Дядька Сашка Дмитро одразу не злюбив і навіть більше, він його зненавидів. Мама, нервово перебираючи пальці на руках, сказала того вечора восьмирічному синові:
– Дмитро, познайомся, це дядько Сашко. Ми разом працюємо, а тепер вирішили, і жити разом.
Дімка насупився, нічого не розуміючи. Це що ж значить, цей чужий дядько житиме тут із ними?
– А тато? – Дмитрик злісно глянув на маму і покосився на дядька Сашка який стояв біля дверей.
– Дімо, не починай! – Мама занервувала ще більше і навіть підвищила голос.
– Тато приїде! Обов’язково приїде! Ти нам не потрібен! – Крикнув Дмитро цьому незнайомому дядькові. Сльози бризнули з очей, і він побіг у свою кімнату.
– Дмитро, синку. Скільки разів я тобі говорила, твій тато нас кинув. Мене кинув і тебе кинув. Не приїде він більше. Ніколи не приїде. А дядько Сашко – він хороший. Ось побачиш, він буде про нас піклуватися, ви подружитеся. – Мама сіла поруч із Дімкою, який кинувся на ліжко. Вона гладила його по голові, по плечах, говорила тихо й лагідно, але Дімка не обертався, втупившись до стіни.
Він не вірив мамі і не хотів її слухати. Тато і раніше часто виїжджав на довго, на своїй великій вантажній машині, але завжди повертався. Веселий, із подарунками для Дмитра й мами. Від самих воріт він кричав: “А ну зустрічай! Подивися, хто приїхав!” і Дмитро біг йому назустріч, розкинувши руки: “Тату, тату! А що ти мені привіз?”
Перед тим, як тато поїхав того разу, вони з мамою про щось довго говорили на кухні. Мама схлипувала, а тато твердив: “Марино, не треба сцен, ти знала, що в мене сім’я. Мені треба думати про це”.
Дімці тоді було шість, він не розумів, чому мама плаче, адже тато говорив про них, про їхню сім’ю, про нього і маму, адже так не буває, щоб була якась ще сім’я.
Дмитро вже засинав, а на ранок, коли прокинувся, тата не було. “А коли він повернеться?” – запитав він маму, яка того ранку була задумливою і часто зітхала.
Дмитро не повірив, коли мама пояснила, що тато більше ніколи не приїде. Що в нього інша сім’я, інша дружина й інші діти, а вони з Дімкою йому більше не потрібні. Дмитро тоді дуже сильно розлютився на маму, плакав і кричав, що вона все бреше, тато любить його і обов’язково приїде.
Дімка чекав уже дуже довго, а тато все не приїжджав. Мама цикала на нього, якщо він питав про батька. А тепер у їхньому домі з’явився цей дядько Сашко.
…Мама пішла. Дмитро чув, як на кухні дядько Сашко сказав:
– Марино, не треба було, так. Треба було його якось підготувати…
– Нічого. Звикне. Все буде добре, – сказала мама.
Вранці за сніданком дядько Сашко сидів із ними. Нахвалював яєчню, посмажену на салі, ніби то було щось незвичайне. Мама посміхалася, підливаючи гарячий чай.
– Дмитро, а хочеш, я тебе до школи відвезу, покерувати дам? – запропонував дядько Сашко.
– Сам дійду, – буркнув Дмитро.
Тато теж давав Дмитру посидіти за кермом його великої машини, правда вона була не заведена і нікуди не їхала, але Дімці подобалося крутити кермо, чіпати різні важелі і кнопочки, уявляючи, що він їде кудись .
А від цього дядька Сашка йому нічого не треба.
Дядько Сашко наполягати не став, а мама зауважила, що Дмитро поводиться грубувато. Дімка давно звик ходити до школи сам, мама працювала у найближчому містечку, і, поспішаючи на автобус, кричала вже біля дверей:
– Дмитрику, вставай! Сніданок на столі!
Разом снідали вони тільки у вихідні. Хоч Дмитро і був ображений на дядька Сашка, все ж цікаво стало, яка в нього машина.
Мабуть така ж стара, як у сусіда діда Семена, яку той заводить раз на місяць, щоб поїхати в місто на великий базар.
Але ні, у дядька Сашка виявилася гарна срібляста машина, в яку вони з мамою сіли і поїхали у бік міста, мама при цьому помахала синові рукою, а дядько Сашко посигналив.
Дмитро не помахав у відповідь і не посміхнувся, він насупився і попрямував у інший бік.
Через два будинки на лавці на нього чекав нерозлучний друг Степан.
– Так, не пощастило тобі. Зараз почне виховувати, – сказав Степан, чухаючи потилицю.
Це сталося автоматично, при одному спогаді Степана про його вітчима.
Дядько Грицько жив із ними вже років чотири. Він багато гульбанив, постійно сварився на Степана з приводу і без.
Мати за Степана не заступалася, вона й сама частенько вживала разом із чоловіком, і вважала, що чоловік більше розуміє, як виховувати іншого майбутнього чоловіка.
Дмитро уявив собі, що дядько Сашко може виявитися таким самим, і став ще похмурішим.
Мама його не гуляла і завжди була доброю та веселою, хмурилася, тільки коли Дімка говорив про тата.
Але переживання Дмитра виявилися марними. Дядько Сашко був хорошим. Після роботи і у вихідні він, насвистуючи, все щось ремонтував і майстрував. Завжди кликав Дмитра допомогти, але Дмитро бурчав у відповідь:
– Дуже треба.
І йшов, а потім потайки спостерігав за дядьком Сашком, у якого все виходило спритно і справно. Будинок і двір потихеньку змінювалися з його легкої руки.
Мама радісно пригортала руки до грудей, тепер вона частіше сміялася й посміхалася. А Дмитро сердився і навмисно ховав інструменти, цвяхи та інше, а потім нишком спостерігав за дядьком Сашком, чекав, що той розізлитися.
Але дядько Сашко не сердився, не сварився, не знайшовши чогось на звичному місці.
Підморгував Дімці і йшов шукати потрібне в іншому місці. І завжди знаходив.
Увечері за вечерею дядько Сашко запитував у Дмитра, як справи у школі, чи не потрібна допомога з уроками.
– Нормально. Сам впораюсь, – завжди неохоче відповідав Дмитро.
Степану дядько Грицько ніколи не пропонував допомогти, але за двійки Степан завжди отримував.
Дмитро звик вчитися сам, розумів, що мамі ніколи сидіти з його уроками, стільки всього їй потрібно було переробити по господарству, та й на роботі вона втомлювалася. А тепер у мами побільшало вільного часу, але коли вона пропонувала Дімці разом почитати або подивитися передачу, він відмовлявся. Все ще сердився на неї за зраду тата…
Того дня Дмитро з Степаном посварилися з хлопцями з п’ятого класу. Так через дрібниці, потім навіть помирилися, але слід під оком Дмитром мав.
– Дмитро, може, тобі потрібна допомога? Хочеш поговоримо про це? – запропонував дядько Сашко, і вигляд у нього був серйозний, він не посміхався весело, як завжди.
– Нічого мені від вас не потрібно, – пирхнув Дмитро і, не доївши вечерю, пішов у свою кімнату.
– Це ж хлопчики, напевно, нічого страшного, вічно сваряться, – почув він голос мами.
– Якщо це просто, і сварилися віч-на-віч, так буває, так, нехай вчиться відповідати. А якщо в нього проблеми і його ображають? – задумливо запитав дядько Сашко. – Йому тепер не просто, через нас. Якщо таке повториться, я все ж таки сходжу ввечері до його вчителя, але так, щоб ніхто не знав, поговорю, раптом, ми чогось не помічаємо…
Мама погодилася, а Дімка сидів і думав:
“– Треба ж, захисник знайшовся! Та я сам у всьому без вас розберуся!”
А вранці він непомітно поклав сіль у чай дядька Сашка, нерозумно, від злості, але поклав.
Дядько Сашко завжди пив чай без цукру, тому, звичайно, відразу зрозуміє, що не переплутав випадково сіль із цукром. Хай зрозуміє, хай знає, що йому тут не раді і допомога не потрібна. Дядько Сашко, зрозумів, але виду не показав, спокійно вилив чай і заварив новий.
– Охолонув, нічого страшного, – пояснив він здивованій Марині.
Дмитро й інші хитрощі вигадував, щоб насолити і в прямому і переносному значенні але той ніколи не сердився, не починав галасувати чи звинувачувати когось, усміхався, виправляв, що можна було виправити, і не журився про те, що виправити було не можна.
Так закінчилася осінь, закінчувалася й зима. Дмитро вже давно прийшов зі школи, а мами і дядька Сашка все не було. Дмитро вже почав хвилюватися, коли побачив за вікном світло фар, але дядько Сашко приїхав один.
– Де мама? – схвильовано спитав Дмитро.
– Дмитро, ти тільки не хвилюйся. Мама в лікарні, вона побуде там деякий час, а ми поки що самі погосподарюємо, – посадивши Дмитра навпроти, спробував пояснити дядько Сашко.
– Що з нею? – Дмитро не на жарт захвилювався.
– Нічого страшного. Розумієш, у тебе скоро з’явиться братик чи сестричка, мамі треба просто берегти себе.
Дядько Сашко намагався бути тактовним. Марина була вже на четвертому місяці, але вони все не наважувалися сказати про майбутнє поповнення Дімці, бачачи, що він все ще погано сприймає поточні зміни.
Але сьогодні на роботі їй стало недобре, Олександр відвіз її до лікарні, лікарі порекомендували стаціонар.
Дмитро напружився, почувши таку новину. Спочатку мама привела цього дядька Сашка, тепер у них з’явиться своя інша дитина, а як же ж Дмитро?
Тепер він мамі зовсім не потрібен. Ні, Дмитро це терпіти не буде, він піде, вирішено, піде назовсім.
Так думав Дмитро, поки дядько Сашко розігрівав вечерю і намагався говорити про щось із хлопчиком.
Трохи згодом, Дімка тихенько склав у рюкзак деякі свої речі, а коли зовсім стемніло, вислизнув за двері.
Він рішуче крокував темними сільськими вулицями. Ішов і думав, що ось повернеться мама додому, а його немає, тоді вона пошкодує, що привела в будинок цього дядька Сашка.
І що далі він відходив від дому, то більше ці думки змінювалися іншими. Дядько Сашко, взагалі-то, чоловік нічого такий, і будинок впорядкував і на риболовлю з собою кликав, і в ліс по гриби, і машину ремонтувати просив допомогти, ніби Дмитро в цьому щось розумів.
А на Новий рік вертоліт купив на радіокеруванні. Мама б такого класного не купила, вона у цьому нічого не розуміє, та й дорого, а в Миколая Дмитро давно не вірив, він же ж не маленький.
Та й мама тепер усміхається частіше і втомлюється менше. А тато… Ось уже третій рік не приїжджає. Та й раніше, приїжджав рідко, на день–два. І Дмитра обіймав тільки на порозі, дарував якусь дрібницю, і ніколи навіть не питав, як у сина справи. Їв, іноді пив, багато сміявся на кухні, поки мама поралася біля нього.
Одного разу мама поскаржилася, що полиця на кухні обвалилася, він тільки посміхнувся:
– Діло наживне.
І не полагодив.
Мама сама потім забивала цвяхи, через що поличка потім довго висіла криво, поки дядько Сашко не зробив.
Дмитро остаточно задумався. Навіть зупинився. І тут під ногою його щось хруснуло. Дмитро тільки зараз зрозумів, що замість мосту, пішов прямо по льоду через річку на околиці села.
Серце стрепенулося, він повернувся, щоб акуратно піти назад, але лід затріщав сильніше…
…Олександр зазирнув у кімнату Дмитра перед сном.
Дімки в кімнаті не було, як не було й шкільного рюкзака, а біля шафи валялися зім’яті речі.
“Ох що надумав, з дому пішов.”
Олександр зрозумів все одразу. Накинувши куртку, він поспішив до машини. Спершу він заїхав до Степана, але у друга Дмитра не було. Треба було поспішати, ліс за селом невеликий, так смужка, але могло статися всяке. Олександр уже під’їжджав до мосту, коли помітив темну фігурку на льоду. Він зупинився і вийшов із машини.
– Дядько Сашко! – почув він голос Дмитра.
Тут же лід розколовся, Дмитро зник.
Він бачив, що дядько Сашко вже наближається до нього.
– Тримайся, синку. Тримайся, я зараз, – просив він, і Дмитро відчайдушно тримався. – Ось і все, синку. Все позаду.
Ближче до берега вже можна було йти, Олександр квапливо йшов до машини, пригортаючи до себе Дмитра. Дімка уже зрозумів, що все позаду. Зовсім все…
– Тату… – сказав він і притулився до теплого і сильного плеча дядька Сашка.
Вдома дядько Сашко закутав Дмитра, дав гарячого чаю, і сів поруч.
– Ти пробач мені, якщо щось не так роблю. У мене дітей не було, можливо, я чогось не знаю, не вмію. Але я маму твою кохаю і тебе люблю.
Говорив він, а Дмитро думав, який дядько Сашко хороший, а ось він, Дмитро, нічого спершу і не зрозумів. А тепер зрозумів. І ніякий він не дядько Сашко, а тато! Справжнісінький!
– Мама засмутиться, – сказав Дмитро.
– А ми мамі нічого не скажемо. Їй хвилюватись не можна, – заспокоїв батько сина і погладив по волоссю.
Дмитро заснув, з усмішкою на губах…
…Коли Марина, не попередивши, повернулася додому з лікарні, вона не повірила своїм очам і вухам.
Дмитро та Олександр збирали конструктор, сидячи на підлозі.
– Ні, тату, ця деталь сюди не підходить. Спробуй краще це, – радив Дмитро.
– Точно, розбираєшся краще мене, синку. Тепер уже більше схоже на корабель…
Марина посміхнулася, притулившись до одвірка. Нарешті все налагодилося.
А за вечерею вона потішить сім’ю – у лікарні їй сказали, що буде дівчинка…
