– Мамо, ти ще не спиш?
Ірина Андріївна здригається, і зі зітханням відповідає:
– Що-небудь важливе? До ранку не може почекати? Я так міцно заснула – втомилася сьогодні жахливо…
– Мамо, ти не сердься, це дуже-дуже важливо! – Настя забирається до матері в ліжко. – Мамо, ти послухай. Ти ж хотіла онука? Тихо-тихо! Знаю, що ти відповіси. Так, у мене не може бути дітей. Але нам із Сашком так хочеться сина! Так от, завтра ми їдемо за хлопчиком.
– Та ви що?! – в Ірини сонливість як рукою зняло. – Хто вам дозволить?
– А чому б ні? Ну, Сашко інвалід, так я-то нормальна. Нам хороші знайомі допомогли з документами. Я вже зачекалася, понад рік усе тягнулося.
– Господи! І мені нічого не сказали! Я б хоч спробувала стати на заваді, відмовити, перешкодити.
– Ось тому й не сказали.
– Донечко, але ж Сашко ненормальний. Він буває агресивним. Звичайно, це не його провина, і до аварії він був чудовим чоловіком. Але ж тепер він часом сам як дитина, за ним самим догляд потрібен. Це настільки безвідповідальний крок із вашого боку, що в мене немає слів. Адже Сашко може налякати дитину.
– Мам, але ж таке буває дуже рідко. Найчастіше він цілком нормальний – як ти, як я. Буду стежити за ним. Зрештою, звільнюся.
– Я просто не вірю, що чую це від тебе. Як “звільнюся”? А жити на що будете?
– На пенсію Сашка. Та на дитину ж якась допомога буде.
– Настя, але ж це такий мізер! А на дитину потрібно грошей дуже багато.
– Але ж ти нас не залишиш? Адже ти скоро на пенсію йдеш, то можна не звільнятися, ось тобі й гроші. І зарплата, і пенсія. Ти ж мати, ти зобов’язана допомагати! – Настя заплакала. – І я так хочу дитину!
– Ось що, люба, досить я твої капризи терпіла. У моєму віці вже діти батькам допомагають. Я могла б розраховувати хоча б на ваше співчуття. Адже знаєш, що з моїми болячками я давно могла піти на пенсію по інвалідності.
Але ж вам із Сашком постійно щось потрібно. Я вже не пам’ятаю, коли купувала собі якусь обновку. Усе на вас! А тепер, коли я, нарешті, змогла б не ходити на роботу, відпочивати, якщо погано почуваюся, полежати, подрімати вдень, зрештою! – Ірина Андріївна задихнулася, не в силах вимовити більше ні слова.
Настя подала їй інгалятор. Мати полежала трохи і повернулася до стіни, загортаючись ковдрою, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. Але дочка не йшла.
– Мамо, не можна все повернути назад. Справу зроблено. Дитина через три дні буде в нас удома, хочеш ти цього чи ні. До речі, його звуть Олексій.
– Його ім’я не має для мене значення. Зі мною не радилися, але знайте – я категорично проти. Брати в нашу сім’ю дитину – злочин. І можеш бути впевнена, я не дам вам більше ні копійки. Може, це навчить вас відповідальності. А дитина ця мені чужа і буде чужою. Не намагайтеся мене розчулити. Крапка.
Настя вийшла засмучена. Ніколи ще не бачила матір такою сердитою. Чоловік, у якого якраз був у свідомості “світлий” проміжок, випередив її розповідь:
– Усе чув. Ви обидві так кричали. Але за великим рахунком вона має рацію. Квартира її, гроші, загалом, вона заробляє на наше існування. Твоєї зарплати тобі тільки на косметику та на колготки вистачає. Вона має рацію.
– Гаразд, ти ще будеш нерви тріпати: “Вона права, вона права!”. Я вирішила, що в нас буде син, значить, він буде. І підемо спати. Перша година вже, а нам вставати рано. Поїзд чекати не буде.
…Настя з чоловіком і трирічний малюк стояли на сходовому майданчику третього поверху.
– Вдома чи що її немає – не відчиняє.
– Настя, у тебе ж ключ є, відчини своїм.
Вони увійшли в темний широкий передпокій. Олександр увімкнув світло.
– Настя, дивись! – він кивком показав на двері, які вели в кімнату матері. У двері був врізаний новенький “англійський” замок.
– Так… Мабуть, мама всерйоз налаштована. Це вже неприємно.
– Настю, а ти постукай. Запроси її сина подивитися.
Дружина тільки махнула рукою. Якщо вже не відчинила на дзвінок двері, то, звісно, не вийде і тут. Ще не забулася їхня нічна розмова. Схоже, мати справді налаштована не спілкуватися з ними. Інакше навіщо б їй знадобилося врізати замок?
До вечора в кімнаті Ірини Андріївни була тиша. І тільки коли вже стемніло, повернувся ключ у замку, і мати вийшла в передпокій у новій спідниці та жакеті, накинутому на плечі.
– Мамо, привіт! Ми повернулися. Олексій зараз спить, але ти можеш потихеньку зайти в кімнату і подивитися.
– Привіт. Я до Надії Вікторівни. Мене не чекайте, буду пізно.
– А як же Олексій? Мамо, ти…
– До побачення! – двері зі стуком зачинилися.
Наступні дні й вечори були схожими. Ірина Андріївна купила електроплитку і навіть готувала у себе в кімнаті. А в Анастасії з Олександром настали важкі дні.
Грошей катастрофічно не вистачало. М’ясо в будинку було рідкістю. Фрукти для дитини майже не купували. Настя почала подумувати про роботу, але була проблема з дитячим садком – ще не всі документи на дитину були отримані . Настя писала, дзвонила, квапила всіляко, але отримала тільки один приватний лист: “Ви хотіли в обхід закону отримати дитину, та ще й квапите! Вишлю все, щойно буде можливість”.
Настя зважилася поговорити з матір’ю. Вона зустріла її в передпокої, коли та поверталася з вечірньої прогулянки.
– Мамо, не можна так. Живемо як чужі.
– Чому ж? Ми не сваримося, вітаємося одне з одним, користуємося одним санвузлом. А те, що я пішла на пенсію – це моє право. Я людина хвора, мені потрібен відпочинок.
– Мамо, я про це і хотіла поговорити. Адже ти тепер весь час удома, могла б сидіти з Олексієм, а я б вийшла на колишню роботу. Мене беруть. У нас проблеми із садочком. А гроші дуже потрібні. Навіть Сашку на ліки не вистачає.
– Гроші потрібні всім, але тільки розумні люди спочатку думають, а потім роблять. Ви ж захотіли виконати свою примху, та ще й щоб за мамин рахунок. А ви подумали, що я не вічна? Мене може не стати через рік, місяць і навіть завтра. Я хвора і немолода. Про це ви думали?
Що будете робити, коли мене не стане? Я намагалася тебе застерегти, але ти ж у нас із дитинства: “Я так хочу!”. Хоч місяць із неба. Досить! Взяли дитину – викручуйтеся. Не ляльку купували – поклали і лежить. Ні, мене цього разу ви не розжалобите. Я люблю тебе, Настю, але я більше не буду потурати твоїм примхам.
– Значить, так? Добре… Але якщо тобі буде погано – не клич. Ти теж вирішуй свої проблеми сама.
Настя, стримуючи злі сльози, що закипали, грюкнула дверима. Олексій, побачивши розсерджену матір, розревівся. Вона в роздратуванні гиркнула на дитину:
– Не плач, без тебе нудно! Дурепа я, взяла тебе на свою голову!
Перелякана дитина перестала плакати. Вихована майже від самого народження в дитбудинку, вона вже вміла стримувати сльози, вловлюючи нюанси настрою дорослих. І тільки страдницька гримаса видавала його дитяче горе.
Через пару тижнів після цього , у Олександра стався напад божевілля. Коли Настя повернулася додому з покупками, вона побачила таку картину: Олексій сховався в коморі, а Олександр ходив по кімнаті з палаючими очима і декламував вірші. Він схопив дружину за лікоть:
– Послухай, послухай, Настю, які рядки! – і він почав складати слова у вірші, і дивним чином йому вдавалася ця імпровізація. Він зірвав скатертину зі столу і накинув її собі на плечі. Кришталева ваза долетіла до стіни й розсипалася осколками. Не помічаючи цього, він продовжував складати рядки:
Настя в жаху набирала номер “швидкої”. Коли машина під’їхала, Олександр уже зірвав штори, обмотався ними і почав кричати:
– Не слухаєш? Дзвонила моїм ворогам?
Двом санітарам ледь вдалося впоратися з божевільним. Настя поїхала, проводити чоловіка до психіатричної клініки.
Коли Ірина Андріївна повернулася з церкви, вона застала в коридорі хлопчика, який ридав. Він так плакав, що не міг говорити.
– Господи, що ж сталося? Заспокойся, я тебе зараз вмию, давай ось водички поп’ємо.
Дитина зробила кілька ковтків, але мало не подавилася, бо безперервно схлипувала. Тоді вона вмила її і повела до себе в кімнату. Але дитина, за рік привчена батьками, що “там живе погана бабуся”, упиралася і заревіла ще голосніше. Тоді вона присіла навпочіпки, притиснула його до себе, гладила по спинці, цілувала в чоло і вмовляла:
– Не бійся, давай підемо у вашу кімнату. Ось посидимо тут на дивані, і ти мені розповіси, що трапилося.
Але дитина від перенесеного страху швидко заснула і тільки продовжувала схлипувати уві сні. Вона дивилася на нього вперше.
Худенький, малорослий для свого віку, з синюватими прожилками під очима, світлим волоссям, він нагадав їй сина, який пішов з життя у віці двох років. І так защеміло серце! Ірина Андріївна обійняла сонну дитину:
“Маленький ти мій, дитино моя!” – сльози котилися з її очей. І раптом хлопчик уві сні потягнувся до неї рученятами, обійняв за шию і прошепотів уві сні: “Матуся!”. Ірина Андріївна заплакала ще більше.
– Бідне ти дитя, пробач мені. Я через твоїх батьків і тебе образила, хлопчику мій. Олексій, сонечко моє, я твоя бабуся, я постараюся стати доброю бабусею. А ти спи, спи. Я посиджу поряд. Ніхто в цьому домі більше не образить тебе.
Вона довго чекала на доньку, здогадуючись за розкиданими речами і розірваною на клаптики шторою про те, що тут сталося. Випадок був не перший. “І не останній”, – зітхнула Ірина Андріївна. Спина так боліла, що вона прилягла на диван поруч із малюком, та так і заснула.
Настя прийшла під ранок. Ірина Андріївна з докором дивилася на доньку.
– Не дивись на мене так. Це твоя провина. Скільки разів я просила про допомогу. І ось…
– Що “ось”? Моя вина, що ви, не подумавши про наслідки, взяли дитину? Моя вина, що Сашко потрапив в аварію? Не треба все валити на матір.
– Гаразд, не бурчи, я й так втомилася, перенервувала. Як Сашка відвезла, зателефонувала свекрусі. Домовилися, що Сашко переїде до неї. У них у Києві й лікарі сильніші, та все-таки з матір’ю буде. Просто я так більше не можу! Лікар сказав, що хвороба прогресує, тож хорошого чекати не треба. А я ще молода, я хочу пожити нормально, зустріти хорошого чоловіка.
– Як ти можеш так спокійно про це говорити? Ви ж із Сашком одружені. Який може бути інший чоловік? Дитина у вас…
– Не можу більше так жити. Розумієш, неможу! А дитину здам у дитбудинок, це не проблема.
– Ти цього не зробиш!
– Ще як зроблю. Набрид він мені – ниє і ниє. Без нього і так нудно, та ще його крики…
– Настя, ти не поспішай, заспокойся, подумай. Ще все буде добре. Я буду допомагати.
– Спохватилася! Ні і ні! Сашка до матері, а цього – тицьнула пальцем у сплячу дитину – у дитбудинок. Крапка, як ти кажеш.
Ніякі вмовляння не допомогли. Минув місяць, сваха приїхала і відвезла Олександра назавжди, ображена на них. Несправедливо, від материнського горя, звинувачувала їх у хворобі сина.
Після від’їзду чоловіка Настя почала гуляти. Щодня приходила за північ. Одного разу оголосила: “Виходжу заміж. Хлопець хоч і молодший за мене, але непоганий. Житимемо в нього, а Олексія доведеться здавати”.
– Він що – макулатура? Що означає “здавати?”
– А то й означає. Я попереджала.
Бачачи непохитність дочки, Ірина Андріївна зважилася на крайній захід:
– Донечко, ти ж знаєш, що ти одна в мене залишилася, одна радість на всій землі. Не можу я допустити, щоб ти зробила такий жорстокий вчинок. Ти ось сказала: “твоя вина”, – так воно і є – значить, десь я не догледіла, щось не так зробила. Адже це я виховала тебе, тому й моя вина.
Не віддавай Олексія. Нехай ти будеш за документами його матір’ю, а я залишу його у себе. За гроші не турбуйся, я теж знову працювати піду. У нового бухгалтера все одно щось не ладиться, і Віктор кликав мене. А вдень Олексій в садок ходитиме.
– Не знаю, мамо, тягар же тобі… Не знаю… Утім, дивись сама. Але не ображайся – якщо будеш просити, я його назад не візьму. Нехай він забуде, що я була йому матір’ю.
– Добре, донечко, нехай так і буде.
Ірина Андріївна ввечері довго дивилася у вікно, згадувала юність, молодість, маленьку Настуню, чоловіка. Де вони з ним припустилися помилки? Коли? Мабуть, після втрати сина боялися втратити і її, тому й балували.
“Пробач мене, Господи, яку байдужу доньку я виховала! Скільки егоїзму, самолюбства, жорстокості… Але ж вона дочка. І таку я її люблю. Допоможи їй, Гсподи!”, – і її гіркі сльози капали на підвіконня.
* * * *
Ірина Андріївна діставала з духовки іменинного пирога ,сьогодні онуку десять років.
І тут у двері постукали. Олексій побіг відчиняти: “Напевно, хлопці прийшли”. Але на порозі стояла, не наважуючись увійти, Анастасія.
– Мамо… Тобто вибачте, тітка Настя, вам бабусю покликати?
– Поклич.
Ірина Андріївна вийшла, витираючи мокрі руки об фартух. Побачивши доньку, вона радісно посміхнулася.
– Настусю, донечко, ось несподівана радість! Ти до Олексія на день народження?
– Звісно, ні. Мамо, не починай – я у справі. Ми з чоловіком переїжджаємо в інше місто, і я хотіла тебе попросити допомогти нам квартиру продати. Оголошення я вже дала, ну, і твій телефон.
– А ти написала, що звертатися тільки ввечері? Я ж працюю.
– Працюєш?! Господи, а ти в дзеркало дивишся хоч іноді? Волосся сиве, обличчя бліде. І це через чужу дитину!
– Не смій! Бог тобі суддя. Квартиру я продати допоможу, а Олексій мені не чужий, він мені як син. Ніколи більше цього не говори!
– Все-все, залишайся зі своїм дитбудинківським, кому він потрібен, крім тебе? Слова більше не скажу. Але ж і сусіди кажуть, що ти на старості з розуму вижила…
Настя несподівано замовкла – з передпокою на неї дивився Олексій. Вона зніяковіла.
Дитина підійшла до Ірини Андріївни, обійняла її і притулилася міцно-міцно. Настя, не витримавши його докірливого погляду, вийшла, грюкнувши дверима. А хлопчик не міг відірватися від бабусі, сльози текли рікою. Ірина Андріївна витирала його фартухом і гладила по чубатій голівці:
– Ну, ось ще, такий великий – і в сльози! Ходімо-но краще на диван. Посиджу трохи. Олексію, подай-но мені інгалятор, щось дихати важко.
Очі в хлопчика одразу висохли, і він стрімко кинувся до старенького комода по інгалятор.
* * * *
Зима добігала кінця… Сіре небо виглядало таким безрадісним. Беззахисні голі гілки тополь марно тягнулися до неба в очікуванні сонця – час ще не настав. Горобці на подвір’ї побилися через хлібні крихти, які насипав сусідський хлопчик Вовчик.
Ірина Андріївна дивилася у вікно, а Олексія все не було. Несподіваний дзвінок змусив її здригнутися.
– Олексію, як же я тебе прогледіла? Напевно, на горобців задивилася.
– Вибач, бабусю, затримали на кафедрі, – щоки молодого чоловіка залилися рум’янцем.
Ірина Андріївна відверто милувалася своїм дорогим Олексієм: високий синьоокий красень із мужнім підборіддям і дитячими ямочками на щоках – він був такий гарний, що навіть найбільш буркотлива сусідка, баба Нюра, не могла на нього нахвалитися.
– Ох, і хлопець у тебе, Андріївно! І красень, і помічник. А ввічливий який – вже завжди вклониться при зустрічі, не те що нинішні вітрогони. Вже гарний, так гарний!
– Пощастило мені, Петрівно, дуже пощастило.
– Ну, вже не скажи. Краса-то від Бога, а поведінка від виховання. І то сказати, не вірив же ніхто, що піднімеш ти його, адже така вся хвора. А ось дивись вже інститут закінчує.
Усе це згадалося, поки Ірина Андріївна дивилася Олексію в очі. Той не витримав:
– Бабусю, ну ніяк тобі не збрешеш. Не був я на кафедрі. Я з дівчиною зустрічаюся. Кохаю її, дуже кохаю. Вона така мила, така скромна. І мене теж кохає. На іншому факультеті навчається, але теж цього року захищатися буде.
– Засмутив ти мене, як же я нічого не знаю, адже в нас одне від одного ніколи таємниць не було.
– Я не наважувався сказати.
– Господи, та як же так можна! Іди, клич її. Далеко живе?
– Живе-то далеко, та стоїть у під’їзді.
– Ну, Олексію, ремінь за тобою плаче. То-то я тебе і простежила – уздовж стіни, видно, крався.
Олексій вискочив у під’їзд. Через прочинені двері чутні були голоси. Олексій наполягав, а дівчина боязко відмовлялася. Нарешті, він ввів її, гордо дивлячись на бабусю – ось, мовляв, подивися, яка в мене наречена! Та й було на що подивитися.
Русява коса нижче пояса, соболині брови і сором’язливий рум’янець. Точно з іншого століття дівчина.
– Бабусю, це Іра.
– Ще й тезка! Люба моя, яка ж ти гарна! Рада за Олексія. Ходімо до столу, після інституту в шлунках то, напевно, один шлунковий сік?
Дівчина посміхнулася і тихо прошепотіла:
– Даремно я так боялася. Така славна в тебе бабуся!
Олексій радісно стиснув їй пальці:
– Як добре, що ви сподобалися одна одній – гора з плечей.
– Вона сувора, ти боїшся її?
– Ні, що ти! Бабуся найдорожча на світі людина, вона дуже добра. Я просто боявся засмутити її. Раптом якісь родинні ревнощі. Адже ми з нею з мого дитинства завжди удвох.
– Чого ви там шушукаєтеся, студенти? Хочете стареньку голодом заморити? Швидко мити руки, і за стіл!
Зранку серце нило в передчутті біди. Ірина Андріївна не знаходила собі місця. Коли задзвонив телефон, вона вже знала – він несе недобру звістку. У слухавці чулися тільки ридання. Ірина Андріївна прошепотіла: “Господи, дай мені сил!”
– Ірино Андріївно! – голос переривався сльозами. – Це Іра. Олексія в лікарню відвезли. Ми йшли, і раптом – автомобіль. А візок покотився… – Дівчина знову розридалася.
– Заспокойся! Говори!
– Візочок… з дитиною… Олексій кинувся, штовхнув візочок. Він далі проїхав, а він… він… його…
– Іро, у якій він лікарні?
– Не… не… знаю, “Швидка” відвезла.
Ірина Андріївна за лічені хвилини з’ясувала, в якій лікарні перебуває Олексій, і за півгодини вже була в приймальному покої. На всі вмовляння лікаря вона відповідала:
“Я повинна його побачити”. На всі вмовляння присісти, прилягти (бачачи, що вона постійно підносить до рота інгалятор) вона вперто повторювала: “Я повинна його побачити!” І, нарешті, черговий лікар розвів руками:
– Ну, що з вами робити? Добре, постараюся домовитися з хірургами. Щойно операція закінчиться, вас проведуть до хворого. Але врахуйте – на хвилину-дві, не більше.
Але варто було Ірині Андріївні увійти в палату до онука, вона вийшла звідти тільки тоді, коли його виписали додому. Перші ночі спала, сидячи на стільці, навалившись на стіну. Потім жалісливі санітарки стали на ніч приносити їй матрац і подушку, і вона спала поруч із ліжком онука на підлозі.
Додому їх привезли на швидкій. Допомогли занести Олексія на третій поверх і поклали на ліжко в його кімнаті. Іра вже чекала їхнього приїзду, прибрала у квартирі, приготувала обід.
– Ну, ось ви і вдома! Олексію, ти радий? Кивни головою.
У Олексія після травми був пошкоджений мовний центр. Крім того, він не міг ні ходити, ні сидіти. Але йому не хотілося засмучувати бабусю та Ірину, і він, зробивши над собою зусилля, кивнув, намагаючись посміхнутися.
Іра пішла тільки пізно ввечері. Ірина Андріївна посунула стілець ближче до ліжка онука:
– Олексію, давай поговоримо. Хочу сказати, що я стара. Не заперечуй – стара. І хвора. Із цим ти теж не можеш не погодитися. У нас із тобою мало часу. Тому ти мусиш мені допомагати. Без цього – ніяк.
Я робитиму все можливе і неможливе, щоб підняти тебе на ноги. Але без твоєї допомоги мені не обійтися. По-перше, ти маєш абсолютно вірити, що будеш здоровий. Я стільки молила Бога, що вірю в Його милість. Вір і ти. І збери всі сили, все спрямуй на одужання. Твоя віра в зцілення – вже половина успіху.
І почалася боротьба за життя і здоров’я Олексія. У будинку з’явилися масажисти, медсестри, постійно контролював дільничний лікар.
Ірина Андріївна продала сад і коштовності своєї бабки по батьківській лінії, про які не знала навіть Настя і якій, до речі, вони призначалися.
Дорогі ліки, масажі робили свою справу: Олексій спочатку почав сидіти в інвалідному кріслі, потім вставати, тримаючись за спинку ліжка, потім ходити.
Ірина Андріївна підставляла своє плече онукові, який переріс її на півголови, і примовляла: “Давай, мій рідний, ти можеш! Ти зобов’язаний ходити! Тримайся міцніше і ступай – правою ногою… лівою…, ще раз… Молодець!”
Вона годинами масажувала руки, ноги, спину Олексія. Коли приходив масажист, не йшла ні на секунду, запам’ятовуючи всі рухи його рук. І ось настав момент, коли Олексій сам вийшов у двір.
Обидві Ірини супроводжували його, готові підхопити, якщо він почне падати. Але ні, хлопець міцнішав з кожним днем. Він навіть у ближній магазин уже ходив сам, простягав продавцеві список продуктів і йшов додому з повною сумкою. Говорити він так і не міг. Лікарі губилися в здогадках. Він мав би говорити…, але не говорив.
У вересні вони з Іриною одружилися й повінчалися. Оселилися в кімнаті Олексія. В інституті він узяв академічну відпустку, а дружина закінчувала останній курс.
Вони втрьох жили дуже щасливо, якщо не брати до уваги того, що Ірина Андріївна важко переживала відсутність мовлення в Олексія. Вона перечитала все, що знайшла на цю тему, всі медичні довідники. Возила Олексія до медичних світил, але марно – він не міг вимовити жодного слова.
Олексій поспішав додому, щоб до приходу дружини допомогти Ірині Андріївні приготувати вечерю. На його дзвінок ніхто не відгукнувся, і йому довелося відчинити двері своїм ключем.
Двері в кімнату Ірини Андріївни були відчинені. Вона лежала в незручній позі на ліжку, немов не лягала, а впала на нього. Біля ліжка валявся порожній інгалятор. Ірина Андріївна намагалася вдихнути таке необхідне повітря, конвульсивно стискаючи рукою кут покривала. Губи її посиніли, в очах було страждання.
– Алло, “Швидка”? Виклик за адресою… Швидше!!! Бронхоспазм! Швидше!.. Матусю, не треба! Не йди, мамо! Я вірю – ти можеш! Дихай, дихай! Я не можу без тебе, мамо! Не залишай мене, рідна моя!
– От розкричався, то слова не доб’єшся, а то – на тобі! – Ірина Андріївна, ще дуже слабка, намагалася жартувати, бачачи, як наляканий Олексій її нападом. – Підеш тут із тобою, як же – такий галас підняв. Ну ось, уже дзвонять. А ти мене своїм криком і без “швидкої” вилікував.
Коли лікар зробив укол і поїхав, Ірина Андріївна присіла на ліжко, а Олексій сидів поруч, притискаючись до неї, як у дитинстві, міцно-міцно, і схлипував, як у дитинстві, не в змозі заспокоїтися від переляку.
– Ну-ну, досить, дорослий чоловік же. Немає лиха без добра. Дивись, як ти в нас заговорив. Іра прийде, не повірить своїм вухам. А чого це ти мене мамою назвав? Бабуся я тобі.
Але Олексій тільки ще міцніше обіймав її і твердив:
– Матусю, люба, єдина! Ти найрідніша, найкраща! Я так люблю тебе, мамо!
