– Стій, постривай, та зупинись ти! Не впізнав, чи що?! – Олександра, помітивши машину чоловіка, водія у районному ДАІ, відчайдушно махала, закликаючи зупинитись.

Зляканий Віктор навіть вийшов із машини:
– Шура, ти чого? Що таке сталося? Ловиш мене, як порушника…

– Вітю, терміново… прямо зараз їдемо до батька!

– Навіщо? Я ж на роботі! Побачать, що на службовій…

– Тобі що, машину шкода? – Закричала Олександра. – Там батько зовсім збожеволів, того й дивись одружиться!

Віктор зовсім не розумів тривоги своєї дружини, і навіть почав тихо обурюватися з приводу її прохання:

– Я взагалі-то на роботі. Це раз. І твій батько має повне право одружуватися! Це два.

– Потураєш йому, значить? А ти хоч знаєш, хто до нього зачастив? Фельдшерка… це яка вся така… молода. А років їй скільки? Та вона ж нашому Мишкові ровесниця!

– На те вона й фельдшерка… робота в неї така, людей хворих відвідувати.

– Ага, заробилася, на тижні вже разів десять забігла до батька. Це мені Клавдія Єрохіна розповіла, вона навпроти живе. Ну?! Що тепер скажеш? Піде будинок наш, і Мишкові фігура з трьох пальців дістанеться!

Віктор, почувши про будинок, замислився. Будинок, і справді, був гарний. Добротний такий будинок, міцний, добре скроєний, – хто повз нього проїжджав, заглядалися.

– Сідай, – сказав він дружині, – навідаємось.

– Я Олені зателефонувала, теж приїде, – сказала дорогою Олександра.

Лєнка – це молодша сестра Олександри. А ще Михайло є – то він взагалі наймолодший. Старші сестри вже багато років заміжні, і сім’ї мають міцні, і діти вже дорослі. А ось Михайло у розлученні.

Тридцять два стукнуло, і саме після дня народження розбіглися з дружиною. І живе тепер Михайло у хатці їхньої покійної бабусі.

Батько ніби будинок Мишкові заповідав, але у зв’язку з останніми подіями, Олександра турбуватися стала. Ну, який із батька наречений у його сімдесят?

Звук сирени рознісся вулицею, вриваючись у відчинені вікна. Навіть собаки притихли, нашорошивши вуха, а коти завбачливо залізли на паркан і на дерева. Віктор із вітерцем, і з шумом під’їхав до будинку тестя.

Слідом на мотоциклі підкотила Олена з чоловіком Геннадієм. Так разом і ввалилися в будинок до батька.

Назар Захарович, прикрившись тонкою ковдрою, лежав, задерши сиву борідку в стелю. Назустріч саме попалася фельдшерка, Ольга Антонівна, жінка років тридцяти, з білявими кучерями.

– Родичі приїхали? – Зраділа вона. – От і добре! Ви вже переконайте Назара Захаровича обстежитись. Я ж не рентген, не можу всередину заглянути, що там у нього болить.

– Начебто на шлунок скаржиться, так аналізи здати треба, й перевіритись. А він не погоджується. А то приходжу щодня, і завжди одна й та сама картина.

Назар Захарович, почувши про аналізи, боязко підтягнув ковдру аж до підборіддя.

Фельдшерка, дуже приваблива молода жінка, ще раз нагадала про обстеження. А ще нарікала, що доводиться майже щодня приїжджати до Назара Захаровича, наголошуючи на свою зайнятість.

– Це що було? – Запитала Олександра. – Це вона так приставляється? Чуєш, тату? Тобі й справді обстежитися треба? А краще голову обстежити, а то я дивлюсь, ти в її бік нерівно дихаєш.

– І що в тебе зі шлунком? Є проблеми? Ну, то давай у місто відвеземо в обласну, нема чого всяким фельдшерицям довіряти. І взагалі, скажи краще, ти документи на будинок показував? Того й дивись, підпишеш, не знаючи кому…

Назар Захарович, продовжуючи дивитись у стелю, подав голос:
– Чого прискакали як сарана? Мене доглядати хочете?

– Тату, а як же! – Сказала Олена, яка до цього мовчки сиділа на стільці. – Ми ж турбуємося. Та й що люди скажуть, адже вона щодня до тебе приїжджає. А в неї, між іншим, житла свого немає, в орендованій хатинці живе, без жодних зручностей. А сама з дитиною.

– Ну, годі базікати, – зупинив Назар. – Не ваша справа, навіщо вона приходить. І в область я не поїду.

– Ну, якщо не поїдеш, тоді, тату, врахуй, – суворо сказала Олександра, – пізно тобі одружуватися, нема чого людей смішити, та ще й до молодих залицятися.

– Ну, гаразд, чого ти, – заступився зять Віктор, – Назар Захарович у нас не старий, та й фельдшерка…

– Що фельдшерка? – Олександра осудливо подивилася на чоловіка, і він замовк.

У сінях почулися кроки. Двері відчинилися, і на порозі з’явився Михайло – наймолодший із дітей Назара.

– Не зрозумів, з якої нагоди збори?

– А ти, як завжди останнім дізнаєшся, – з докором сказала Олена. – Будинок твій? Тобі батько хотів його відписати?

– І чого мені цим дорікати? – Запитав Михайло.

– Не чіпай, Мишка, – Назар підвівся, поправив подушку, і знову ліг. – Шурко, ми тобі будинок збудували? – Запитав він старшу дочку. – Збудували.

– Грошей дали на меблі? Дали. А тобі Лєнка, – він глянув на молодшу дочку, – Будинок побудувати допомогли, корову дали… та ще й грошима. А Мишкові нічого не дали.

– То хіба ми проти, – вкрадливо сказала Олександра. Ми про здоров’я твоє дбаємо, соромно ж, коли чужа людина за тобою доглядає, вона хоч і фельдшер, а чужа зовсім…

– Цить, я сказав! – ревнув Назар.

Олександра зітхнула і, переглянувшись із сестрою, зазбиралася йти. Усі четверо вийшли, і тільки Михайло лишився. Він відкрив холодильник і свиснув.

– Так, батьку, не схоже твоє меню на дієтичне.

– А на яку вона мені, ця дієта? – спокійно запитав Назар. – Легко відкинув ковдру, і так же легко підвівся з ліжка, ніби й не хворів ніколи.

Михайло відрізав ковбаси й сів за стіл, продовжуючи жувати. Назар підійшов і дав йому потиличник. Михайло навіть похитнувся, але не від удару, який був дуже легким, а від подиву.

– Ти чого, батьку?

Назар, як на шарнірах, розвернувся до сина і, спершись руками на стіл, нахилився до нього:

– Ти очі втратив? Чи все розлучення своє оплакуєш?

– Та нічого я не оплакую, давно вже прийшов до тями.

– Ну так от: із сином своїм, моїм онуком Дімкою, все одно бачишся. Він все одно наш. А тобі жити одному – негоже. Сам же казав, що фельдшерка Ольга Антонівна – дуже приємна жінка. Твої слова?

– Ну, мої. І що? Потиличником нагородити мене за це?

Назар сів навпроти, й вже з лагідністю в голосі сказав:

– Ти сестер не слухай, у них тільки будинки, машини та гроші на умі. А я про тебе дбаю. Ось недавно просив приїхати раніше, а ти проґавив. А замість тебе Шурка з Лєнкою увірвалися, приревнували… твою маківку…

– До кого?

– До Ольги Антонівни. Так що ноги в руки, й чеши швидше в медпункт, розпитай там про мене, ніби про моє здоров’я дбаєш.

– Батьку, та ти що? Ти хочеш, щоб і я обманював, прикидався, що ти в нас захворів?

– Дивіться, який він чесний! Мені що, з нею замість тебе «дружити»? – Назар стукнув кулаком по столу. – Говори, як є: подобається тобі Ольга Антонівна?

Михайло зітхнув і чітко відповів:
– Подобається!

– Тоді дій. І не дрейф, Мишко, вперше не вийшло, вдруге – на все життя!

– Батьку, а в тебе справді, зі здоров’ям… нічого?

Назар налив чайку собі та сину.

– Ну, як сказати, підкову вже зігнути не зможу, а так – нічого. – Можу ще й потиличників тобі наляскати, – він засміявся. – Іди, йди, давай, а то Шурка з Лєнкою і справді подумають, що я до молодухи залицяюся.

Осіннього дощового вечора, коли прибрали городи, і земля залишилася відпочивати до наступної весни, Назар Захарович заглянув на сусідню вулицю до Ганни Євдокимової, яка понад рік тому, як і він, залишилася вдовою.

І ніхто не бачив і не знав, що вже вкотре він заходить до знайомої вдови, до своєї ровесниці.

– Отак, Ганнусю, я прокрутив важливу справу. Вчора Мишко сказав, що Ольга Антонівна погодилася заміж вийти за нього.

– Адже ми з дружиною моєю покійною, з Ніною, ще коли жива була, за Мишка «переймалися», бачили, що не буде в нього життя з Катериною. Обіцяв тоді Ніні, що справу до кінця доведу, не дам Мишкові одному залишитися…

– Це добре, – відповіла Ганна, – Мишко, він чоловік сімейний, так і нехай з родиною живе.

Назар засміявся. А скільки шуму було? Дочки в мене, казна-що, подумали, поки до Мишка дійшло. А нині сказав: «Дякую, батьку». Ось як!

Він потягся до тарілки з пирогами. – Знатні в тебе пироги, Ганнуся.

– То я тобі з собою покладу.

– Не відмовлюся. А взагалі, Ганно, давай і ми подумаємо, як нам з’їхатися.

– Ой, Назаре, боюся я. Діти що скажуть? Адже у нас з тобою онуки в наречених ходять, а тут ми…

– А нічого вони не скажуть. Зрадіють, що до ровесниці посватався, а то налякав я їх, що з молодою одружуся. – Він зітхнув.

– І хай діти доживуть до наших років, потім і міркують, як їм своїм життям розпоряджатися. А зараз ми з тобою вирішуємо. – І він підморгнув, душевно так. Наче говорив – ми ще поживемо!