– Людко, де мій паспорт? – Прокричав Вася на всю квартиру. – Коротше, знайди мій паспорт, бери свій – і пішли до РАЦСу!
– Василю! – Люда зазирнула до нього в кімнату. – З чого це раптом?
– Заяву подавати ходімо, – буркнув він, засуваючи шухляду комода.
– Василю, така несподівана пропозиція, – у голосі звучала іронія, – мені треба подумати!
– Людко, не тріпай мені залишки нервів! Двадцять п’ять років прожили! Ти ще сумніваєшся?
– Ох, Василю! – грайливо промовила Люда. – Двадцять п’ять років минуло! Я вже й чекати перестала, а тут така пропозиція! Як же його не обміркувати?
– Поки паспорт шукаєш, можеш думати! – прикрикнув Вася.
– Де паспорти лежать, я і так знаю, – посміхнулася Люда, – а ось твоя поведінка викликає підозри!
– Людко, годі мені тут вихитуватися! Сказав, пішли до РАЦСу, отже, зібрала документи – та потопали!
– А якщо я не погоджусь? Може, мені воля миліша?
– Людо, твою ж …! – Вася почав заїкатися. – Мало ти мені крові випила, тобі ще треба накапати?
– Подивіться на нього! – посміхнулася Люда. – Завівся! А ось значущості події не усвідомлюєш! Пропозиція де? Каблучка де? Присяга у вічному коханні, та вірності де?
Вася скрипнув зубами. Потім, хруснувши суглобами, став на одне коліно й урочистим голосом промовив:
– Людмило, виходь за мене заміж! – А потім звичайним голосом з нотками нетерпіння додав: – І в темпі, скоро РАЦС зачиниться!
– А присяга? – скоса зиркнула Люда на Васю.
– Присягаюся, якщо ми сьогодні запізнимося, я тебе приб’ю!
– Сумнівно, але гаразд, – Люда засміялася. – Каблучка!
– Ах, ти ж, трясця твоєї матері! – Вася дістав із задньої кишені джинсів бордову коробочку.
– Василю, ви сьогодні сповнені сюрпризів! – Вигукнула Люда. – Так і підмиваєш погодитися!
– Ну? – вимогливо запитав Вася.
– Срібло? – Вирішила уточнити Люда.
– Людо, ти при своєму розумі? – Вася постукав коробочкою собі по чолу. – Золото! Он навіть бирка з пробою, дідько, забув здерти!
– Васю, ти що, насправді зібрався взяти мене за дружину? – здивувалася Люда.
До цього моменту вона вважала це жартом.
Так, 25 років прожили без розпису. Одну доньку в доросле життя відправили, друга сьомий клас закінчує.
Дачу купили, машини для кожного. Живуть у її двокімнатній, а однокімнатну, що у Васі була до початку співжиття, вони здають.
І бюджет спільний, і спільні інтереси. А те, що без штампа в паспорті – то це не показник щасливої родини. І тому дивно, з чого раптом у РАЦС!
– Людо, чи то ти раніше спритніше розуміла, чи Меркурій у ретрограді! Я ж тобі биту годину стверджую, пішли!
Оформимо, нарешті, наш чудовий союз! Поставимо державу до відома, що ми з тобою осередок суспільства!
– Васю, я зрозуміла! – крізь сміх сказала Люда. – Це ти через Олеську так? Ну? Зізнавайся!
– А чого вони? – Ображено запитав Вася. – А мені ж навіть слова не сказати!
…Не думав Вася, не гадав, що за життя йому доведеться двічі переглядати пріоритети. Практично в нуль руйнувати соціальні настанови, й зводити їх заново.
Юний Вася вірив у все добре, чекав на прекрасне, але не забував про жорстокість реального світу.
Однак він хотів родину, дітей, квартиру, дачу, машину, а щоб пивний живіт і лисина, якомога довше в його житті не з’являлися.
Зустрів він гарну дівчину, закохався, одружився. Все почало складатися, як за писаним. Батьки Васі подарували йому із молодою дружиною квартиру. Жити б і жити, але…
– Помутніння на мене найшло, коли я за тебе виходила заміж! – кричала Настя. – Не хочу я з тобою жити! Мені такий чоловік не потрібний!
– Прекрасно, ну і провалюй! – Відповів Вася, доведений істерикою дружини до точки кипіння.
– Ага, розбіглася! – Вигукнула Настя. – Майно нумо ділити!
– Яке майно? – прокричав Вася. – Що ми нажили? Кавоварку, телевізор, фен та ноутбук?
– Собі залиш! – пирхнула Настя. – Особливо фен! А ділити ми будемо квартиру!
– Ти охрініла? Її мої батьки купили!
– А яка різниця, хто її купив? – засміялася Настя. – Подарували її нам, як молодій родині! Отже, це спільно нажите!
– А якщо спільно, то моя половина! І «дякую» ще скажи, що я не в положенні! А то, пішов би ти з голою… совістю на всі чотири боки!
– Ти права не маєш! – крикнув Вася.
– А ось і подивимося!
Суд поділив квартиру. Вася отримав штамп про розірвання шлюбу, половину вартості квартири, та сумніви в душі.
– А чи кохала вона мене? – питав він у друга. – Батьки мої ще до весілля казали, що квартиру нам подарують. Може, вона за мене заміж пішла, аби пів квартири віджати?
– І такий варіант виключати не можна, – знизав плечима Андрій. – Зараз у них, – мав він на увазі молодих дівчат, – модно вискакувати заміж, щоб потім ділити майно.
– Але Настя не була схожа на таку! – хитав головою Вася.
– Та всі вони не схожі ні на кого, а потім, як повернеться до тебе своїм звіриним вищиром, так і не знаєш, одразу в неї це було, чи потім звідкись узялося.
– Ну як так жити? – питав Вася. – Як тепер жінкам вірити? Зараз же в кожній шукатимеш жадібність і користь!
– А знаєш, що ще гірше? – посміхаючись, спитав Андрій.
– Ну?
– Ти знаходитимеш це, навіть якщо цього немає! – Андрій похитав головою. – Ти в пастці, і тобі з неї не вирватись. Ти обпікся.
– Навіть, коли опік заживе, шрам тобі все життя нагадуватиме, що довіряти нікому не можна!
– Андрюха, ось ти мені тут слів наговорив, а мені всього двадцять п’ять. Я відмовляюся жити наодинці все життя! Ти мені скажи, як зробити так, щоб такого не було!
– О, любий мій друже! Одруження погано позначилося на твоїх розумових здібностях! – засміявся Андрій. – Колись це називалося цивільним шлюбом, а тепер співмешкання. Ось твій варіант!
– А-а, м-м…
– Якщо у вас немає офіційної родини, то у вас немає спільного майна! Зрозуміло, що на підставі спільного господарства можна в суді якимось чином щось відтяпати, але це спершу довести треба! – сказав Андрій.
– А згідно із законом, ти залишаєшся вільною людиною. Ледве що не так, розбіглися – і ніхто нікому нічого не винен!
Півтора роки Васі довелося прожити в гордій самоті. Відносини виникали, але він чесно попереджав:
– Весілля не буде!
– А діти?
– Дітей я на себе запишу, тут усе чесно, – пояснював він. – Житимемо, як чоловік і дружина. Але жодних штампів, походів до РАЦСу, і всього з цим пов’язаного!
Пару побачень, і Вася отримував відставку. А потім він зустрів Люду.
– Ну і дідько з ним! – Усміхнувшись, сказала вона. – Головне, щоб вільних стосунків не було! А офіційний ти мені чоловік, чи не офіційний… За прогулянку ліворуч я тебе не просто вижену, а впораю, як Бог черепаху!
– Я, ніби, й не збирався, – зніяковів Вася.
– «Ніби» прибери, і тоді взагалі все буде чудово!
– І свою однокімнатну квартиру я не продаватиму, – попередив Вася.
– Так житимемо в мене, я дітей хочу!
– І я хочу, – усміхнувся Вася.
– Ось! Хай буде ця квартира. Можна її здавати, а потім дітям лишити!
– Дітям? – Вирішив уточнити Вася.
– Я тобі зрозумілою мовою сказала, у мене своя двокімнатна! На таку, мені здалася твоя однокімнатна? Василю, не вигадуйте проблем, де їх немає!
– Був момент в історії, – натякнув Вася на свій перший шлюб.
– Слухай, можеш на мене ображатись, але тій дівчині потрібна була квартира! А мені потрібний нормальний мужик! Ти ж нормальний?
Маніпуляція, хоч і така груба, потрапила в ціль.
За двадцять п’ять років вони охазяйнувалися двома машинами, дачею, та деякими заощадженнями. Двох дочок виховали. Сім’я, як сім’я, хоч і без штампа.
Та тільки у старшої доньки хлопець з’явився. І стосунки у них міцнішали, навіть Олеся переїхала до нього жити.
Вася дивився на це, і з кожним днем йому ставало все менш затишно. Відверто кішки на душі шкрябали. Не до дружини він пішов зі своїми муками, а до старого друга Андрія.
– Ні, ти розумієш, живуть вони разом, а він, як я зрозумів, одружуватися не збирається!
– А в чому річ? – Запитав Андрій, ще не вникнувши в суть претензії.
– Так, дідько їх знає, – почухав Вася лисину. – Кажуть, що зараз так модно! Ну коли нікого ні з ким нічого не пов’язує!
– Чи бачите, зараз у всіх внутрішній світ утворився, який дуже ніжний, і його не можна травмувати! А якщо щось не так вийде – щоб розбігтися, і більше не зустрічатися!
– Пояснення, звичайно, не дуже, – усміхнувся Андрій, – але чи не твій це погляд на інститут сім’ї та шлюбу? Те саме співмешкання, тільки в профіль!
– Андрюха, ось ти мені друг, а мені зараз прикро!
– Так, правду ніхто не любить! – Андрій поплескав Васю по плечу. – Тобто, з іншого боку, тобі ця картинка не подобається? А як батькові твоєї співмешканки?
– Блін, слово якесь гидке! – скривився Вася.
– Так-так, поняттям «цивільний шлюб» тепер не відмажешся! Роз’яснення законодавства вже всі зрозуміли! І це називається співмешкання!
Ну от і як батькові Людмили? Думаєш, він хотів, щоб його дочка була співмешканкою?
– Але ж він навіть жодним словом, – сказав Вася. – А ми з ним нормально спілкуємось!
– Ось на що пішла людина, заради щастя доньки!
– Так наречений дочки, Вадик – це ж зовсім не я! Я ж людина серйозна, а там, у полі вітер…! Так хоч якісь гарантії! Хоч щось певне!
– Васю, ти в такій же визначеності двадцять п’ять років прожив! От і вони будуть жити! – посміювався Андрій.
– Не можу я! – прогарчав Вася.
– Ех, Васю! Радий би претензію пред’явити, а сам такий самий! І чому ти навчиш, якщо сам не вчений?
Вдруге довелося всесвіт перевертати.
– Людко, не можу я так! – чесно зізнався Вася. – Вони там просто так! А ти знаєш, мене всередині, прямо, все вивертає!
– Я б його приструнив, я йому сказав би! А він пошле мене, бо я сам такий!
– Саме, що ти сам такий! – відповіла Люда.
– Але зараз я розумію, що це якось не дуже! Тож пішли до РАЦСу! А потім я до них поїду і буду Вадика на правдивий шлях наставляти!
Хоч реєстрації й були у різні дні, а ось два весілля зіграли за один день.
А після урочистості Люда сказала чоловікові:
– Так воно і є, Васю, зі своєю колодою в оці життя прожив, поки чужа смітинка оскому не набила! А потім і своя колода поперек встала!
– Досить мені на лисину капати, – пробурчав Вася. – Тільки дружиною стала, і відразу мозок виносити почала!
– А це обов’язковий додаток, щоб тобі життя медом не здавалося! – засміялася Люда.
