– Мій будинок? – голос Олени затремтів. – Мамо, ти серйозно? Я все це робила для вас. А тепер він просто так… Ігореві?
Катерина Петрівна витерла крихти зі столу і підняла на дочку стомлений погляд.
– Олено, ну годі вже. Ти чого розійшлася? Ігор – чоловік, йому потрібніший. Це логічно.
– Логічно?! – Олена майже вигукнула це слово. – Ти називаєш логічним те, що будинок, який я роками підтримувала, тепер передається тому, хто навіть не питав ніколи, чим допомогти?
На кухні повисла важка тиша, що переривається лише цоканням старого годинника. Катерина відвернулася, наче вся сцена не мала до неї відношення.
– Ти впораєшся, – коротко кинула вона, начебто цим можна було закрити запитання.
Олена спробувала взяти себе до рук. Вдих, видих. Ще раз.
– Ти розумієш, як це звучить? Я усі ці роки допомагала грошима. Ремонт на мені був. Батьку ліки… А Ігор де був, мамо? У місті? “Зайнятий”?
Катерина із шумом зсунула чашку до краю столу.
– Ти починаєш ображати сім’ю. Ігор – мій син, такий самий, як ти, і я вирішую, що правильно.
– А я? – тихо перепитала Олена, відчуваючи, як слова застрягають десь у горлі. – Ти про моє майбутнє подумала? Чи тепер мені треба шукати інший будинок?
Мати махнула рукою, ніби хотіла відмахнутися від настирливої мухи.
– Ти доросла жінка, Олено. Ти впораєшся.
Немов крижана вода пройшла венами. Впораєшся. Це слово чулося їй знову і знову. Вона кинула погляд на Ігоря, який стояв у дверях кухні, спершись на одвірок. Усміхався.
– Та гаразд тобі, сестричка, – сказав він з глузуванням. – У тебе ж квартира чоловіка є. А я? Я нічого не маю. Це справедливість, так би мовити.
– Справедливість? – Очі Олени спалахнули. – А чи справедливо, що ти роками навіть не з’являвся в цьому будинку?
Ігор знизав плечима.
– Ти просто заздриш.
– Заздрю? – Олена різко підвелася. – Ти це серйозно? Я все для вас зробила, щоб ти, міський братику, прийшов і все забрав?
Катерина підвела руку, закликаючи до тиші.
– Досить, Олено. Ти не розумієш. Ми – сім’я. А сім’ю не ділять за калькулятором.
– Тоді чому ви ділите? – не витримала Олена.
Мати знову відвернулася. Її обличчя було ніби вирубане з каменю.
– Будинок залишиться Ігореві. Це не обговорюється.
Олена похитала головою, відчуваючи, як гнів повільно витісняє біль.
– Зрозуміла. Все зрозуміла.
Вона вийшла з кухні, грюкнувши дверима. За її спиною повисла тиша.
***
Олена сиділа у своїй машині, припаркованій біля будинку, і з силою вчепилася в кермо. У голові крутилися уривки розмов, звинувачень, докорів.
Вона намагалася зрозуміти, де припустилася помилки. Чому її внесок виявився таким непомітним для сім’ї?
Ще рік тому будинок виглядав зовсім інакше. Старий фасад, дах, що протікає, старий паркан, якому давно місце на звалищі.
Все це вона впорядкувала. Олена не шкодувала часу та грошей: оплачувала ремонт, купувала матеріали, наймала робітників.
– Для батьків, – нагадала собі вона вголос. – Я все це робила заради них. А тепер виявляється, що я просто запасний гаманець?
Уривки спогадів захлеснули її: як вона цілодобово працювала на двох роботах, щоб вистачало і на свою сім’ю, і на допомогу батькам. А її брат у цей час жив у місті, рідко дзвонив, ще рідше приїжджав.
За десять років його візити можна було перерахувати на пальцях однієї руки.
Сльози злості почали палити очі, але Олена не дозволила їм пролитися. Вона згадала, як батько одного разу сказав: “Ти наша опора, дочко. Без тебе ми б не впоралися”.
Тоді ці слова зігрівали, а тепер лише посилювали гіркоту.
– “Ігор…” – Олена згадала його усмішку. – “У нього нічого немає”. А що в нього могло бути, якщо він для цього нічого не зробив?
Будинок був її тихою гордістю, місцем, де вона вкладала частинку себе. А тепер це місце стало чужим.
Спогади про те, як вона з матір’ю фарбувала стіни на кухні, як батько, попри біль, намагався допомогти з садом, більше не викликали радості.
Все звалилося в той момент, коли мати сказала: “Будинок залишиться Ігореві”. Ці слова перекреслили все, що Олена вважала своєю родиною.
Вона дістала телефон і замислилась. Подзвонити матері? Вимагати пояснень? Знову почути про “логічність”? Чи просто забути?
– “Ні, – сказала вона сама собі. – Я заслуговую на хоча б чесну відповідь”.
Олена набрала номер, але скинула дзвінок, так і не дочекавшись гудків. Вона не була готова чути цей холодний, відсторонений голос. Натомість вона знайшла на сайті юриста. Якщо слова не допомагають, можливо, допоможуть закони.
Її пальці завмерли над екраном. Ще кілька секунд вона дивилася на мерехтливий дисплей, а потім рішуче натиснула кнопку.
– Я маю це з’ясувати, – прошепотіла Олена. – Інакше ніколи собі не пробачу.
Вона завела машину і попрямувала назад до міста, де на неї чекали відповіді. Або нові удари.
***
Наступного тижня Олена сиділа в офісі юриста, перебираючи документи. Юрист, акуратна жінка середнього віку з гострим поглядом, повільно перегортала папери, похитуючи головою.
– Ви знаєте, – нарешті сказала вона, – що будинок вже повністю оформлений на вашого брата? Це незаперечно й факт.
– Як це можливо? – Олена намагалася зберегти спокій, але голос тремтів. – Я не давала на це згоди.
– Будинок був у власності вашої матері. Вона могла вчинити з ним так, як вважала за потрібне.
– Але ж це несправедливо! – Олена різко поставила чашку на стіл. – Я оплачувала ремонт, утримувала будинок, купувала ліки батькові. Чому все це тепер обнуляється?
Юрист стримано посміхнулася.
– З погляду закону вкладені вами кошти не роблять вас співвласником майна. Це, так би мовити, добровільні витрати.
Ці слова боляче вдарили по самолюбству. Виходить, вона стільки років була лише спонсором чужого майна?
– Чи є хоч щось, що можна зробити? – Запитала Олена, чіпляючись за надію.
– Тільки через суд, – юрист нахилилася до столу, – але шансів дуже мало. Ви не укладали договорів, нічого не оформлювали. Все на словах.
Повернувшись додому, Олена виявила десяток пропущених дзвінків від Ігоря. Серце стислося – знала, що це не на добро. Вона зателефонувала перша.
– Ну що, вирішила подати на нас до суду? – голос брата звучав глузливо. – Не раджу, все одно програєш.
– Я хочу розібратися в ситуації, – відповіла вона, намагаючись не дати волю емоціям.
– Розібратися? Смішно. Ти не розумієш головного: будинок тепер мій. І годі вже скаржитися, як маленька дівчинка.
– Ти навіть не уявляєш, що це для мене означає, – не витримала Олена.
– А ти не уявляєш, як бути єдиним чоловіком у сім’ї. Це мій обов’язок.
– Обов’язок? – Вона майже кричала. – За десять років ти хоч раз запитав у батьків, чим допомогти?
Ігор лише посміхнувся.
– Перестань себе шкодувати. Ти завжди могла все сама.
Ці слова, були наче голосом матері: “Ти впораєшся”. Вона зрозуміла, що діалог марний.
– Отже, так? – Промовила Олена з холодним спокоєм. – Тоді не чекай від мене нічого. Ані допомоги, ані участі.
– О, як грізно, – саркастично відповів Ігор. – Роби що хочеш.
Наступного дня Олена знову приїхала до матері. Вона хотіла зрозуміти, звідки в жінці, яка здавалася їй такою турботливою, з’явилася ця холодність.
– Мамо, ти серйозно? Ти справді вважаєш, що так правильно? – голос Олени був тихим, але твердим.
Катерина Петрівна склала руки та відступила в глиб кухні.
– Олено, я втомилася. Я хочу, щоби все було спокійно. Ти сильна, ти впораєшся.
– А що, якщо я не хочу впоратися, мамо? Що, якщо я просто хочу бути частиною цієї сім’ї?
Катерина відвела погляд.
– Сім’ю не ділять за калькулятором.
– Ні, мамо. Сім’ю зраджують. І ви з Ігорем це зробили.
Олена встала і пішла, залишивши за собою крижану тишу.
***
Олена довго стояла біля вікна, дивлячись на міські вогні. У її голові крутилися слова матері та брата. “Ти впораєшся”, “Сім’ю не ділять за калькулятором”.
Вони звучали як вирок. Щось усередині остаточно надламалося.
– Треба закінчити це, – сказала вона собі.
Наступного дня вона зважилася на останній крок – ще одну зустріч із матір’ю. На цей раз без компромісів.
Олена увійшла до будинку, який тепер здавався їй чужим. Ігор сидів за столом у вітальні, розклавши папери. Мати робила на кухні чай.
– О, ти знову тут? – глузливо кинув Ігор. – Вирішила влаштувати драму? Чи таки усвідомила, що нічого не доб’єшся?
Олена проігнорувала його. Вона попрямувала до матері, яка обернулася, почувши кроки.
– Мамо, ми маємо поговорити. Без Ігоря, – твердо промовила Олена.
Катерина Петрівна втомлено кивнула і жестом запросила дочку до маленької кімнати. Там, серед старих фотографій та затертих альбомів, вони зустрілися поглядом.
– Олено, я не розумію, навіщо ти знову прийшла, – сказала мати. – Ми все вирішили.
– Ні, мамо. Ти вирішила. Ти вирішила, що я не заслуговую на цей будинок. Вирішила, що всі мої роки роботи це ніщо. Що Ігор, який навіть не знав, як виглядає цей будинок останні десять років, важливіше для тебе.
– Це не так, – тихо відповіла Катерина. – Я просто…
– Що? Просто що? – Перебила її Олена. – Просто викреслила мене із сім’ї?
Мати закрила обличчя руками. Її плечі трохи затремтіли, але вона не заплакала.
– Ти не розумієш… Жінка має підтримувати сім’ю, дбати про інших. Це твоя роль, твій обов’язок.
– Підтримувати? Кого, мамо? Людей, які вважають мене чимось на зразок робочого інструменту? – Олена різко підвелася. – А як же мій обов’язок перед самою собою? Чи я не заслуговую навіть на це?
Мати мовчала. У кімнаті повисла дзвінка тиша. Нарешті вона сказала:
– Іди, Олено. Ти все одно ніколи не була як Ігор. Він чоловік, він має бути господарем.
Ці слова стали останньою краплею. Олена відчула, як із її грудей виривається крик:
– Ви просто викреслили мене зі свого життя? Добре! Не чекайте більше на мою участь ні в чому!
Вона кинулася до дверей, але на порозі обернулася. Її очі сяяли від злості та болю.
– Знаєш, мамо, я могла б вибачити тобі за все. За несправедливість, холодність. Але не за це. Не за те, що ти вважала за краще забути, хто справді був поруч.
Вона вийшла з дому, грюкнувши дверима так, що затремтіли вікна.
Зовні, під холодним вечірнім небом, Олена зробила глибокий вдих. Щось усередині неї розірвалося, але водночас полегшало.
Ігор вибіг слідом, крикнувши:
– Ти серйозно так просто здасись? Що, більше не добиватимешся справедливості?
Олена зупинилася, обернулася до брата і сказала рівним голосом:
– Це не поразка. Це мій вибір. Я більше не буду витрачати своє життя на вас.
Вона обернулася і пішла, залишивши Ігоря стояти в розгубленості. Попереду був новий шлях без сім’ї, але з надією на те, що вона нарешті зможе стати головною героїнею свого власного життя.
***
Олена сиділа на кухні своєї квартири, оточена коробками. Старі фотографії, листи, сувеніри – все, що пов’язувало її з минулим. На столі перед нею лежала запальничка та металева коробка для паперів.
Вона взяла до рук одну з фотографій: мама, тато, Ігор та вона – усміхнені, тримаються за руки біля будинку. Будинок, який тепер став символом всього, що пішло не так.
Олена гірко посміхнулася, відчувши, як у грудях стиснулося від спогадів.
– Досить, – сказала вона вголос, ніби проганяючи тіні минулого.
Фотографія вирушила до коробки для спалювання. За нею наступним лист, який батько написав їй перед своєю хворобою.
Він дякував їй за турботу і називав її своєю опорою. Ці слова зігрівали тоді, але тепер обпалювали болючіше за вогонь.
За кілька місяців Олена сиділа за невеликим столиком у затишному кафе. Навколо панувала тепла атмосфера: світло м’яко падало на столи, відвідувачі тихо перемовлялися.
Її бізнес – творча майстерня, де вона викладала та проводила арттерапію – почав приносити перші плоди. Вона бачила вдячні посмішки людей, яким допомагала і відчувала, як поступово наповнюється життям.
Якось до неї в майстерню заглянула старенька з палицею. Вона довго розглядала картини, а потім запитала:
– Це ви їх написали?
Олена посміхнулася і відповіла:
– Ні, це роботи моїх учнів. Я допомагаю їм шукати себе.
Бабуся кивнула і додала:
– Тоді ви робите щось дуже важливе. Дякую вам за це.
Ці слова торкнулися Олени. Вона зрозуміла, що, попри розрив із сім’єю, вона не втратила себе. Навпаки, вона набула того, що справді цінно – свою свободу і право обирати свій шлях.
Старі рани ще нагадували про себе, але тепер вони були скоріше шрамами, аніж відкритими ранами. Олена знала: її минуле залишиться з нею, але більше не буде її обтяжувати.
Вона повернулася додому, відчинила вікно та вдихнула свіже вечірнє повітря. Десь далеко світився будинок, який вона залишила позаду. Тепер це була просто точка на карті її життя.
Олена посміхнулася, вперше за довгий час почуваючись по-справжньому вільною.
