– Костю, коли додому прийдеш, піднімися на другий поверх. Там за портретом бабусі твоєї є невеличка схованка… Ти її відкрий і дістань звідти скриню… Тільки саму скриньку не відкривай. От коли мене не стане, тоді й подивишся…
Жінка тяжко зітхнула. Вона спробувала повернутись на бік, але сил не було. У лікарняній палаті стояв запах медикаментів.
– Костю, ти на мене тільки не ображайся, коли все прочитаєш. Може, ти мене зрозумієш, не знаю. Просто вибач мені, поки я жива ще…
Не встигла Ірина Павлівна закінчити промову, як її очі стали злипатися. Ліки подіяли, і вона знову провалювалася в сон. Костя підійшов до матері, з турботою погладив її по долоні, а потім пішов.
У коридорі панувала метушня. Якась молода медсестра, активно жестикулюючи, щось пояснювала лікареві. Поруч стояв пацієнт, спідлоба спостерігаючи всю цю ситуацію. У всіх життя продовжувалося. І тільки в Кості воно ніби зупинилося
– О, Тарасов, саме йшов до вас! – пролунав голос лікаря.
Він поманив Костянтина за собою. Молодий чоловік постояв кілька хвилин, ніби намагався затриматись біля палати матері. А потім таки пішов за її лікарем. Він не мав ілюзій щодо того, що відбувається. Він розумів, що матері вже нічого не допоможе.
Лікар запропонував йому сісти, сам звалився у високе комп’ютерне крісло. Шкіра на ньому потріскалася, шпалери навколо потемніли… Уся ця лікарня немовби була з минулого.
Чоловік у білому халаті дуже довго і багато міркував. Говорив про швидкоплинність життя, про те, як добре, що поруч із мамою він може провести останні дні. Всі ці слова були ніби кинуті в порожнечу.
– Ви тримаєтеся, Костю. Їй буквально лічені дні лишилися. Ви вибачте, що ми не змогли допомогти, але й нас зрозумійте. Іноді життя вносить свої корективи. Навіть коли йдеться про лікування пацієнтів.
Костя кивнув, але відповідати нічого не став. Він вийшов надвір. Сівши в машину, просто дивився в порожнечу на пошарпаний будинок, на людей, які перемовлялися про щось.
Як він буде далі без мами? І що там із цією скринею?
Хвороба матері сталася раптово. Спочатку вони про неї навіть не говорили, а потім недуга, що оселилася всередині неї, стала розростатися, наче дикий звір, який бажає досягти свого.
…Через два дні після цієї розмови мами не стало. Вона не прокинулася вранці, і, можливо, з урахуванням її діагнозу це був легкий результат. Коли всі почесті були віддані, Костя нарешті згадав, що розповідала йому мати про коробку в будинку.
У вихідний день чоловік приїхав у порожній будинок матері. Всі ці стіни без неї здавалися чужими, бляклими. Будинок порожнечею зустрів “прибульця”.
– Костю, я вже думала, не приїдеш! – З осудом у голосі вимовила сусідка.
Тут, ледь не збиваючи її з ніг, на вулицю вирвався Адоніс.
Мати колись давно підібрала цуценя на дорозі, куди його викинули колишні господарі у зав’язаному чорному пакеті. І тепер цей чорний, як сажа, пес з неприродно худими та довгими ногами, витягнутим носом, втративши господиню, оселився в сусідки.
– Чи багато від нього проблем?
Жінка знизала плечима. Вона подивилася на пса, який ніби зрозумів, що йдеться про нього. Він підтиснув хвіст, притиснув вуха, і глянув на нову господиню.
– Тільки на згадку про твою матір забрала. Ну ось правда, якщо вирішиш забрати його, я буду щаслива. Вік у мене вже не той, щоб цуценя виховувати. А якщо щеня ще й важить, як повноцінний здоровий собака, тут вже сам розумієш…
Костя лише кивнув. Він про собаку й не подумав та й мати не просила. Чоловік увійшов усередину, піднявся сходами на другий поверх, підійшов до портрета бабусі, а потім намацав маленький важіль за полотном.
Чоловік провернув важіль, а потім почув скрипуче клацання. У тайнику виявилася гарна, розписана вручну дерев’яна скриня з камінням. Костя загорнув її в рушник, щоб не хвилювати розуми цікавих сусідів, потім вийшов до машини.
– Костю, ти подумай, може, все-таки забереш його? Пам’ять про твою матір як-не-як. Вона його дуже любила.
Чоловік знову глянув на сусідку, невиразно кивнув і сів у автомобіль. Опинившись вдома, зробивши собі звичний кухоль з кавою, Костя відкрив невелику скриньку. Там виявилися пожовклі папери, старі листи. А потім раптом побачив папір, запечатаний у конверт.
Але коли Костянтин відкрив конверт, то просто роззявив рота від побаченого. Там було посвідчення про усиновлення. За все своє життя у нього жодного разу жодного сумніву не виникло з приводу того, рідний він чи ні.
Все життя мати приховувала це від нього? І яка вона тепер йому мати?
Костя раптом відчув таку злість, що ледве дихати міг. Щось усередині нього розпалилось, позбавляючи повітря.
Та як вона посміла від нього приховувати? Та як вона могла нічого йому не сказати про те, що він насправді не рідний?
Незабаром злість змінилася ступором. А наступного дня, опинившись на роботі, Костя поділився тим, що сталося зі своїм колегою. Але якщо сам Костянтин розлютився до скреготу зубів, колега тільки плечима знизав.
– Ну всиновили та й всиновили, яка різниця? Ти виріс у сім’ї, у любові. Яка різниця, чи сказали вони тобі про це, чи ні?
– Ти не розумієш! – буркнув під ніс Костя.
– Та все я розумію, Костю. Ти сердишся, що мами не стало. Злишся, що життя таке несправедливе. Тому й злість свою на цю ситуацію переносиш.
Костя відмахнувся. Він же знав, що сердиться саме на матір, адже вона йому нічого не сказала. Стільки років він у невіданні пробув…
Декілька днів чоловік ходив, прокручував ці думки в голові. А потім раптом вирішив повернутися до села. У них з дитинства все змінилося. А зі старих мешканців один дід Іван залишився. Може, він що згадає?
Заїхав Костя в магазин, набрав повний пакет продуктів. І приїхав з усіма цими дарами до діда Івана. Той засоромився, брати не хотів, та все одно згодився.
Старий тільки головою хитав, мовляв, нема чого минуле ворушити. Але, пригубивши одну за одною, чоловік все-таки відверто відповів.
– Мати тебе серед ночі привезла. Незадовго до Нового року. Я запам’ятав, бо потім така завірюха почалася. Я ще жартував, що Ірка завірюху привезла.
– А з ким вона приїхала? Мати машину ніколи не водила.
– Голова привіз. Олексій Павлович. Я подробиць не знаю, ніс у чужі справи пхати не звик. Ти сам до нього сходи, він людина добра, поділиться з тобою. А якщо не скаже, ти йому про мене нагадай, мовляв, я все одно тобі вже все розповів, – з усмішкою промовив старий.
Подякував йому Костя і, попри сутінки, відразу вирушив до голови. Олексій Павлович, почувши, про що йтиметься, пустив хлопця до хати. Але далі порога не запросив.
Чути було, як кричать онуки, і як якась жінка, сміючись, розповідає історію. Олексій Павлович мав сім’ю, не хотілося минуле ворушити. А у Кості тепер родини не було…
– Ти мене не засуджуй, Костю. Ти згадай, адже я з тобою в дитинстві скільки возився, ніколи зла тобі чи матері твоїй не робив. Та тільки пообіцяв твоїй матері, що нічого не розповім, от і не балакав зайвого. Не знаю, звідки ти взявся. Твоя мати мені зателефонувала і сказала, що треба терміново забрати її. Я тоді наміри на неї мав, помчав у пургу. Забрали ми тебе з дитячого будинку “Промінчик”. Я тобі зараз адресу скажу, орієнтовно.
Олексій Павлович пояснив, де знаходився дитячий будинок, а потім, насупившись, раптом зібрався з думками та сказав:
– Ти, мабуть, тільки зараз дізнався, так? Ти на свою маму не ображайся, вона тебе як рідного взяла і любила як свого. Залиш ти цю біду про своє минуле. Хто б тебе не кинув у дитячому будинку, вони не варті того, щоб про них згадувати.
Олексій Павлович погладив Костянтина по плечу. Молодий чоловік знову вийшов до своєї машини. Він переночував у будинку матері, а наступного ранку, збрехавши начальнику, що сильно захворів, поїхав у місто, звідки його мати привезла.
Блукаючи по провулках, знайшов Костя цей дитячий будинок. І насамперед побачивши вихователя, прямо сказав, навіщо з’явився.
Костянтина проводили до кабінету директорки. Літня жінка зі зморшкуватим обличчям роздивлялася його, ніби пам’ятала.
– Рідко до нас приходять, та й начебто розголошувати не можна, не знаю… Але оскільки це твоя історія, гріх тобі не розповісти. Тебе коли мама нова забрала, ми всі були раді. Ти до ладу і кількох днів у нас не провів, – з усмішкою промовила жінка похилого віку.
– Як ви мене запам’ятали? Скільки минуло років, двадцять?
– А у нас малюків рідко забирають, нікому вони, окрім нас, не потрібні, виходить. А коли забирають, для нас ціле свято, то й запам’ятовується…
Жінка похилого віку, спираючись на край столу, повільно підвелася, дотяглася до полиці, взяла якісь папери та почала їх перебирати. А потім, діставши звідти кілька аркушів, простягла хлопцю.
– Тебе привезла твоя прийомна мати. Ось село, звідки вона тебе взяла. Прямо до нас привезла, все питала, чи можна одразу тебе забрати. Наскільки я знаю, потім вибила дозвіл, щоб тебе одразу забрати, доки документи робляться.
– Звідки вона мене взяла? Ну не викрала ж вона мене з цього села? – ще більше заплутавшись, спитав Костя.
– Кажуть, пожежа була. Тут он, кимось із поліціянтів навіть адресу приписано. А більше я не знаю, ти вже вибач. Рада бачити, що ти виріс, одразу видно, людина ти хороша.
Вони проговорили ще близько пів години. І, опинившись знову на вулиці, отримавши ще одну зачіпку, Костя поїхав тепер до села. Він хотів знати, звідки ж тут узявся.
Що трапилося з його справжньою родиною?
Але чим більше Костянтин дізнавався про свою історію життя, тим менше сердився на матір. Он як вона за нього билася, і не просто привезла, а собі забрати хотіла.
Село виявилося досить далеко. Тільки через чотири години їзди бездоріжжям Костя опинився в майже занедбаному, забутому Богом місці. Костя почав розпитувати всіх, хто траплявся йому по дорозі, доки не натрапив на старого.
– Так ти, виявляється, Горобенка син?! Ох ти ж! Скільки років минуло, чого ти своїх родичів згадав?! Таких батьків і згадувати гріх!
Старий сплюнув прямо на землю, похитав головою.
– Мати твоя, щастя бачила лише на дні пляшки. І батько був такий самий. Щось у них там трапилося, чи бійка в компанії, чи ще що, та тільки твоєї мами не стало. Залишився ти під опікою батька. А вони там влаштували не зрозуміло що! Загалом пожежа почалася. А в нас відстань яка до міста? Поки що пожежників дочекаєшся…
Старий знову похитав головою. Він хмурив брови, наче докладав зусиль, щоб все згадати.
– У нас тут Ірина Павлівна колись працювала фельдшером. Хороша була жінка, добра людина, завжди допоможе, хоч удень, хоч уночі! Вона в будинок побігла і тебе витягла з вогню. Прямо на руках, сама обгоріла, всі руки вкрилися скоринкою. Якби не вона, то не встигли б пожежники приїхати. Не знаю, що вже з нею було потім…
– Вона мене всиновила, – тихо сказав Костя, з жахом усвідомлюючи, як посмів сердитися на свою прийомну маму, адже вона йому життя врятувала.
– Це добре, це вона молодець. Хороша, добра була жінка, добра…
Старий за інформацію попросив нагороду. Костя сунув йому купюру, повернувся до машини та вирушив додому.
Опинившись за столом, Костя згадав, як уперше на цьому самому місці дізнався, що його мати всиновила. Як сердився на неї, як хотів дізнатися, де справжні його батьки. І як хотілося йому дізнатися про все з перших вуст.
Від злості на себе Костя стукнув по скриньці, і там щось клацнуло. Взявши її до рук, Костя зрозумів, що дістав не все. Під маленькою дерев’яною плашкою лежав ще один лист. І коли Костя почав читати його, на очі навернулися сльози:
“Мені дуже шкода, що я не змогла сказати тобі про це, коли ще була жива. Вибач, Костю, що не розкрила правди твоєї появи.
Я просто хотіла, щоб у тебе було щасливе дитинство, справжня родина. З того самого дня, як я винесла тебе з вогню, не могла забути твого переляканого обличчя, темних брів, пухнастих вій.
Я до останнього билася за тебе і намагалася дати тобі все, що могла. Костя, синочку…
Ти завжди для мене будеш моїм рідним сином. Я все своє життя, від моменту зустрічі з тобою, любила тебе і любитиму та оберігатиму і далі. Вибач мені, Костю, за мовчання, за боягузтво. Я просто хотіла, щоб ти був щасливим. З любов’ю, твоя мама.”
Костя поклав голову на стіл і заплакав. Він плакав за мамою, через те, що дозволив собі злість і про те, як несправедливо думав про неї весь цей час.
Наступного дня Костянтин повернувся до села. Він вирішив не продавати будинок, перейшов на віддалений формат роботи та став облаштовуватися. Адоніса забрав до себе, чому сусідка дуже зраділа.
Вже рік минув з того дня, як Костянтин дізнався правду про свою появу. Він жив із дівчиною, збирався одружитися. Все ще тріпав Адоніса за вухом вранці. Життя його йшло своєю чергою.
Але він, як і раніше, пам’ятав слова матері, тремтячою рукою написані в тому самому листі.
Може, вона і справді любить, оберігає його, як і раніше. Немов почувши його думки, на маленьку гілку присіла яскрава пташка. Вона подивилася на Костю, легенько схилила голову, а потім пурхнула вгору.
Молодий чоловік подивився на гарний помаранчевий захід сонця, а потім пішов у будинок, поманивши за собою пса. Життя, воно триває, незважаючи ні на що…
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
