– Ми до вас відпочивати, – заявив зять. Теща радісно посміхнулася, але усмішка швидко згасла, коли з машини висипалася вся непрохана рідня зятя.
– Ох, щоб їх! Ось тобі й на, приїхали…
Ганна Петрівна, яка щойно сяяла від передчуття зустрічі з донькою та зятем, тепер стояла, як громом уражена, спостерігаючи за тим, як з мікроавтобуса вивантажується ціла купа непроханих гостей.
– Мамо, привіт! – радісно вигукнула Світлана, вистрибуючи з машини, й обіймаючи здивовану матір. – Як ми скучили!
Ганна Петрівна машинально обійняла дочку у відповідь, не зводячи очей з інших «відпочивальників». Зять Віктор, посміхаючись у всі тридцять два зуби, допомагав вибратися з автівки своїй сестрі Ользі, її чоловікові Павлу, та їхнім двом близнюкам років десяти. Слідом за ними вилізли батьки Віктора, Микола Іванович та сваха, Галина Сергіївна.
” Господи, та за що ж мені це покарання”? – подумала Ганна Петрівна, відчуваючи, як починає пульсувати в скронях.
– Ну що, теща люба, приймай гостей! – весело гаркнув Віктор, поплескавши її по плечу. – Ми до вас відпочивати приїхали!
“Відпочивати? Та ви мене на той світ заженете”! – подумала Ганна Петрівна, але вголос промовила:
– Ох, який сюрприз! А ми й не чекали…
– У тому й принадність! – Підхопила Ольга, сестра зятя. – Спонтанність – це ж так здорово!
“Здорово, ага. Як пронос у громадському транспорті. Теж спонтанно”, – похмуро подумала Ганна Петрівна, але натягла на обличчя приязну посмішку.
– Проходьте, розташовуйтеся, – пробурмотіла вона, пропускаючи натовп у хвіртку.
Поки гості проходили у двір, Ганна Петрівна судомно міркувала, де ж їх усіх розмістити. Дача хоч і простора, але не гумова!
– Петю! – гукнула вона чоловіка, який саме вийшов на ґанок, зацікавлений шумом. – У нас гості!
Петро Семенович, побачивши всю цю ораву, гикнув від несподіванки, й почухав потилицю.
– Оце так, – тільки й зміг він видавити.
– Саме так, – багатозначно кивнула Ганна Петрівна.
Поки гості розташовувалися в будинку, розкладаючи свої пожитки й голосно обговорюючи, як слушно вони вигадали з цією спонтанною відпусткою, Ганна Петрівна відвела чоловіка набік.
– Петре, ти тільки не хвилюйся, – зашепотіла вона. – Я щось вигадаю.
– Та вже вигадай, мамо, – зітхнув Петро Семенович. – А то ця сарана, одним словом, вони ж нас із тельбухами зжеруть, і не подавляться!
Ганна Петрівна стверджувально кивнула і, зібравшись із духом, вийшла до гостей.
– Ну що, рідні мої, – почала вона медовим голосом, – як же я рада, що всі приїхали! У нас тут стільки справ накопичилося, прямо й не знаю, за що хапатися!
Гості насторожено переглянулись.
– Яких це справ, мам? – обережно спитала Світлана.
– Ой, та всяких! – махнула рукою Ганна Петрівна. – Ось, наприклад, паркан треба пофарбувати. І траву скосити. І у вітальні ремонт давно час зробити.
– Та й грядки прополоти не завадило б… А ми одні «засипаємося» з усією роботою. Я така рада, така рада, – дуже весело тараторила Ганна Петрівна.
– Ем… мамо, – зам’ялася Світлана, – ми взагалі відпочивати приїхали.
– А чим це не відпочинок? – щиро здивувалася Ганна Петрівна. – Свіже повітря, фізичні навантаження – краще за будь-який курорт!
– От ти, Вітю,- звернулася вона до зятя,- візьми-но Колю та Пашу, та займіться парканом. Фарба в сараї, кисті там же.
Віктор відкрив рота, щоб заперечити, але теща вже перемикнулася на його сестру:
– А ти, Олю, з Галиною Сергіївною займіться вітальнею. Старі шпалери треба зірвати зі стін, а нові треба поклеїти, стелю побілити. Все необхідне у коморі. Петро все вам виділить.
– Але… – завагалася Ольга.
– А ви, хлопчики, – Ганна Петрівна повернулася до близнюків, – якщо не хочете батькові з дядьком допомагати ремонтувати та фарбувати паркан, то допомагатимете дідусеві косити траву. Вам сподобається, ось побачите!
Близнюки з жахом дивилися на величезну ділянку, що заросла травою, мало не в коліно.
– Світлано, доню,- продовжувала Ганна Петрівна,- ти зі мною на грядки підеш. Прополемо, підемо урожай зберемо, зелені на салат – краса!
– Мамо, може, не треба? – жалібно промовила Світлана.
– Треба, Світлано, треба, – твердо сказала Ганна Петрівна. – Ну чого стоїмо? Вказівку на роботу отримали? За справу! А ти, Петю, шашликами займися, таку ораву треба чимось нагодувати.
Підхопивши кошик для бур’янів і взявши під руку дочку, що упиралася, мати попрямувала до грядок.
Гості спантеличено переглянулись. Такого повороту подій ніхто не очікував.
В обід Ганна Петрівна оглянула виконану роботу, і з усмішкою сказала:
– Якщо так ворушитиметеся, то весь фронт робіт розтягнете на тиждень. Так і відпочивати не доведеться. Дістала з льоху соління, варіння, та приготований борщ, і всіх покликала за стіл.
Поїли всі майже мовчки. Зять з чоловіком сестри потирали стомлені спини. А сват поглядав на мозолі, що вискочили на долонях, як гриби після дощу.
Зважилася висловити протест лише сваха.
– То може завтра займемося шпалерами. Сьогодні вже всі підемо відпочивати?
– Е, ні. Знаєш прислів’я: зробив справу, гуляй на славу. А про яке гуляння, та відпочинок тут може бути мова, якщо справу зробили не до кінця.
Та й Петя три кілограми шашликів замаринував. Чи стала б я просто так м’ясо переводити. Тож вистачить засиджуватися. За справу команда!
Надвечір уже всі ледь трималися на ногах. Ганна Петрівна зі Світланою різали салати зі свіжих овочів. Петро Семенович досмажував шашлики.
Нарешті всі гості висипали за стіл в альтанці. Щоправда, того вогника та запалу, з яким вони приїхали на дачу, вже не було. Сваха з Ольгою весь час про щось перешіптувалися.
Ганна Петрівна радісно сказала:
– Як ви вчасно приїхали. Дякую вам, гості дорогі, за допомогу. Одну третину зробили. Завтра продовжимо, а там дивишся і відпочинемо.
Сваха з дочкою переглянулися, а під кінець вечері взагалі заявили:
– Сину, найкраще спиться вдома. Що тут до міста, лише десять кілометрів. Поїхали додому.
Ганна Петрівна вдавано зітхала:
– Ой, куди ви проти ночі. У мене на завтрашній день на вас є стільки планів.
Галина Семенівна мало не бігом побігла збирати речі. Не минуло й пів години, як не проханих гостей, як корова язиком злизала.
Ранок видався сонячним, як і настрій у господарів дачі. Ганна Петрівна та Петро Семенович, задоволені своєю маленькою перемогою, влаштувалися на веранді з чаєм та свіжоспеченими пирогами. Жінка, все ще сміючись, раптом замислилась.
– Знаєш, Петре, а ми з тобою, мабуть, трохи переборщили.
– Це ти про що? – здивувався Петро Семенович, сьорбаючи ароматний чай.
– Та ось гадаю, чи не надто круто ми з гостями обійшлися. Все-таки рідня як-не-як.
Петро Семенович мало не похлинувся:
– Ти це серйозно? Після того, як вони наскочили без попередження, і збиралися тут на нашій шиї сидіти невідомо скільки?
Ганна Петрівна зітхнула:
– Це так, але… Раптом образилися?
– Ну й нехай! – пирхнув Петро Семенович. – Зате наступного разу думатимуть, перш ніж отак от, ні з того ні з цього, заявлятися.
Не встиг він домовити, як біля двору пролунав звук машини, що під’їжджала. Подружжя переглянулося:
– Невже вони повернулися? – прошепотіла Ганна Петрівна.
Петро Семенович підвівся:
– Зараз гляну.
За хвилину він повернувся, сяючи, як начищений чобіт:
– Мати, ти не повіриш! Це Світлана з Вітькою!
– Як? – сплеснула руками Ганна Петрівна. – Одні?
– Ага! – радісно кивнув Петро Семенович. – Без усієї цієї ватаги!
У хвіртку увійшли Світлана та Віктор, навантажені пакетами.
– Мам, тату, ми до вас! – Крикнула Світлана. – Гостинців привезли!
Ганна Петрівна, розчулившись, кинулася обіймати дочку та зятя:
– Ой, рідненькі! А ми тут із батьком якраз про вас згадували!
Віктор, трохи збентежений, переступав з ноги на ногу:
– Теща, тесть, ви це… вибачте за вчорашнє. Ми тут подумали та зрозуміли, що недобре вийшло.
– Та гаразд вам,- махнула рукою Ганна Петрівна,- чого там. Головне, що ви приїхали.
– А решта де? – поцікавився Петро Семенович.
Світлана пирснула зі сміху:
– Ой, тату, якби ти бачив їхні обличчя, коли ми сказали, що їдемо до вас! У Ольги трохи очі з орбіт не вилізли. А близнюки загалом на балконі сховалися!
Усі засміялися.
– Ну, проходьте до хати, – заметушилась Ганна Петрівна. – Я зараз затоплю лазню, холодного борщу нароблю…
– Мам, – перебила її Світлана, – ми взагалі ненадовго. Просто вибачитись заїхали, та гостинці привезти.
– Як ненадовго? – засмутилася Ганна Петрівна. – А може, залишитеся? Відпочинете по-людськи, га?
Віктор переглянувся зі Світланою:
– Знаєте, а чому б і ні? На день-другий можна і затриматися.
– От і добре! – Зрадів Петро Семенович. – Я якраз карасиків учора наловив, юшку зваримо!
Увечері, сидячи біля вогнища і потягуючи холодненьке пінне, Віктор раптом спитав:
– Теща, а навчи мене свого секрету.
– Якому це? – здивувалася Ганна Петрівна.
– Ну як якому? Як ти примудряєшся так спритно з непроханими гостями поратися?
Ганна Петрівна лукаво примружилася:
– А навіщо тобі, зятю?
– Та мало, – хмикнув Віктор. – Раптом і до нас хтось наскоче без запрошення.
Теща засміялася:
– Гаразд, навчу. Головне – роботу із задоволенням поєднувати. Начебто й діло робиться, і гості при ділі. А там, дивишся, самі зрозуміють, що вдома краще.
– А як не зрозуміють? – Поцікавилася Світлана.
– Тоді, доню,- підморгнула Ганна Петрівна,- є в мене ще кілька секретів. Але це вже зовсім інша історія…
Всі дружно розсміялися, а потім ще довго сиділи біля вогнища, та говорили про все на світі, та насолоджувалися теплом літнього вечора.
І кожен думав про те, як добре, коли поряд рідні люди, які розуміють тебе з півслова, і цінують кожну хвилину, проведену разом.
А наступного ранку Ганна Петрівна, хитро примружившись, сказала:
– Ну що, молодь, може, допоможете нам із батьком дах перекрити? А то давно збиралися, та все руки не доходили.
Віктор зі Світланою переглянулись і дружно засміялися.
– Ні, мамо, – сказала Світлана, – ми краще на рибалку з татом сходимо. А дах мають спеціалісти крити. А ми грішми допоможемо.
– От і правильно, – підморгнула Ганна Петрівна. – Головне – вчасно сказати “ні”. Цьому я ваз теж навчу.
І вони всі разом вирушили на рибалку, передчуваючи чудовий день у родинному колі. Без несподіванок, та зайвих турбот…
