Бабця Валерку не любила, не визнавала.
– Не наш він, не наш, — говорила Ганна Федорівна в магазині бабам.
– Аня, та як не ваш? Hy ти глянь, викопаний твій Васька.
– Не можу я, бабоньки. Я розумом-то розумію, що Василя син, а серце не приймає. От від дочки, то так – внуки. А від сина не можу прийняти. Та й росте не з нами. Хоч і, начебто, бігає, белькоче там щось, «баба, баба»… А от не можу! Як гляну: ну Cyпонівська порода, не моє не рідне.
– А воно ж справді так, – каже інша жінка. — От у мене мама, покійниця, бувало Машку мою скрізь поцілує, потішить, все для неї зробить, а Юркиних дітей ніби як, не дуже сприймала. Ну, онуки та й онуки. Бувало Юрка, брат, ображався, висловлював. А та йому й скаже: “не ображайся, синку, від доньки я точно знаю, що своє, а від тебе … ти вже вибачай”.
– Та й у мене так!
– І в нас …
– Ой, бабоньки, та я сам цим грішна. В дочки вже який красунчик. І очі, і носик, і вушка, і ямочки на щічках – не намилуємося з дідом. А від невістки не можу. Хоча розумію що сина дитина, а не можу. Мало того, що не в нашу породу, так ще вічно сопливий і брудний. Стану їй говорити, що за дитиною дивитись треба, так фиркає, мовляв, не встигаю. Сину вашому, каже, чистоту подавай у хаті та гарячу їжу. Коли мені ще за дитиною дивитися?
Анна Федорівна ж тихенько пішла додому, розуміючи, що вона не одна така, що повно жінок, які не сприймають внуків від невісток.
Валерка ж навпаки до бабусі тягнувся. Здавалося йому, що до татка ближче він так стає.
Поїхав татко за кордон. Давно вже… він маленький ще був. Поїхав нові території “відкривати”. І не їде вже довго. А Валерка, татка чекає і любить. Листи йому пише і бабусі Ані приносить.
Матуся йому сказала, що тільки “стара карга” знає, де чорти наносять його непутящого татка. Але Валерка знає, що мати любить татка. Просто від образи так каже, що він її з собою не взяв, говорить так про нього і про бабусю Аню.
А як би він її взяв? Валерку куди?
Іноді матуся репетує, що він, Валерка, зі своїм татом, зіпсували їй все життя. Що вийшла б вона заміж за Ваньку, завели б з ним купу дітлахів і каталися б як сир в маслі.
Валерка спробував сир в масло покласти й покатати у своїй машинці-вантажівці, що йому баба Аня на день народження подарувала, ох і кричала тоді матір…
Хотіла викинути. Але Валерка вчепився в подарунок. Здавалося йому, що це татко подарував. Та так і було, вантажівки-то дорогі, це татко бабусі Ані грошенят прислав, Валерці на подарунок. А матуся розкричалася: викинути, викинути.
От покатав Валерка сир в маслі у своїй вантажівці та нічого не зрозумів, навіщо мама так хоче такого життя? Що їй не подобається?
Ех, прийде татко, от тоді вони й заживуть, краще якогось дядьки Ваньки, і перестане мамка шкодувати, що не вийшла заміж за нього.
Прийшов Валерка до бабці, а у неї Галка в гостях, його сестра двоюрідна. Балувана. Але їй все з рук сходило, вона маленька, молодша за Валерку на два роки.
– А мені бабуся ляльку подарувала. Ось, моя, — показує Валерці язика. – А ще бабуся мені зараз млинці смажити буде, зі сметаною, – не заспокоюється дівчинка.
— Чого це тобі? Всім, — каже скрізь зуби бабуся. Все ж любить вона Валерку, он онучку на місце поставила.
Посидів Валерка для пристойності, чай попив з млинцями. Запитав у бабусі, чи не треба чимсь допомогти? І пішов.
— Фу, дякувати богу, пішов, — почув Валерка, прикриваючи двері, голос сестри.
– Мовчи, бач, виросла!
Заступилася бабуся, потепліло на душі у Валерки. Любить, значить, свого внучка.
Бабуся Аня в цей час лаяла внучку:
– Що ти таке кажеш? Він ще за поріг не ступив, а вона вже своїм язиком меле… Кропивою наступного разу отримаєш.
– Ні, не отримаю.
– Це ще чому?
– А тому, що ти мене любиш, я твоя єдина внученька кохана. Я твоя красуня, розумниця, – залазячи до бабусі на руки говорила онучка.
-Ax ти ж, моя хитренька, ax ти ж моя улюблениця.
***
Не дочекався Валерка татка. Поїхав той за кордон й носа не показує. Мамка заміж вийшла за дядька Колю, двоюрідного брата дядьки Ваньки. Нічого чоловік, хороший, Валерку не кривдив.
Не любив, звичайно, як своїх двох дітей, яких йому мамка народила, але й не кривдив. Як з рівним, з Валеркою спілкувався. І навіть бабуся, мати дядьки Колі, дуже добре до Валери ставилася.
Все добре у Валерки було. Бігав так само до бабусі. Тільки листи вже не писав для татка.
Коли подорослішав дізнався Валерка, що у батька давно своя сім’я, діти. Сюди він не їздить, зате бабуся Аня до нього регулярно їздить.
Спочатку тужливо стало Валерці. Запитав у бабусі, чому не сказала? Він же, чекав, листи писав …
Бабця відмахнулася, мовляв, пустощі це. Он всі листи його, в тумбочці лежать. А що до батька, так він аліменти матері хороші слав. А вона на ті аліменти дітей ростила від чужого чоловіка.
Прикро стало хлопцю. Пішов він тоді й напився, перший і останній раз у житті. А потім лаявся: на мамку, на бабку, на батька.
Мати кричати було почала, залежним обізвала, та й дядько Коля прикрикнув та в гараж його відвів. Там Валерка плакав. Він у дитинстві навіть не плакав, а тут …
Прорвало ніби, все розповів Миколі. Як пацани над ним у школі сміялися, говорили, що матуся його нагуляла і в поділі притягла.
Так Валерка навчився битися. А ще щоб довести все, що він не такий, що у нього теж, як у всіх, є татко і дві бабусі, ходив він до баби Ані в гості.
Відчував, що не раді йому, а ходив уперто і листи татку писав, які бабка в тумбочку ховала. Не знає він, як це, з батьком жити, не знає. Спасибі дядьку Колі, хоч трохи дав відчувати, як це, коли татко поруч. Нехай не було кохання батьківського, але все ж…
Плаче Валерка, образу свою дитячу виплескуючи, витирає скупу чоловічу сльозу дядько Коля:
– Ти ось що, ти мені, Валерка, як син. Та чого там як… Ти і є мій син, старший, чуєш? Син ти мій, Валерка. Хай не я твій рідний батько. Але я з твоєю мамою і з тобою десять років пліч-о-пліч, так що …
Сидять чоловіки друг навпроти друга, тримаються руками за шию, лобами уперлись і плачуть
– Синок!
– Батьку!
Побачила матуся таку картину, хотіла лаятися за пляшку, яка стоїть відкрита, та передумала. Прикрила тихенько двері в гараж і пішла. Веліла молодшим не лізти, там батько з братом чоловічі розмови веде.
Забіг Валерка перед армією до бабці все ж, попрощатися. Та сиділа губи підібгавши, але все ж благословила, побажала легкої служби. Галка ж, коза кручена, сказала, що, дякувати богу, дядько відмучився, аліменти не треба тепер платити, чужих дітей тягнути. Бабця промовчала…
Служба пролетіла, як один день. Дочекалися мамка з батьком. З того дня, як у гаражі сиділи, тільки так і називає Валерка дядька Коля – батьком. А він його з гордістю сином кличе. І ніхто не дивується, ніби так і треба.
Бабуся Аня, теж пишається старим онуком. Він рукатий. Все може робити. Він, не встиг з армії прийти, вже паркан лагодить у бабусі …
Галка в бабусі оселилися, сестра по батьку, двоюрідна, і Валерці наказала не ходити … Що йому тут робити?
— У батька твого родина давно своя. Та ще розібратися треба, чи твій то батько? Чи тому сину аліменти платив…
Бабця й цього разу промовчала. А Валерка більше і не ходив.
Одружилася Валерка, працює. Будинок батьки допомогли купити в районі. Машину купили, двох дітей народили. Живе, горя не знає.
Тут спину схопило. Валерка, сили не відчуває, важке штовхає. Тепер ходить, як «старий на процедури» по лікарняному коридору, чує голоси гучні. Жінка мало не верещить:
– Моя яка справа? Ви лікарі, от і лікуєте. Я куди її заберу?
– Дівчино, ви розумієте, що якщо вашій бабусі догляд хороший домашній надати, вона видужає?
– Ага, зараз. Горщики я ще не тягала. Ви повинні лікувати!
– Немає підстав тримати Анну Федорівну довше, розумієте? Якщо ви відмовляєтеся від бабусі, тоді потрібно в будинок для людей похилого віку оформлювати …
– При живих дітях та внуках, тьфу на вас, як не соромно, Галю? Бабця тебе виростила, порошинки здувала, а ти…
– Оформлюйте, — звучав байдужий голос двоюрідної сестри, — документи я підпишу.
Валера увійшов до кабінету:
– Не треба нікуди оформлювати нікого, я бабусю заберу!
– Ви, власне, хто?
– Онук рідний.
– І документи є?
– Звичайно, – посміхнувся Валера. – А як же.
Галка окинула його зневажливим поглядом:
– О-о-о, з’явилося. Почув, що спадком повіяло. Тільки дуля тобі, Валерка. Бабця на мене будинок і все-все-все давно переписала …
І Галка вискочила, грюкнувши дверима.
Забрав Валерка бабцю. Мати тільки головою похитала, пам’ятаючи, як у дитинстві ходив Валерка до Анни Федорівни, думаючи, що бабуся любить його, а потім усім розповідала, що не може, виносить вона його.
Бабця ожила, ходити почала. Все у Валери прощення просила, правнуків допомагала виховувати, любила обох.
А як час бабусин прийшло, так Галя навіть проститися не прийшла. Валерчин рідний батько відправив грошей на Галчину адресу. Звичайно, вона їх не віддала, та бог з нею …
– От тобі й нелюбий внук, — у селищі дізналися, що Анна Федорівна біля Валерки доживала. Стоять, в магазині пліткують…
Ті, хто онуків на улюблених і не улюблених ділять, замислилися: а що як отримають, як в Анни Федорівни, га?
— Зваж мені, Катюша, цукерок більше, внукам віднесу…
***
Ось так у житті буває. Коханій онучці, від дочки всю душу віддавала. А онуку від сина – нічого. Навіть не вважала за внука, хоча бачила що копія її син, а не могла пересилити себе. Зате залишок життя з нелюбим онуком провела. І в останній шлях провів…
