– Марино, доню, схаменися! За кого ти заміж зібралася! – голосила мама, поправляючи на мені фату.
– Поясни, хоча б, чим тебе Сергій не влаштовує? – зовсім розгубилася я від її сліз.
– Ну як же? Мати його продавчинею працює, гавкає на всіх. Батько взагалі невідомо куди зник, а в молодості тільки те й робив, що вживав та гуляв.
– Наш дідусь теж вживав і бабусю по селу ганяв. І що з того?
– Твій дідусь був шанованою людиною на селі, в головах ходив.
– Тільки бабусі від цього було не легше. Я маленька була і то запам’ятала, як вона його боялася. А у нас з Сергієм, мамо, все буде добре. Не потрібно судити про людей по їхніх батьках.
– Ось підуть у вас діти, тоді й зрозумієш! – в серцях сказала мама, а я лише зітхнула.
Нелегко буде жити, якщо мама своєї думки про Сергія не змінить.
І все ж ми з Сергієм зіграли веселе весілля і стали жити своєю сім’єю. Благо у Сергія в селищі був будинок, що дістався йому від діда з бабусею, батьків того самого невідомо куди зниклого батька гуляки.
Сергій будинок поступово перебудовував і незабаром у нас вийшов справжній сучасний особняк, як я наше житло називаю. З усіма зручностями, живи та радій. Ось який у мене чоловік чудовий і чого мама тоді на нього наговорювала?
Через рік після весілля у нас з’явився на світ син Іван, а ще через чотири роки донька Марійка. Однак варто було нашим дітям захворіти, або щось десь накоїти, як тут же з’являлася мама зі своїм – я ж тобі казала! І ще завжди додавала: “Маленькі дітки – маленькі біди! Підростуть, дадуть тобі ще шереху, з такою-то спадщиною!”.
Ні, я, звичайно, намагалася не звертати уваги на ці мамині закиди, вона ж вже більше за звичкою бурчала. Як-не-як дочка вчинила проти її волі, вийшовши заміж без батьківського схвалення.
Просто мама така людина, вона любить, щоб все було так, як вона вирішить. До того ж мама вже давно змирилася з моїм вибором і глибоко в душі, в самих-самих її глибинах, була навіть згодна з тим, що мій Сергійко з усіх боків золото.
Але вголос такого мама б ніколи не сказала. Це ж довелося б визнати, що колись вона була не права! А це ну ніяк! Абсолютно ніяк неможливо! І про онуків мама не всерйоз говорила. Тобто більше навіть з остраху за них. Насправді вона їх шалено любила і, якби з ними трапилася якась біда, перша б з обриву в річку стрибнула, а перед цим все волосся на собі повисмикувала якраз за ці слова.
Але все ж іноді я починала боятися цих самих “великих бід”, з досвіду минулих поколінь, неминуче пов’язаних з дорослішанням дітей.
А діти неминуче дорослішали. Ось уже й син закінчив одинадцятий клас і вирушав у доросле життя. Доросле життя Івана мало розпочатися в одному з досить престижних університетів, розташованому в найближчому з нами місті. Всього в якихось ста сорока трьох кілометрах.
Але для материнського серця ці сто сорок три кілометри дорівнювали відстані, що розділяє планету Земля і планету Меркурій, наприклад. Далеко, загалом!
Перші чотири ночі я зовсім не спала, все думала, як там синочок мій! А раптом його хтось образить! А раптом він погано поїв сьогодні! А раптом місто його зіпсує, Іван же мій такий хороший хлопчик.
Спочатку Іван жив у кімнаті в гуртожитку, що виділялося сільським хлопцям . Але моє материнське серце не витримало такого стану справ, і я вмовила чоловіка зняти синові в місті квартиру. Син тоді вирішив, що частково буде платити за житло сам, і став підробляти. В інтернеті там чогось робив, він же у мене найрозумніший!
Я моталася в місто кожні вихідні. Подивитися як там Іван, допомогти йому чимось. Прибрати, приготувати. Хоча в Івана в квартирі було напрочуд чисто.
Вдома у своїй кімнаті син так ніколи не прибирав, навпаки, надавав перевагу класичному безладу. І їжа у нього, як не дивно завжди була приготована, то котлети парові, то печеня в горщиках. Кажу ж, розумник, а не син!
Незабаром ці мої поїздки в місто стали дуже напружувати мого чоловіка.
– Марино! Досить вже тримати Івана біля своєї спідниці! Не даєш дитині зітхнути вільно! І мені часу зовсім не приділяєш! Ось піду від тебе, он хоча б до Лариски листоноші, вона всіх вітає, будеш знати!
Пожартував, звичайно, але все одно налякав! Як же я без рідного чоловіка, якщо він до Лариски піде? Зовсім ніяк! Та й правий був Сергій, час було відпустити сина і дозволити йому жити самостійно.
Я ще деякий час поводилася як курка-квочка, а потім потихеньку все ж навчилася жити з розумінням, що син виріс. Загалом, я дала синові свободу, і перестала його опікати, але як виявилося, абсолютно даремно.
Якось мені подзвонили з деканату і повідомили, що мій син пропускає заняття і знаходиться, мало не на межі відрахування! Як це? Ви точно не переплутали? Мій Іван? Цього не може бути! Кудкудакала я і, взявши на роботі пару днів за свій рахунок, помчала в місто. Тут вже і Сергій не зміг мене зупинити, іноді я стаю таким собі танком.
Син мого приїзду не очікував. І добре б не встиг прибрати, чи ще щось. Він не встиг заховати причину своїх прогулів.
А причиною була дівчина Ганна. Миловидна така дівчина, на вигляд так просто янгол.
Все б нічого. Ну, дівчина в Івана з’явилася, рано чи пізно це все одно б сталося. Але, крім дівчини в квартирі знаходилася ще дитина! Однорічний хлопчик, якщо точніше.
Я відразу все зрозуміла. Значить, ця дівчина з немовлям на руках, вирішила обвести навколо пальця мого сина і одружити його на собі.
Ні, я, звичайно, сучасна матуся, зараз такий час, що подібні справи не рідкість. Але все ж таки! Не в тому віці ще Іван, щоб одружуватися, та й готових дітей виховувати. Та й дівчині на вигляд було років вісімнадцять, не більше. Коли тільки встигла дитину на світ привести?!
Хоча всередині мене вирувала справжня буря, але я все ж постаралася стримати себе. З Ганною просто привіталася, а з Іваном зачинилася на кухні для серйозної розмови.
– Іване, ти сильно закохався? – запитала я, скорчивши гримасу, яка мала нагадувати посмішку.
– Дуже сильно, мамо, – Іван теж посміхнувся.
– І що плануєш робити з навчанням? – я підбиралася до суті питання обережно, як сапер по мінному полю.
– Знаю, мамо, що запустив трохи навчання, але такий зараз період. Не переживай, я все виправлю.
– А що за період, поділишся?
– Не можу, мамо, це не мій секрет. Можливо, трохи пізніше, коли ви з Ганною познайомитеся ближче.
Я не знала, що ще можна зробити, щоб не налаштувати сина проти себе. Тому взяла тайм-аут і повернулася додому.
– Це все ти винен! – накинулася я на Сергія, – свободу синові дай! Ось до чого довела твоя свобода! Що тепер робитимемо?
– А що власне сталося? – запитав цей оптиміст. – Чим тебе не влаштовує готова дитина? Якщо Іван її вже любить, значить, вона не чужа.
– І ти готовий стати йому дідом?
– А чому ні? Я, знаєш, мати, як тільки діти з’явилися, розумів, що одного разу стану дідом.
– Але не чужій же дитині!
– Марино! Мені зараз здається, що я розмовляю не з тобою. Дитина не може бути чужою! Подумай над цим.
Чоловік пішов спати в іншу кімнату, а я півночі бродила по спорожнілій спальні. Спочатку злилася на всіх і вся. На життя, що піднесло такий сюрприз, на дівчину Ганну, на сина, і на чоловіка, за те, що став на їхній бік. Потім я поступово заспокоїлася і почала розуміти, що Сергій як завжди правий.
Дитина ні в чому не винна. Та й дівчина Ганна, швидше за все теж, обставини ж різні бувають. Під ранок я вже лаяла сама себе, на чому світ стоїть і, виплакавши всі сльози, притяглася до ліжка чоловіка, який спав на дивані у вітальні.
– Сергію, пробач мені! Я, правда, немов прозріла. Я вас усіх просто дуже люблю!
– Іди сюди, дурна жінко! – чоловік підняв ковдру, і я вляглася до нього поруч.
Так ми і заснули, і на губах моїх вже чітко зафіксувалася щаслива посмішка. Ну, буду тепер бабусею! Що тут такого? Хлопчик, що був у квартирі сина, чудо який гарний! Михайлом його звуть.
Але все виявилося не так просто як мені тоді уявлялося. Через деякий час Іван повідомив, що переводиться на вечірнє відділення в університеті, і вони з Ганною збираються одружитися.
Цього разу я не стала поспішати і спочатку постаралася переварити цю інформацію. Тільки потім ми з чоловіком поїхали на вихідних до міста. Сергій, я була впевнена, допоможе нам усім розібратися з цією ситуацією і не наламати дров. Тому що, як би я себе не заспокоювала, наламати дров дуже хотілося. Прямо на цілу зиму б вистачило цих самих передбачуваних дров!
У передпокої нас зустріла Ганна і, змахнувши сльозу, промовила:
– Вибачте мені, будь ласка! Я не хочу, щоб Іван робив так, але він дуже впертий. Та ви, напевно, знаєте.
– Упертий, не те слово, – промовив чоловік, скидаючи черевики, – але наш син до того ж не дурний. А раз він так вирішив, значить це необхідно. Давай-но ти, Ганно, заспокойся, і ми все обговоримо.
Ми пройшли на кухню. Івана вдома, як я зрозуміла, не було.
– Іван пішов за молоком, зараз прийде, вибачте, – промовила Ганна.
– Чому ти весь час вибачаєшся? – запитав Сергій, звертаючись до дівчини, – ми ще навіть не встигли зрозуміти, що ти в чомусь винна. Давайте-но, для початку у всьому розберемося. Чаєм пригостите втомлених гостей? Я так-то тільки що сто сорок три кілометри за кермом відмахав.
– Ой, вибачте, – заметушилася Ганна.
Сергій, почувши її чергове вибачення, закотив очі, а дівчина, помітивши це, посміхнулася. Я зрозуміла, що Сергій вже схвалив вибір сина і безнадійно зітхнула.
Коли в наших чашках димів ароматний чай, а Сергій вже жував третє за рахунком печиво, власного приготування, між іншим, що не часто зустрінеш у сучасних молодих господинь, і я точно знаю, що мій син не міг сам його спекти, з магазину повернувся Іаан.
Син з похмурим виглядом вивантажив на стіл продукти. Однак я помітила в його очах якийсь сталевий блиск, щось нове, таке суто чоловіче. Мені навіть здалося, що я більше не маю права що-небудь вказувати цьому чоловікові, моєму дорослому синові.
– Отже, ви вирішили одружитися? – запитав чоловік, коли ми всі сіли за стіл.
– Так, і це не обговорюється, – твердо сказав син.
– Згоден. Тільки хочу знати, що є причиною такого поспіху? Ви чекаєте ще одну дитину?
– Ні, що ви! – інтенсивно замотала головою Ганна і навіть почервоніла.
У мою голову закралася думка, абсолютно божевільна, звичайно. Мені здалося, що стосунки між цією дівчиною і моїм сином, цілком можливо ще не перетекли в стадію, при якій можуть з’явитися діти. Це було абсолютно неможливо, але…
– Тоді що змушує вас поспішати з весіллям?
– Інакше Мишка заберуть до дитбудинку, – опустивши очі, пояснила Ганна.
– Чому дитину можуть забрати? – суворо запитав Сергій.
– Тому що його мати пішла засвіти, – майже пошепки пояснила Ганна і її губи затремтіли.
– Ганно, ти не зобов’язана нічого пояснювати! – здійнявся Іван. – Мамо і тату, я б попросив вас усвідомити і прийняти лише те, що я повідомив вам по телефону. Решта – наша з Ганною справа!
– Іване почекай, – перебила сина Ганна. – Якщо ми з тобою зараз разом, то твої батьки і моя сім’я. Я не буду приховувати від них обставини свого життя, це не правильно.
Дівчина замовкла, а ми з Сергієм перезирнулися.
– Ганно, хіба Михайлик не твій син? – наважилася запитати я.
– Ні, що ви! Мишко мій рідний брат, ну по мамі, батьки у нас різні.
У цей момент я готова була розцілувати всіх на світі! Але стрималася, навіть виду не подала. А Ганна, тим часом продовжила свою розповідь:
– Моя мама пішла з життя у в’язниці, у неї була вроджена вада серця. Кажуть, вона, отже, досить довго прожила з таким діагнозом. До того ж доля моєї мами була не найлегшою. Просто у неї був вибуховий характер, я так вважаю.
Ганнуся відсьорбнула з чашки чай і важко зітхнула. Слова давалися їй непросто. Але вона все одно продовжувала говорити, хоча Іван кілька разів намагався перервати її, та й ми з Сергієм теж, бачачи як дівчині важко.
– Перший раз мама потрапила до в’язниці, коли після сварки з моїм батьком, збила на стареньку на пішохідному переході. Про це навіть у газетах писали.
Коли маму посадили, батько забрав мене, і ми стали жити окремо. Ще до того як мама вийшла з в’язниці, батько знову одружився. Я не засуджую його за те, що він покинув маму в складний для неї час. Мама непроста людина і батькові було з нею важко. Нова дружина тата, Тетяна, дуже м’яка і у нас з нею чудові стосунки. Так що, можливо, моє життя було таким благополучним саме завдяки вчинку батька. Вони з Тетяною виростили мене, і саме їх я по-справжньому вважаю своєю сім’єю.
Ганна знову ненадовго замовкла. Я бачила, як вони з Іваном взялися за руки під столом і, раптом, усвідомила, що найгірше в її розповіді ще попереду.
– Три роки тому моя мама закохалася, зовсім втратила голову. Денис був молодший за неї на цілих десять років. Потім у них з’явився Мишко. Я раділа появі братика і часто гостювала у них. При мені в їхній родині не було ніяких сварок, але сусіди потім на суді сказали, що постійно чули їхню лайку, бій посуду і подібне.
Одного разу, як я дізналася пізніше, мама і Денис сильно посварилися, наскільки я зрозуміла, мама приревнувала його до когось. Під час сварки мама штовхнула Дениса. Він похитнувся, запнувся за покривало і впав, вдарившись головою об кут журнального столика. Через два дні Денис пішов з життя у лікарні, а маму заарештували.
Ганна втягнула повітря і додала, ніби поспішаючи вимовити цю фразу:
– Мама пішла засвіти ще в слідчому ізоляторі, так і не дочекавшись суду. Її серце просто зупинилося. Прошу вас про одне, не судіть суворо мою маму! Вона просто була немов колібрі, яскрава, непосидюча і некерована. Але я все одно дуже її любила.
– Тепер ти нам пробач, Ганнусю, – промовив Сергій, як тільки дівчина замовкла. – За те, що тобі довелося все це нам розповідати, пробач. Але ти маєш рацію, ми тепер сім’я і повинні підтримувати один одного.
Соромно зізнатися, але в той момент мені хотілося заволати: “Що ж ти робиш, синку! Іван, рідний, схаменися! Не потрібна нам така рідня! У нас в родині зроду кримінальників не було!”.
Та тільки я вчасно себе зупинила, бо перед очима спливла чітка картинка, як я стою у весільній сукні, а мама продовжує ридати біля мене, намагаючись відмовити від весілля з Сергієм.
Я подумки відшмагала себе по щоках, примовляючи: “Не можна, Марино, судити про людей за їхніми батьками! Тобі б цього не знати!”.
Внутрішнє побиття себе коханої створило диво. Тому що в голову прийшла абсолютно божевільна, але така крута ідея. Я подивилася на чоловіка і побачила, що він посміхається. Здогадався, отже! І, отже, згоден!
Сергій, ніби на підтвердження моїх думок, ствердно кивнув і сказав:
– А як вам, друзі, такий варіант? Ми з матір’ю оформимо опіку над Михайлом, а ви поки що почекайте зі створенням сім’ї і продовжите навчання.
– Як це? – подивилася на нього Ганна.
– Тату, припини! – вигукнув Іван.
– Михайлику в селі добре буде, сам пам’ятаєш, яке дитинство у тебе було. А, якщо захочете, завжди зможете його забрати.
– Нам з батьком без тебе Іван нудно стало, ми із задоволенням про Михайлика подбаємо.
– Твоя сестра тепер все більше хлопцями цікавиться, ніж батьками.
– Ганно, – я подивилася їй в очі, – вирішувати тільки тобі.
– Та як же я можу на вас покласти таку ношу? Навіть мій батько з Тетяною не погодилися його взяти.
Ми й не помітили, як прокинувся сам винуватець суперечки. Сповз потихеньку з дивана, притупав на кухню і вже простягав рученята, не до кого-небудь, а до Сергія.
– Ох, яка важка ноша, – жартівливо вигукнув Сергій і підняв на руки Михайлика.
– Сергію, а ти ще нічого, тягнеш на батька, а зовсім не на діда, – розсміялася я.
– Почекай, – погрозив він мені кулаком і, нахилившись до самого вуха, прошепотів, – покажу тобі вночі діда.
Діти ще трохи поартачилися, але все ж погодилися з нашим рішенням, забрати до нас Михайлика. З оформленням опіки, як не дивно, ніяких проблем не виникло.
Жінка, що допомагала нам, сказала, що зараз не рідкість, коли сім’ї нашого віку беруть до себе малюків. Свої діти дорослі, а нерозтраченої батьківської любові і ніжності ще вагон. У нас так точно ще була купа цієї самої енергії, ми з Сергієм обидва немов помолодшали, піклуючись про Михайлика.
Я коли ночами до нього вставала, не одну сльозу пролила, радіючи своєму несподіваному щастю.
Мама тільки, як завжди, сварила нас за таке рішення. Сварила, сварила, а сама міцніше всіх полюбила Михайлика, ну і він її.
– Ох, Марино! Що ж ви робите! – голосила мама і тут же, звертаючись до Мишка, сюсюкала, – А чиї це оченята у нас закриваються, хто це хоче спати?!
А потім знову:
– Про що ви тільки думаєте, Марино! А чиї це такі маленькі пальчики забруднилися?! Ох, не знаю, як ви тепер будете? А де ж мій Мишко, куди він сховався?!
