– Ганно Семенівно, добрий вечір. Потрібно з Максимом посидіти. Вам же це в задоволення, – тараторила Ольга, не давши можливості навіть привітатися.
– Що ви після роботи завжди на кілька годин тільки забігаєте? Завтра у вас вихідний, от і насолоджуватиметеся онуком.
– Ольго, ти вибач, але на завтра у мене свої плани. Я не можу їх змінити. Іншим разом. А ти до своїх батьків відвези. У них теж вихідний.
– Що ви за бабуся? Не можете посидіти з єдиним онуком. Тож вирішено. Добре, до обіду розв’язуйте свої питання, а після обіду ми до вас Максима закинемо. Заодно й пообідаємо разом. Ви квасолеві котлетки свої приготуйте. Дуже вже Олег їх любить.
Від такого нахабства у мене, аж подих перехопило. Іншого разу я б змовчала. Але видно, що мої постійні поступки, та мовчання, погану послугу мені зробили.
За першим покликом я завжди кидаюся на допомогу. Мабуть, вони вирішили, що в мене нічого особистого не повинно бути. Вперше за весь час у мені аж усе закипіло:” Навіть не поцікавилась моїми планами”.
Ольга, мабуть, мої хвилинні роздуми прийняла за згоду, і далі продовжувала.
– Було б, звичайно, добре, якби ви Максима і на нічліг залишили.
І тут мене прорвало:
– У мене плани! Я записана в салон на зачіску. А ще завтра я йду на концерт! Тож ніяк не можу! – сказала я, і одразу ж поклала слухавку.
Усередині все кипіло. Навіть повітря здавалося мало в кімнаті. І одразу винною себе відчула, бо не виправдала очікування невістки.
Мабуть, розчаровано губки підібгала, і сидить ображається. Потім може взагалі Максимку не відпускатиме до мене. Ох, як би вона на Олегу не відігралася. Ольга майстриня влаштовувати спектаклі.
Промайнула думка: “А може, ну її цю перукарню. Та й концерт”.
Навіть сльози виступили від образи. Так хотіла подивитись, тим більше, що й квиток учень купив. Скільки сил вклала у його навчання. Раділа кожному його досягненню, ніби він мені рідний.
Коли виграв міжнародний конкурс, серед перших мені відео надіслав. І ось Євген приїде у філармонію виступати. Він не забув про першу вчительку – надіслав запрошення.
Ні, не варто йти на поводі. Та й скільки можна бути чарівною паличкою. Зрештою, маю ж я право на особистий час.
Та й з мамою Ольги ми однолітки. Могла б теж, хоча б зрідка, дивитися за онуком. Тим більше, що вона ще й не працює.
Відчуття, що я вічна боржниця для своїх близьких! Суцільна низка зобов’язань. Скільки разів залишала свої справи заради них?
Скільки разів мої мрії про спокійне життя відкладалися на потім? Тепер виходить, знову мала кинути все заради інших. Наче я залізна, і в мене вихідних не повинно бути.
Та й Ольга гарна. Максимці п’ять виповнилося. У садок вже можна віддати, але Ольга ні в яку.
– Не хочу, щоб дитині психіку зламали. Знаю я ставлення вихователів до дітей. У мене один син. Не дозволю йому страждати.
Сказала, як відрізала. Максим грає, а вона цілими днями то телефоном розмовляє, то в ноутбуці зависає. Іграшки по всьому будинку розкидані. У раковині вічно немитий посуд стоїть, хоч і посудомийна машина є.
Та й сина шкода. На півтори ставки працює. Але це не біда. Біда в іншому, не раз була свідком такої сцени: варто лише поріг додому переступити, як Ольга одразу:
– Добре, що ти прийшов. Здаю вахту – втомилася за день.
І у ванній кімнаті на пів вечора закриється. Ні, щоб чоловіка погодувати. Або подумати, що чоловік теж утомився.
Хоч і були ще сумніви у своїй відмові, то тепер зовсім розвіялися.
Все ж таки правильно відмовила. Раніше всю себе розчинила у турботах про сина, а тепер ще й невістку з онуком на плечі посадила.
Олег повернувся стомлений, але щасливий. Місячний план виконано та перевиконано. Керівник відділу всім премію виписав.
– Ольга, у мене сюрприз. Завтра зводимо Максимку в розважальний центр. Самі відпочинемо, і Максим із дітьми пограє.
– Теж мені знайшов розвагу. На чужих дітей дивитись. Від свого голова щодня пухне, а там ще ціла юрба буде.
– Яка муха тебе вкусила?
– Твоя мама! Розваг їй захотілося! Аристократка стара! У філармонію вона намилилася. Ні, щоб подумала про нас! Живе одна цілими днями, на втіху.
– Попросила взяти Максима з ночівлею, то вона в салон, бачите, записалася. Грошей море? Чим на вітер кидати, краще б нам віддала. Я б розумне знайшли їм застосування. Що не роби, а салон вік не сховає. Стара, і є стара!
Вперше за весь час Олег навіть їсти не став, просто пішов в іншу кімнату, навіть не став із дружиною розмовляти. А потім і Максима забрав до себе у кімнату, і спати поруч поклав.
Багато про що тоді передумав. А вранці, коли прокинувся Максим, поснідали, й почали збиратися.
– Куди ви, – не витримала Ольга. – І я з вами.
– У мене не може бути нічого спільного з людиною, яка не поважає мою матір і мене. Розвела вдома бардак!
– Втомилася сидіти вдома? Максим напружує? Виходь на роботу! Дитина із задоволенням піде в садок. Поки не наведеш лад і не перепросиш перед мамою – нам з тобою не по дорозі! Не чекай, що ми повернемось додому.
– Дитина ж буде голодною.
– Не хвилюйся, на відміну від тебе, в моєму меню не тільки пельмені є. Нагодую. Поїхали син, розважатись. Дамо мамі свободу і час ухвалити рішення, поки ми її любимо.
Перукар уже закінчувала чаклувати наді мною, коли зателефонував син.
– Мамо, а ти в якомусь салоні, і чи скоро закінчуєш?
– Та за десять хвилин буду готова. У центрі. У “Перлині”.
– Ми заберемо тебе.
Поруч із салоном і справді стояла машина сина.
– Мамо, я пишаюся тобою! Ти нарешті почала жити для себе!
– Бабуся! – плескав у долоні Максим. – Ого-го.
Очевидно, це було верхом його захоплення.
– Мамо, можна ми трохи в тебе побудемо. А потім і на концерт тебе відвеземо.
– Щось сталося? Посварилися?
– Не хвилюйся, все добре. Просто спонукаємо трохи прийти в тебе.
Вже давно такі емоції мене не переповнювали. Атмосфера радувала та захоплювала. Звуки музики наповнили серце щастям. Здавалося, душа пурхала в такт звукам, що лилися. Гордість переповнювала за учня.
Та й він не оминув мене після концерту своєю увагою. Додому їхала щаслива. Затьмарювало лише занепокоєння за сина. Що там у них. А коли підійшла до будинку, і побачила світло у вікнах, і зовсім засмутилася:
– Не поїхали додому. Видно зовсім посварилися.
Але вдома чекав на мене сюрприз. Сім’я сина була у зборі. Тільки увійшла у квартиру, одразу ж встала невістка.
– Ганно Семенівно, вибачте мені. Погано і неправильно про вас подумала. Дякую за допомогу. І ще раз вибачте мені.
– У житті важливо вміти не лише припускатися помилок, а й виправляти їх.
– Максимко, Олеже, поїхали додому. Ганні Семенівні теж треба відпочити.
Мені хотілося допомогти їм налагодити стосунки:
– У мене смачне печиво, давайте разом чай поп’ємо.
А за три дні Ольга знову зателефонувала. Тільки тон у неї вже був зовсім інший.
– Ганно Семенівно, я вирішила на роботу вийти. Піду комісію проходити, чи не могли б ви з Максимом пару годин посидіти? Але, якщо не зможете, я не в образі. Тоді маму проситиму.
– Добре, Ольго. Якщо зможу на роботі відпроситись, тоді подивлюся. Якщо ні – вибач.
Ох, може, і розуміє, як треба, – подумала я. – Годі вже, час і для себе жити. П’ятдесят років – це не кінець. Дехто у такому віці тільки жити починає. Я слушно міркую, чи перегинаю палицю?
