“Суд закінчився. Квартира твоя. Ключі забереш завтра.”
Ольга Сергіївна перечитала повідомлення вп’яте. У горлі пересохло, а пальці, що тримали телефон, помітно тремтіли. П’ять років боротьби, безсонних ночей, та нескінченних розмов з адвокатами, вмістилися в ці сухі рядки.
– Що, мамо, знову у своєму телефоні? – Олексій поставив перед нею кухоль з чаєм. – Новини якісь?
Вона провела рукою по екрану, стираючи повідомлення. Дивно, але почуття тріумфу не було. Замість нього – туга на душі.
– Виграла суд за квартиру тітки, – її голос пролунав глухо, мов чужий.
Син присів навпроти, уважно розглядаючи її обличчя:
– І ти… рада?
Питання повисло в повітрі. За вікном мрячив жовтневий дощ, краплі повільно стікали склом, розмиваючи вогні вечірнього міста.
– Знаєш, Льошо, я стільки років уявляла цей момент. Думала, як увійду туди переможницею, як розставлю все по-своєму… А зараз… – вона замовкла, підбираючи слова.
– Мамо, може вистачить уже? Продай її, та закрий це питання. Навіщо тобі цей головний біль?
Ольга скривилася. Син не розумів. Та і як він міг зрозуміти? Для нього ця квартира – просто нерухомість, актив у банківській виписці. А для неї – останній шматочок того життя, коли все було правильно та зрозуміло.
– Не можна все виміряти грошима, – вона встала з-за столу. – Деякі речі коштують дорожче.
“Час не лікує, він просто вчить жити з болем”, – згадала вона фразу, яку десь читала. Наталка, її старша сестра, мабуть, уже знає про рішення суду. Цікаво, що вона зараз відчуває?
Телефон знову завібрував. “Сподіваюся, ти задоволена. Ти завжди вміла досягати свого.” Повідомлення від сестри було точно в ціль.
Ольга подивилася на своє відображення у темному вікні. Втомлене обличчя жінки п’ятдесяти чотирьох років, зморшки біля очей, сивина, захована під фарбою. “Досягати свого?”
Вона гірко посміхнулася. Що ж, завтра вона увійде в ту квартиру. Увійде, і що далі?
– Пізно вже, мамо. Лягай спати, – Олексій обійняв її за плечі. – Завтра все вирішиш.
Але вона знала – не засне. Буде згадувати, як п’ять років тому почалася ця історія.
Історія про те, як дві сестри перетворилися на чужих людей через трикімнатну квартиру на Лобановського.
Ольга зупинилася перед знайомими дверима. Зв’язка ключів відтягувала кишеню пальта, наче камінь. Вона потяглася до замку, але двері несподівано відчинилися самі.
– Я знала, що ти прийдеш зранку, – Наталя стояла в отворі, пряма, як струна. У темній водолазці та штанах, вона здавалася ще худішою. – Проходь. Я майже закінчила.
У квартирі пахло пилом, та застояним повітрям. На підлозі стояли коробки із написом “На дачу”. Наталя методично складала в них якісь дрібниці.
– Що ти тут робиш? – Ольга відчула, як усередині підіймається хвиля роздратування.
– Забираю свої речі. Маю право, – Наталя навіть не обернулася. – Чи й це заперечуватимеш?
Ольга пройшла у велику кімнату. Тут все залишилося, як раніше: старий диван, книжкові полиці, пожовклі фотографії на стінах. Тільки пилу більше, та й світло якесь тьмяне.
– Знаєш, – раптом промовила Наталя, – я п’ять років щодня приходила сюди до тітки. Годувала з ложечки, мила, читала книжки. А ти з’являлася раз на місяць, із фруктами, та почуттям виконаного обов’язку.
– У мене робота, – звично почала виправдовуватися Ольга.
– У всіх робота! – Наталя різко розвернулася. – Але я знаходила час. Я поклала на це п’ять років життя! А ти… ти просто прийшла, і забрала все за папірцем.
У її голосі брязкотіла така гіркота, що Ольга мимоволі відступила до вікна. За склом гойдалися голі гілки старого клена – того самого, по якому вони з сестрою колись лазили дітьми.
– Я не просила тебе сидіти тут безвилазно, – тихо сказала Ольга. – Це був твій вибір.
– Звичайно, – Наталя гірко посміхнулася. – Твій вибір – почекати, й отримати все готове. А мій – бути поряд до кінця. Знаєш, що тітка казала в останній місяць? “Де Оля? Чому вона не приходить?”
Ольга відчула, як до горла підступає щось гаряче. Вона пам’ятала ту останню розмову з тіткою. “Квартира буде твоєю, дівчинко. Ти завжди була такою цілеспрямованою…”
– Я просто хочу забрати речі, та піти, – Наталя втомлено опустилася на диван. – Я купила будиночок у селі. Там тихо. Жодних судів, жодних претензій.
“Час все розставляє на свої місця, але іноді ціна цього рокірування надто висока”, – згадала Ольга слова своєї бабусі.
Вона дивилася на сестру, і вперше за п’ять років бачила не суперницю, а просто дуже втомлену жінку. Жінку, яка віддала п’ять років життя чужій старості, та програла боротьбу за спадок.
– Наташ … – Почала вона, але сестра підняла руку.
– Не треба. Просто дай мені закінчити, й піти з гідністю.
За вікном почався дощ. Краплі барабанили по карнизу – зовсім, як у їхньому дитинстві, коли вони з сестрою ховалися тут від грози.
А диван так само поскрипував при кожному русі.
Коли Наталя пішла, виносячи останню коробку, Ольга залишилася одна в пустій квартирі. Сіла на диван, машинально погладила потертий підлокітник. П’ять років боротьби – і ось вона тут, переможниця. Чому ж перемога виявилася такою гіркою?
Телефон затремтів повідомленням від сина: “Мамо, ти як там? Може, приїхати допомогти?”
Вона не відповіла. Встала, пройшлася кімнатами. Кожен крок віддавався луною. У кухні на підвіконні все ще стояли квіти – майже засохлі, забуті. Наташа, мабуть, поливала їх, доки була тут…
– Господи, що я роблю? – Прошепотіла Ольга, опускаючись на табурет.
Пам’ять послужливо підкинула картинку п’ятирічної давності. Тітка сидить за цим столом, п’є чай з улюбленого кухля з волошками.
– Олю, я все вирішила. Квартира буде твоєю.
– Тітко Віра, не треба про це…
– Треба, дівчинко. Наталці я все компенсую по-іншому.
“Компенсувала”, – гірко посміхнулася Ольга. Стара машина, і рахунок у банку – ось і вся компенсація. А Наталка п’ять років…
Дзвінок у двері пролунав так несподівано, що вона здригнулася. На порозі стояв Олексій.
– Мамо, я вирішив перевірити, як ти. Чого мовчиш?
Він пройшов на кухню, озираючись на всі боки.
– Знаєш, – повільно промовила Ольга, – адже я правда думала, що буду щаслива, коли отримаю цю квартиру. Що щось повернеться… з минулого.
– Минуле не повертається, мамо, – Олексій сів поруч. – Воно просто вчить нас чомусь. Ось лише ми не завжди розуміємо урок вчасно.
“Мій хлопчик став таким мудрим”, – подумала вона з ніжністю. А вголос сказала:
– Я сьогодні вперше за п’ять років по-справжньому поговорила з Наталкою. Знаєш, що я зрозуміла? Ми обидві програли. Вона втратила сестру, а я… я втратила себе у цій боротьбі.
За вікном знову почав кропити дощ. Ольга підійшла до підвіконня, торкнулася сухої землі в горщиках.
– Завтра куплю нової землі. І відвезу ці квіти до Наташі.
“Не збирай образи – вони з’їдають душу швидше, ніж час – життя”, – спливли в пам’яті слова тітки.
Олексій посміхнувся:
– Може, й Наташу покличеш? Допоможе пересадити – вона в цьому краще розуміється.
Ольга завмерла. Потім поволі дістала телефон. Номер Наталки був наприкінці списку контактів.
Палець завис над кнопкою виклику.
Ольга довго дивилася на телефон, збираючись із духом. У пам’яті спливли ранкові слова сестри: “Дай мені піти з гідністю”. Адже раніше, до всієї цієї історії зі спадщиною, вони зідзвонювалися щодня.
Глибоко зітхнувши, вона натиснула кнопку виклику. Гудки видалися нескінченними.
– Слухаю, – голос Наталії звучав стомлено та відсторонено.
– Наташ… – Ольга затнулась. – Тут квіти тітки залишилися. Пам’ятаєш, вона так любила цей фікус і…
– Ти за цим дзвониш? – у голосі сестри з’явилися колючі нотки.
– Ні. Тобто так… – вона відчула, як червоніє. – Я подумала, може, допоможеш пересадити? Ти завжди краще за мене в цьому розумілася.
У слухавці повисла тиша. Така глибока, що Ольга чула своє серцебиття.
– Знаєш, – нарешті сказала Наталя, – тітка завжди говорила: “Гордість – поганий порадник у сімейних справах”. Я зараз зрозуміла, що вона мала на увазі.
Олексій, який спостерігав за матір’ю, схвально кивнув.
– Я привезу землю та нові горщики, – квапливо сказала Ольга. – І давай… давай просто поговоримо. Як раніше.
– Як раніше вже не буде, – у голосі сестри почулася гіркота.
– Я знаю. Але може… може бути якось по-новому?
Знову пауза. Але тепер у ній відчувалося щось інше. Немов весняна крига, що починала танути.
– За годину буду, – коротко сказала Наталя, і вимкнулася.
Ольга опустила телефон. На душі полегшало, ніби камінь з плечей упав.
– Знаєш, мамо, – задумливо сказав Олексій, – адже тітка не просто так саме тобі квартиру залишила.
– Про що ти?
– Вона ж бачила, як ви з Наталкою останнім часом спілкувалися. Може, сподівалася, що ви помиритеся саме тут. На місці, де виросли.
Вона підійшла до вікна. Дощ скінчився, і на мокрих гілках клена грало сонце. Десь у глибині душі жевріла надія, що, можливо, тітка справді все правильно розрахувала. По-своєму, по-мудрому.
Дзвінок у двері пролунав рівно за годину.
На порозі стояла Наталя з величезним пакетом з садової крамниці. В очах – настороженість, але вже без ранкової гіркоти.
– Я подумала, якщо вже пересаджувати, то правильно, – вона дістала пакети із землею та дренажем.
Ольга мовчки відступила, пропускаючи сестру. У коридорі Наталя звично зняла чоботи, одягла старі капці. Скільки разів вона проробляла цей ритуал, доглядаючи тітку?
– Знаєш, – раптом сказала Наталя, розставляючи на кухонному столі горщики, – адже я не з-за квартири тут сиділа. Просто тітка… вона була така самотня в останні роки.
Ольга завмерла з чайником у руках:
– А я думала, ти спеціально… щоб…
– От і думала, – Наталя гірко посміхнулася. – Усі п’ять років думала. А я просто не могла інакше. Вона ж нас виростила після маминої… після того, як мами не стало.
Вони взялися до роботи. Руки робили звичне: земля, дренаж, акуратно звільнити коріння. Як у дитинстві, коли тітка вчила їх доглядати за квітами.
– Пам’ятаєш, як ти фікус упустила? – Раптом усміхнулася Наталя. -Тітка тоді сказала…
– “Не горщик розбився, а твій страх перед відповідальністю”, – підхопила Ольга. – Вона завжди вміла сказати, що потім все життя пам’ятаєш.
Вони переглянулись і раптом засміялися – вперше за п’ять років.
– Мамо, я піду, – Олексій тихо підвівся. – Ви тут упораєтесь без мене.
Коли за сином зачинилися двері, Наталя сіла на підвіконня:
– Гарний у тебе хлопчик виріс. Мудрий.
– В тітку пішов, – Ольга розлила чай по кухлях. – Наташ, а ти справді в село їдеш?
– Справді. Будинок купила, невеликий, але міцний. Буду город обробляти, квіти саджати…
– Одна?
Наталя знизала плечима:
– Не звикати. Знаєш, після розлучення я зрозуміла: самотність – не найстрашніше. Страшно – втратити себе.
“Не в боротьбі щастя, а в умінні вчасно зупинитися,” – наче наяву почула Ольга голос тітки.
– Слухай, – вона рішуче поставила кухоль. – А давай я приїжджатиму? На вихідні. Допоможеш город освоїти, бо я в цьому повний нуль.
Наталя довго дивилася у вікно. Потім тихо сказала:
– Приїжджай. Лише… давай без минулого? Почнемо спочатку?
Ольга кивнула. У горлі стояла грудка, але на душі було легко-легко.
За вікном знову визирнуло сонце. Його промені впали на свіжопересаджені квіти, і листя фікуса заблищало, наче вмите сльозами.
Квартира тітки Тетяни поступово наповнювалася новим життям. Тепер тут пахло свіжою землею, чаєм, та… надією…
