– Мені терміново потрібно 600 євро. Мамо, дай, на тебе одна надія, – каже мені донька по телефону.
– Наталко, а ти хіба не знаєш, що я всі гроші на лікування витратила, і в мене вже нічого немає, – кажу.
– То позич у когось. Мамо, дуже треба, – не вгаває донька.
– У кого позичити? 600 євро – це не малі гроші. Ніхто тут тобі таку суму не позичить.
– Тут не позичить, а в Італії запросто. Мамо, зателефонуй комусь з своїх подруг і попроси, а потім, як повернешся в Італію, то віддаш.
Я була змушена відмовити доньці у її проханні, бо я сама ще й не знаю, чи повернуся я в Італію, і якщо повернуся, то коли. А вона неабияк образилася, стала мене картати, що ж це я за мама така, що не може дитині своїй допомогти.
В Італію я поїхала в 57 років, щойно на пенсію вийшла. Туди мене донька відправила, бо вона дуже хотіла мати окрему квартиру, а сама вона на неї заробити не могла. Наталка незаміжня, чоловіка і дітей не має, вона постійно в пошуку.
Була я за кордоном 7 років, перших 6 пішло на те, щоб назбирати доньці на квартиру. А потім я стала працювати і собі щось потрохи відкладати, щоб мати на старість, але донька забирала у мене значну частину моєї зарплати, бо їй постійно на щось треба. Тому мені і не вдалося ні на що толком накопичити.
А потім я взагалі захворіла, і останні євро, які мала, я витратила на лікування. І поки я лежала в лікарні, мої діти показали своє справжнє ставлення до мене, я зрозуміла, що я їм байдужа.
Микола, син, часто працює, і не завжди знаходив час, щоб навідатися до мене. А Наталка, моя донька, хоч і жила зовсім близько, постійно була зайнята своїми справами. Вони обоє так і не знайшли часу, щоб навідатися до мене в лікарню.
На відміну від них, моя племінниця Ліля приходила до мене майже щодня. Я її дуже люблю. Ліля – старша донька мого брата, якого вже, на жаль, немає на цьому світі. Брат покинув свою першу сім’ю, знайшов нову дружину, а про свою старшу доньку забув.
Ліля вийшла заміж, але невдало, бо її чоловік частенько заглядав у чарку, не працював, і вона розлучилася, залишившись з трьома дітьми.
Відколи я стала заробітчанкою, я завжди старалася племінниці чимось підсобити – відправляла посилки з продуктами і дитячим одягом, інколи давала гроші.
Ліля це завжди цінувала, і навіть коли я була в Італії, ми часто телефонували одна одній. Їй було важливо дізнатися, як я себе почуваю, а для мене це була велика підтримка, адже Наталка завжди була зайнята і не мала часу на розмови.
Цього разу Ліля приїхала до мене з пакунком. Я відразу побачила, що серед продуктів є не просто овочі й крупи, а ще й італійські макарони та оливкова олія. Ліля навіть домашніх курячих яєць привезла і дещо з овочів з городу.
– Тітко Олено, я подумала, що ви, мабуть, скучили за італійськими продуктами, тому от вам макарони й олія. У нас тут недалеко магазин є, і я вирішила вас потішити, – сказала вона.
– Ліля, ти навіть не уявляєш, як ти мене потішила, – ледве стримуючи сльози, сказала я. – Але ж це так дорого! Я чула, що олія коштує 800 гривень! Ти ж сама грошей не маєш, навіщо було так витрачатися?
Вона засміялася і відповіла:
– Та не переживайте, тітко. Я її за старою ціною купила, всього за 520 гривень. Так що не хвилюйтеся, я все зробила від чистого серця, щоб ви не сумували.
І справді, як не радіти? Поруч була така щира людина, яка завжди пам’ятала про тебе і підтримувала.
Ми сіли за стіл, я пила бульйон, а Ліля розповідала про свою сім’ю, як їй важко дається все. А я слухала її і думала, як мені хочеться, щоб вона була щаслива. Мені навіть стало соромно за мою доньку. Наталка постійно для мене не знаходила ні часу, ні грошей.
Я ж її першою попросила, щоб вона мені купила пляшечку олії, але моя дочка сказала, щоб я собі нічого не вигадувала, бо навіщо купувати оливкову олію за 800 гривень, якщо можна взяти соняшникову за 80 гривень.
Очевидно, що моя Наталка розповіла про це по телефону Лілі, і вона знайшла гроші, щоб мені купити те, що я хочу.
От я і подумала, що можу на Лілю переписати свою стару квартиру. Мої діти забезпечені житлом: син живе в квартирі невістки, а дочці я квартиру купила. А Лілі з трьома дітьми просто нема куди подітися.
До того ж, ця квартира мала належати і її батькові, та брат в свій час відмовився від своєї частки на мою користь, тож зараз, переписавши квартиру на племінницю, я просто відновлю справедливість.
До того ж, чомусь мені здається, що саме біля племінниці мені доведеться провести старість, адже своїм дітям я не потрібна.
А яка ваша думка, я правильно зроблю, якщо перепишу свою квартиру на племінницю?
