Хоч мама й не любить цю мою звичку, бо вважає, що ходити по вулицях в моєму віці вже не файно.
– Як то без діла йти по вулиці? У селі йдуть кудись завжди по справі, а ти просто отак ходиш, мало того, що люди вже про тебе говорять?
Люди й справді говорили, адже не кожна в сорок вісім років вертається додому з нічим. Діти обрали жити з чоловіком, тому я ні на яку квартиру не претендувала, а поїхала до мами віддихатися.
Коли смеркало, то я йшла на прогулянку. У мене була така гра – згадувати щасливе минуле, пригадувати людей, які жили на цій вулиці, кого вже нема, хто не вернувся, хто щасливо живе. З моїх однолітків було не багато родин, переважно село було старе, самі пенсіонери.
Коли настала зима, то мене ховала ніч і я могла йти вулицею і дивитися, як зорі показують мені шлях.
Ви не уявляєте, які прекрасні зорі взимку, здається, що протягни руку і вони на долоні.
В вікнах світиться, до когось приїхали онуки, хтось вивісив гірлянди, а чиїсь вікна давно темні.
І отак я й побачила в вікнах Михайла світло. Я дуже здивувалася, адже батьків вже дано не було.
Михайло був моїм однокласником, добрий хлопчина, женився в іншу область, мав діти. Його мама дуже пишалася сином, казала, що він і хату вибудував і дітям по квартирі купив.
– Мамо, а хто в хаті Дворських живе?
– Ніхто, а чого питаєш.
– Я бачила там світло і дим клубився.
– Дивно, я піду до церкви та розпитаю.
Через якийсь час новини були такі – вернувся Михайло до батьківської хати, подробиць не знав ніхто, бо його лиш сусіди бачили і то такого, що лиця на ньому не було.
– Дуже вже схуд і аж білий, – переказувала мама.
– Мамо, може, він їсти нічого не має? Я піду віднесу йому молока.
– Йди, – погодилася мама.
Отак я банку молока та до нього. Він же не чужий, стільки років на санках разом ганяли, в школі вчилися, як людину лишити.
Михайло мене впізнав.
– Заходь, однокласнице, заходь. Дякую за молоко, сусіди мені вже приносили, але від свіжого не відмовлюся.
Він пробував жартувати, але було видно, що геть йому не весело. Волосся майже не було.
– Так, заслаб я, а жінка мене тоді й з хати. Сказала, що не треба родину в кошти вводити. От я й вернувся сюди. Додому.
– Це добре, сам знаєш, що рідні стіни лікують, а я дивлюся, що дров у тебе геть мало, то приходь до нас жити.
– Ні, я не можу.
– Приходь, у нас ванна в хаті, а тут куди будеш бігати. Ще підхопиш застуду.
– Не зручно, Олю.
– Не зручно було ворота у нас красти та батькового воза висаджувати на зупинку, але він тобі вже не пригадає, бо має пам’ять погану.
І отак ми пішли до нас жити, мама мені й слова не сказала, що такого в селі не роблять.
Коли я пропонувала Михайлові прихисток, то думала, що кілька місяців людина поживе в добрі, а далі й все.
Але Михайло став на ноги. На весні ожив, помагав нам город садити, а тоді й каже:
– Олю, в селі не прийнято аби чоловік отак жив з жінкою і одній хаті без шлюбу. Виходь за мене заміж.
– Ой, скажеш таке, я ж тебе зовсім не знаю…
І ми розреготалися.
Живемо вже два роки разом, все добре у нас. Правда, тато час від часу пильно дивиться на Михайла і питає:
– То не ти мого воза на зупинку висадив?
