя для неї тільки почалося! Вона вирішила, що досить під всіх підлаштовуватись – не маленькі діти!

Потрібно щось і для себе залишити, на всяк випадок. Мало що в житті може статися? Кинувся, – а воно є!Що скажете про вчинок матері?