– Що ви робите?! Дитина ж спить! – Вікторія кинула мітлу і кинулася до візка, де заплакала від поштовху однорічна донька.
Сусідка з п’ятого поверху, яка вдарила ніби ненароком по візку, виходячи з під’їзду, скривила губи:
– Мовчки мети! Поставила візок свій, нормальним людям не пройти! Тут місто і будинок елітний, а не село твоє! Та що з тобою розмовляти.
Вікторія не витримала і спалахнула від образи. Скільки вже можна терпіти ці презирливі погляди й глузування…
– Припиніть! Я такий самий житель цього будинку, як і ви всі. А що прибираю двір і під’їзди, у цьому нічого поганого немає. З маленькою дитиною складно на роботу влаштуватися за фахом.
Однак її слова сусідку тільки розпалили. Жінка в білій шубці, обвішана коштовностями, пирхнула, змірявши Віку презирливим поглядом. Замарашка в заношеній до дірок старій куртці і стоптаних дешевих чоботях навіть хустину намотала на всю голову по-селянськи, а не накинула елегантно на плечі.
– Ти себе в дзеркало бачила? – сусідка демонстративно обійшла двірничку, немов боялася забруднитися.
– Ти в нашому будинку випадково опинилася. Окрутила дурника цього вченого, забрюхатила, а потім позбулася його, щоб квартиру собі всю захапати!
– Що за гидоти ви говорите ?! – обуренню Віки не було меж. – Мій чоловік був зовсім не дурник, а співробітник інституту. Він пішов з життя від хвороби, і я все зробила, щоб його врятувати.
– Ой, усе, мовчи краще!
Сусідка сіла в свій автомобіль і спеціально сильніше натиснула на газ, щоб вихлопні гази туманом повисли прямо над нахабною двірничихою.
Від огидного запаху і реву двигуна донька Марійка захлипала всередині візочка, завозилася, намагаючись сісти. Вікторія кинулася до доньки, ковтаючи сльози. До чого ж принизливо чути такі слова!
А всього рік тому їй здавалося, що життя вдалося… Вона й справді приїхала на навчання до інституту з села, одразу після вручення червоного диплома вийшла заміж за свого ж викладача. І не могла повірити у власне везіння: турботливий чоловік з інтелігентної сім’ї, квартира в центрі міста й очікування первістка.
Та тільки удача відвернулася від Вікторії відразу. Чоловік тяжко захворів, і всі заощадження довелося витратити на лікування. На жаль, це не допомогло…Тож, коли з’явилася донька, Вікторія була вже вдовою без засобів до існування. Довелося піти працювати двірником і прибиральницею у своєму ж будинку, щоб заробити хоч якісь копійки на життя. У ті роки й допомоги то не було.
Викручуватися було важко, вставала молода мати пізно вночі, стягала важкий візок із донькою сходами вниз, щоб не будити сусідів шумом ліфта. А потім довгими годинами в негоду, під дощем, у холоді до ранку приводила до ладу двір і під’їзди. Лише іноді відволікалася вона на короткі хвилинки, щоб заколисати або погодувати дитину.
Час минав, але жити молодій вдові ставало тільки важче. Візочок ставав Марійці, що підросла, затісним, і вона часто прокидалася через незручне положення.
Від нескінченної важкої роботи і холодної води у молодої жінки нили руки, перетворюючись поступово на розпухлі, неслухняні кінцівки.
І без того крихітну зарплату постійно затримували, а витрат ставало дедалі більше. Донька росла, і їй потрібні були нові іграшки, одяг, смачна їжа.
Страшнішим за матеріальні турботи було для Віки ставлення сусідів. Вони ніколи не втрачали можливості вилаяти, нахамити, вколоти. Бідна вдова дратувала їх тим, що сміла вважати себе їм рівнею.
Матері забороняли своїм дітям грати в пісочниці з Марійкою. Маленька дівчинка не розуміла дорослих інтриг і щоразу тягнулася до чужих іграшок, усміхалася іншим діткам.У відповідь же отримувала презирливі погляди й образливі слова:
– Не грайся з цією замарашкою!
– Приберіть це негайно від дітей! А якщо вона заразна?!
– Та хто пустив сюди доньку прибиральниці?!
Образи Віка терпляче зносила заради доньки, мовчала у відповідь, опускала очі, стискаючись про себе від їдких насмішок. Адже Марійка зовсім ще крихітка і не зрозуміє, чому її женуть від інших дітей на дворовому майданчику.
Ось і сьогодні, закінчивши роботу, Віка вивела доньку на подвір’я, щоб покатати її з крижаної гірки та побудувати кілька пасок зі снігу.
І знову опинилася центром скандалу…
На майданчику огризався на всіх худий рудий собака. Він тремтів усім тілом, але не випускав із пащі пиріжок. Побачивши Віку, старенька зашлася в обуреному крику:
– Ось вона, з’явилася! Ваша шавка вирвала пиріжок у мого Матюшеньки прямо з рук! Налякала малюка!
Вікторія здивувалася:
– Та до чого тут я?! Це ж бродячий собака, дивіться, який він брудний і худий!
Старенька притиснула до себе цілком спокійного, вгодованого хлопчика:
– Ось саме! Хто бродячих собак розпустив у дворі, хто за порядком не стежить?! Я на вас скаржитися буду! Ви двірник і відповідаєте за наш двір! А тут повна антисанітарія! Проженіть його негайно!
Молода жінка зітхнула:
– Та не кричіть ви так, він гарчить тільки через шум. Зараз я спробую його прибрати.
Вікторія зробила кілька обережних кроків до собаки і ласкаво прошепотіла:
– Ну ти що? Злякався? Не бійся, ніхто тебе не образить. Не звертай на них уваги, – вона кивнула на гласний натовп на чолі з войовничою старенькою. – Пошумлять і замовкнуть.
Руда бродяжка перестала гарчати, здиблена шерсть на холці вляглася. Віці навіть здалося, що собака дивиться на неї винувато, ніби соромиться: “Ну не сварися, так вийшло, зовсім голод притиснув”.
Молода жінка повільно простягнула руку і провела оксамитовою галявиною між вух:
– Іди, не бійся, я не дам їм тебе образити.
Собака ласкаво махнув хвостом і квапливо затрусив доріжкою до засніжених кущів. Мить, і руда безшумна тінь зникла серед гілок. Віка з полегшенням видихнула, який розумний, одразу зрозумі, що вона від нього хотіла.
Аж раптом над вухом пронизливо загудів старечий голос:
– Ти що, її відпустила?! Шавку треба було зловити і здати куди належить! Вона ж рознощик зарази!
Молода жінка знизала плечима:
– Він же спокійний, ви його просто налякали своїми криками.
Стара стала пунцовою від злості:
– Здумала грубіянити мені, головній по будинку! У нас тут елітний будинок, а не смітник! Ну все, ти мене довела! Я зроблю все, щоб тебе звільнили!
Із цими словами стара разом з онуком покрокувала з майданчика.
Її погроз Віка навіть злякатися не встигла, ніколи було, стільки ще справ попереду. Вимити під’їзди, а потім приготувати скромний святковий стіл і покласти подарунок для Марійки під ялинку. Все-таки сьогодні Новий рік.
Але закінчити роботу вона не встигла. В останньому під’їзді Вікторію знайшла сварлива тітка. Вона сунула прибиральниці стопку купюр:
– Ну все, Савченко, дострибалася, звільнена. Ось твоя зарплата, давай сюди ключі від комори!
– Зачекайте, та за що? Через собаку? – розгубилася Віка.
– Адже я ні до чого, взагалі не повинна була його ловити. Прошу вас, мені робота потрібна і гроші! На що я буду жити? У мене ж дитина маленька!
Жінка відмахнулася у відповідь:
– Усе, досить, півроку вже терплю скарги на тебе. Скажи спасибі, що за статтею не звільнила. Після Нового року в бухгалтерії свої документи забирай і не смій мені скаржитися. Не мої проблеми.
Після її відходу Віка побрела додому, штовхаючи вперед важкий візок із Марійкою. А вдома впала в старе крісло і розплакалася від відчаю.
Донька із захопленням щось лопотала біля ріденького ялинкового букета з саморобними іграшками з паперу. Та тільки в матері не було сил порадіти за крихітку. Розпухлі руки скручувало болем, а на душі було чорно від страху – як же їй жити далі?
У новорічну ніч, щойно донька міцно заснула, Віка накинула куртку і кинулася на вулицю,вона обов’язково встигне загадати бажання і встигла прошепотіти в небо:
– Нехай щастя оселиться в моєму домі!
І негайно скрикнула від того, що хтось міцно прихопив її за черевик. Вона опустила голову і побачила вже знайому руду волоцюжку.
Собака вчепився в черевик і щосили тягнув молоду жінку в бік будинку.
Вікторія слухняно пішла за ним:
– Ти щось хочеш мені показати?
Руде вправне тільце промайнуло в кущах, потім пірнуло в підвальне віконце біля землі. З темряви пролунав його вимогливий гавкіт. Віці довелося лягти на землю, щоб протиснутися у вузьку щілину. У темряві вона покликала волоцюжку:
– Гей, ти де?
Аж раптом у відповідь розкотився луною цілком людський стогін. Віка навпомацки рушила вперед і наткнулася на м’яке волосся і гарячі щоки – на підлозі лежав хлопчик. Він застогнав під її пальцями:
– Допоможіть, я встати не можу.
– Зараз, зараз, потерпи! – Віка насилу підняла дитину на руки.
На вигляд йому було років дванадцять, і все ж тендітній жінці довелося з останніх сил тягнути хлопчика до виходу з підвалу, а потім і в свою квартиру. Рудий собака жваво біг слідом за ними.
На ходу задихаючись, щоб відволікти заплаканого хлопчика від болю, молода жінка засипала його запитаннями:
– Тебе як звати?
– Ромка, – хлопчик стискав зуби, але не кричав, хоча його права щиколотка так розпухла, що штанина натягнулася навколо ноги.
– Ти чого в підвалі робив?
Хлопчик насупив білясті брови:
– Із батьками посварився і з дому втік. Від холоду поліз у підвал, але стрибнув невдало і, здається, ногу зламав.
– Це для тебе собака пиріжок вкрав?
– А ви звідки знаєте? – здивувався хлопчик. – Я два дні в цьому підвалі мучився. До віконця сяк-так доповз, кликав кого-небудь, але ніхто не почув.
Ромка раптом розридався в голос:
– Я думав, все ,і не стане мене там просто в Новий рік!
Вікторія обережно обійняла хлопчика і поклала на диван:
– Нічого, все вже закінчилося. Дякуй ось йому, – Віка кивнула на рудого собаку, який скромно влаштувався біля дверей. – Він мене в підвал привів до тебе.
Жінка кинулася на кухню й налила гарячого чаю у великий кухоль:
– Ось тримай, – вона погладила собаку, поклала перед ним варену картоплину. – Заслужив.
Поки Рома і його рятівниця зігрівалися і приходили до тями, Віка зателефонувала до “Швидкої допомоги” і повідомила батькам Роми про те, що їхній син знайшовся.
За годину її квартира була повна людей, зараз ніхто не лаявся, не глузував із Вікторії. Навпаки, мати Романа сунула велику купюру в руку рятівниці:
– Спасибі, спасибі вам! Ви як мати мене зрозумієте, що ви для нас зробили. Навіть не думайте відмовлятися!
Батько хлопчика, окинувши поглядом скромну обстановку і порожній стіл, раптом запропонував :
– Вікторія, знаєте, у вас так чисто, просто неймовірно! Я, можливо, невчасно зі своєю пропозицією… Але, здається, у мене є для вас робота. Ми в пошуку помічниці по дому, тим паче зараз, поки в Ромки буде домашній режим із цим переломом. А ви,мені здається, ідеально підходите. Тож тримайте візитівку, – блискуча картка ковзнула в пальці молодої жінки.
– І завтра чекаю від вас дзвінка, обговоримо всі умови.
Коли її квартира спорожніла від візитерів, Віка несподівано виявила біля дверей рудого собаку. Волоцюжка насторожено переминався на брудних лапах, чекаючи, що зараз його поженуть геть.
Замість лайки Вікторія лагідно погладила його рудого бока:
– Спасибі тобі, виконав моє заповітне бажання. Залишишся в мене жити? Будеш приносити мені удачу, а з мене турбота і любов.
Рудий довірливо ткнувся вологим носом, пройшов передпокоєм до кімнати і ліг поруч із колискою, де мирно сопіла Марійка.
Поруч у кріслі влаштувалася Віка, рука в неї лягла на теплий бочок доньки, а ноги пригрілися об теплу собачу холку. Їй, нарешті, було тепло і спокійно, адже тепер у її домі назавжди оселилося щастя.
