– Ти чула, що я сказала? – голос матері звучав буденно, ніби вона просила передати сіль за обідом.
Карина завмерла з лійкою в руках. Вода продовжувала литися на петунії, які вона посадила місяць тому вздовж доріжки. Ці квіти були її маленькою радістю, символом нового життя, яке вона намагалася збудувати тут, на дачі.
– Що? – вона не була певна, що правильно почула.
– Віка дзвонила, – мати присіла на лаву біля ганку. – Вони приїжджають на все літо. Їм потрібна дача.
Карина подивилася на будинок, який став її притулком після розлучення. Білі стіни, новий дах, великі вікна… Кожна дошка, кожен цвях тут були результатом її праці, її вкладень, її надій.
Все почалося рік тому. Карина тоді ще була щаслива у шлюбі, викладала у початковій школі та мріяла про власний будинок. Того весняного дня мати зібрала всю родину у своїй міській квартирі.
– Дівчата, – сказала вона тоді, розливаючи чай по чашках. – Я вже літня, треба вирішувати, як ми житимемо далі. У мене дві дочки та два житла – квартира та дача.
Віка, старша сестра, сиділа поруч із чоловіком Ігорем. Їхні діти, десятирічний Мишко та семирічна Аліса, грали в сусідній кімнаті.
– Давайте справедливо, – продовжувала мати. – Вікі з сім’єю потрібна квартира у місті – діти до школи ходять, та й за мною нагляд потрібен. А тобі, Карино, дістанеться дача. Тільки там ремонт потрібний капітальний.
– Ми все зробимо, – впевнено сказав тоді Андрій, чоловік Карини. – У мене хороші зв’язки у будівельному бізнесі, матеріали зі знижкою візьмемо.
Карина пам’ятала, як спалахнули його очі. Андрій завжди мріяв про свій будинок, де можна робити, будувати, створювати затишок. Вона любила це в ньому – прагнення все робити своїми руками.
Вікторія схвально кивала:
– Правильно, хай молоді займаються дачею. А ми з Ігорем про маму в місті подбаємо. Будемо поруч, якщо щось потрібне.
План видавався ідеальним. Вони з Андрієм взяли кредит під пристойні відсотки. Усі заощадження теж пішли у справу. Три місяці жили на дачі, працюючи від світанку до заходу сонця.
Карина пам’ятала кожен етап ремонту. Спочатку зробили дах – старий протікав, як решето. Потім замінили усі вікна на сучасні склопакети, утеплили стіни. Провели нову систему опалення, щоб можна було жити цілий рік.
Андрій виявився справжнім майстром. Він сам вигадав проєкт веранди з панорамними вікнами, власноруч виклав доріжки у саду, встановив систему автополиву для майбутнього городу.
Щовечора вони сиділи на ганку, обговорюючи плани: тут буде дитячий майданчик, тут – альтанка для сімейних посиденьок, а там – город із теплицею.
А потім все звалилося. Андрій усе частіше став затримуватись у місті. Казав, що працює понаднормово – треба ж кредит виплачувати. Карина вірила. Продовжувала облаштовувати дачу, готуючись до переїзду.
Звістка про те, що чоловік іде до іншої, впала як сніг на голову. Він зібрав речі та пішов, залишивши її з невиплаченим кредитом за ремонт дачі, яка навіть не була їхньою власністю.
Два місяці Карина жила у подруги у місті. Продовжувала працювати у школі, взяла додаткові години. Вечорами займалася з учнями – кожна копійка йшла на виплату кредиту.
А потім наважилася переїхати на дачу. Навіщо платити за орендовану квартиру, якщо є готовий будинок? Тим більше за домовленістю, дача мала дістатись їй.
Переїзд відбувся на початку травня. Карина пам’ятала, як уперше прокинулася тут одна, як слухала спів птахів, як уперше поснідала на тій самій веранді, про яку вони мріяли з Андрієм.
Щодня вона створювала свій маленький рай. Розбила клумби з петуніями вздовж доріжок. Посадила помідори та огірки у теплиці. У вихідні до неї приходили сусідські діти – вона вчила їх розрізняти квіти та трави, розповідала про життя рослин.
Поступово біль від зради почав вщухати. З’явилися нові друзі серед сусідів. Ганна Миколаївна, літня вчителька на пенсії, часто заходила на чай. Сім’я із сусідньої дачі допомагала з тяжкою роботою в саду.
І ось тепер, лише через місяць…
– Мамо, – Карина проковтнула грудку в горлі. – Але ж ми домовлялися. Я вклала у ремонт усі гроші. Взяла кредит…
– Домовлялися, коли ти була одружена, – відрізала мати. – Тепер ситуація інша.
– Яка інша? Я що, перестала бути твоєю дочкою, коли розлучилася?
– Не пересмикуйте. Просто у Вікі діти, їм влітку свіже повітря потрібне. А ти одна, тобі простіше влаштуватися.
Карина відчула, як земля йде з-під ніг. У голові промайнули спогади…
Віка завжди була улюбленицею. Старша, гарна, успішна. Коли вони були дітьми, всі найкращі іграшки діставалися їй. Потім – найкращий одяг, репетитори, поїздки до табору.
“У Вікі особливий талант”, “Віка така цілеспрямована”, “Бери приклад із сестри” – Каріна виросла з цими фразами.
Вона не ображалася. Звикла бути другою, непомітною. Поки сестра вступала до престижного університету, Каріна пішла до педагогічного коледжу. Поки Віка робила кар’єру у великій компанії, Карина вчила першокласників читати та писати. Єдине, чим вона пишалася – це своїм шлюбом з Андрієм. Він любив її такою, якою вона є. Не порівнював із сестрою, не вимагав бути краще, успішніше.
– А як же кредит? – Запитала Карина. – Мені ще два роки виплачувати.
– Це твої проблеми, – мати підібгала губи. – Не треба було…
Договорити вона не встигла – хвіртка рипнула, і у двір увійшла Ганна Миколаївна.
– Доброго дня, Антоніно Петрівно! – привіталася вона з матір’ю Карини. – А я тут пирогів напекла і сусідів пригостити вирішила.
Мати кивнула і пішла до хати. Ганна Миколаївна почекала, поки за нею зачиняться двері, і тихо сказала:
– Карино, нам треба поговорити. Зайдеш до мене ввечері?
У її голосі було щось таке, від чого в Карини по спині пробігли мурашки.
Вечір настав непомітно. Карина механічно перебирала речі, намагалася вирішити, що взяти із собою. Книги? Посуд? Штори, які сама шила для цих вікон?
О дев’ятій вечора вона постукала у хвіртку сусідньої ділянки. Ганна Миколаївна чекала її на веранді.
– Сідай, чаю налити?
– Дякую, не хочеться.
– Тоді слухай. Я, мабуть, не повинна лізти в це, але мовчати не можу. Тиждень тому тут була твоя сестра із чоловіком.
– Що?
– Вони оглядали ділянку. Усе хвалили, який гарний ремонт зроблено. А потім… – Ганна Миколаївна замовкла.
– Що потім?
– Вони розмовляли в альтанці. Думали, ніхто не чує, а я саме грядки поливала. Твоя сестра казала, що вони продали квартиру.
– Продали? – Карина не повірила своїм вухам. – А де вони живуть?
– У вашої мами. Але це ще не все… – шепотіла сусідка. – Я чула, як вони обговорювали якийсь бізнес-план. Щось про кафе у передмісті. І ця дача їм потрібна не для відпочинку. Вони хочуть відкрити тут щось на кшталт заміського ресторану.
Карина відчула, як у горлі пересохло. Згадалися дивні візити якихось людей у суворих костюмах кілька місяців тому. Вона ще тоді здивувалася – начебто всі документи оформлені, чого їм потрібно? А вони, виявляється, не документи перевіряли…
– Але ж це житловий район, тут не можна відкривати кафе?
– Можна, якщо правильно оформити, – зітхнула Ганна Миколаївна. – Я тридцять років в адміністрації пропрацювала, знаю всі лазівки. Приватна власність, господар має право використовувати, як хоче.
– Отже, тому вони так поспішають мене виселити…
– Так. Я чула, вони вже домовилися з якимось дизайнером. Хочуть встигнути відкритися до осені, доки тепло.
Карина дивилася у темряву саду. Десь там, за деревами, мерехтіли вогні інших дач. Звичайних дач, де люди просто живуть, вирощують квіти, радіють літу…
– А найцікавіше, – продовжувала Ганна Миколаївна, – я бачила твого колишнього чоловіка з ними.
– Що?
– Так, Андрій приїжджав із ними того дня. Все щось записував, фотографував. Схоже, він робитиме їм ремонт під ресторан.
То був останній удар. Карина встала:
– Дякую, що розповіли. Мені треба подумати.
Вона йшла темною доріжкою до будинку і згадувала, згадувала, згадувала…
Як Віка завжди мріяла про свій ресторан. Як Ігор нещодавно звільнився з роботи, щось говорив про власний бізнес. Як Андрій в останні місяці їхнього шлюбу постійно телефонував до якихось замовників…
Все склалося як пазл. Вони давно це планували. Ремонт, що вони з Андрієм зробили, був першим етапом. А розлучення… Може, й він був частиною плану?
У будинку горіло світло. Мати сиділа на кухні, пила чай.
– Вирішила, куди поїдеш? – спитала вона, не зводячи очей.
Карина стояла біля дверей кухні, дивлячись на матір. Стільки питань крутилося в голові: чи знала вона про план Вікі? Чи була в курсі їх витівки з рестораном? Чому мовчала?
– Так, вирішила, – спокійно відповіла Карина. – Тільки спершу хочу дещо уточнити. Невже Віка продала свою квартиру?
Мати здригнулася, але швидко взяла себе в руки:
– Звідки ти…
– Не має значення. Просто відповідай – правда чи ні?
– Так, продала. Їм були потрібні гроші на бізнес. Ти ж знаєш свою сестру – у неї завжди грандіозні плани.
– І ти підтримуєш її план перетворити дачу на ресторан?
Тепер мати не змогла приховати здивування:
– Хто тобі розповів?
– Отже, це правда… – Карина повільно опустилася на стілець. – І чи давно ви це придумали? До чи після того, як я взяла кредит на ремонт?
– Карино, ти не розумієш! Це чудова можливість для всієї родини. Віка все продумала: модне місце за містом, фермерські продукти, літня веранда… Ти теж зможеш працювати там.
– Працювати? У ресторані сестри? У будинку, який я відремонтувала за власний кошт?
– На свої гроші? – мати пирхнула. – А хто тобі кредит виплачувати допомагав? Думаєш, я не знаю, що Віка щомісяця переказувала тобі гроші?
Карина завмерла. Справді, після розлучення на її карту регулярно приходили перекази. Вона думала, це від матері – бо вона обіцяла допомагати із кредитом.
– То це були гроші Вікі?
– Звісно! Вона ж знала, що дача їй знадобиться. Не можна було допустити, щоби ти кредит не виплатила і банк забрав будинок.
Карина відчула, як до горла підступає сміх. Істеричний, злий сміх.
– Які ж ви… – вона схилилася.- А Андрій? Він теж у долі?
– Андрій робитиме ремонт під ресторан. Він же усі комунікації знає, сам проводив. І взагалі, він тямущий хлопчик, дарма ти з ним розлучилася…
– Я з ним розлучилася?! – Карина схопилася зі стільця. – Це він пішов до іншої! Або … – вона осіклася, вражена раптовим здогадом. – Чи не йшов? Це також було частиною плану?
Мати мовчала, і це мовчання було промовистіше за будь-які слова.
– Господи, – прошепотіла Карина. – Які ж ви всі…
Вона вийшла з кухні, піднялася до своєї кімнати. Дістала валізу, почала складати речі. Руки діяли механічно, а в голові крутилися уривки думок, складаючись у чіткий план.
Вранці, коли сім’я сестри приїде ділити видобуток, її вже не буде. Але й пропадати вона не збиралася.
Карина дістала телефон, відкрила папку “Документи”. Ось вони – фотографії всіх чеків на будівельні матеріали, квитанції від кредиту, розписка матері про те, що дача переходить Карині.
Так, розписка не засвідчена нотаріально, але для суду згодиться. Особливо в комплекті з роздруками переказів від Вікі – чудовий доказ їхньої змови.
Два роки тому вона познайомилася на курсах підвищення кваліфікації із вчителькою із Чехії. Та все кликала її приїхати, попрацювати у Празі. Карина тоді відмовилася – куди їй, у неї будинок, чоловік, плани…
Що ж, плани змінились. Залишилося купити квиток та зібрати речі. Вона дістала папір, написала короткий лист:
“Дорогі мої рідні! Вітаю з вдалою угодою. Тільки не поспішайте святкувати – усі документи про незаконне перепланування житлового будинку під комерційне приміщення вже у мого адвоката. І так, я знаю про липове розлучення Андрія, про ваші перекази грошей і про те, як ви це все планували, компенсація моральної шкоди, і я забуваю цю історію. В іншому випадку зустрінемося в суді”.
Вранці вона залишила листа на кухонному столі та тихо вийшла з дому. У сумці лежав квиток на потяг, у телефоні – номер празької знайомої та адреса.
Проходячи повз свої квіти, Карина зупинилася. Дістала з сумки конверт, висипала насіння в долоню та розкидала по клумбі. Нехай зростають. Нехай нагадують новим господарям, що краса та зрада – речі несумісні.
Через рік… У затишному празькому кафе Каріна перевіряє зошити своїх учнів. На столі – чашка ароматної кави та свіжа випічка. Телефон вібрує – надійшло повідомлення від адвоката:
“Справу виграно. Вони згодні на мирову. Сума компенсації надійде на рахунок протягом тижня.”
Карина посміхається та відкладає телефон. Гроші їй вже не такі важливі. У неї тепер своє життя, улюблена робота, нові друзі. А головне – вона нарешті зрозуміла: іноді втрати відкривають шлях до чогось кращого. Потрібно не боятися йти вперед.
А на дачі, кажуть, так і не відкрився ресторан. Місцеві жителі повстали проти такого сусідства, написали скарги… Загалом не зрослося у заповзятливої родини.
Тепер будинок стоїть порожній, тільки петунії щовесни пробиваються крізь бур’яни – яскраві, непокірні, як нагадування про те, що справедливість таки існує.
