Іван вкотре їхав в гості до доньки. Як завжди, дві великі сумки гостинців, кілька тисяч гривень, які він відкладав спеціально для цього випадку, і особлива місія, яка не давала йому спокою. Цього разу він хвилювався більше, ніж зазвичай, бо не знав, чим усе закінчиться.

Він давно вдівець, живе сам у селі, тримає велику господарку. Роботи чимало, але звик: корови, кури, город – усе при ділі, а він при всьому цьому. Пенсію отримує непогану, а витрачати особливо нема на що. От і складає до купки, а потім везе доньці.

Ліда, його єдина радість, давно живе окремо. Вона вже доросла, має сім’ю, свій дім. І хоч ніколи не просить батькової допомоги, Іван все одно привозить їй гроші, вважає це своїм обов’язком. Вона, як завжди, відмовляється, а він, як завжди, ображається. Бо для кого йому жити й працювати, як не для неї?

Донька заміж вийшла п’ятнадцять років тому. Саме тоді Іван і втратив дружину. Вона пішла у вічність, а Ліда – в своє життя, переїхала до чоловіка, як то водиться, у його хату.

Зять Івану сподобався. Петро – хлопець хазяйновитий, роботящий, головне – Ліду любить. У родині він один, мати на заробітках, батька давно нема.

Ярослава, сваха Івана, вже двадцять років в Іспанії працює. Гроші синові висилає, а він ними розпоряджається. І мудро розпоряджається: бізнес відкрив, магазин має, прибутки стабільні. Іван радів – донька в добро потрапила.

От і їздить він до них, погрітися біля родинного вогнища, та й з внуками час провести. Хоч на трохи, хоч як гість, але свій.

Сваху свою Іван майже не знав. Ярослава весь час за кордоном. А минулого року вперше зустрілися – вона у відпустку приїхала.

Тоді Іван і змінився. Йому й на думку не спадало, що в його віці таке можливе. Але серцю не накажеш. Він закохався, як хлопчисько. У ту поставу гордовиту, у ту ходу легку, у ту посмішку, що здавалося, могла б розвіяти будь-які хмари.

Проте, тоді Іван на взаємність не сподівався. Вона ж справжня синьйора! Молодша на десять років, світу набачилася. Та й хіба таких, як він, у Європі бракує?

Але ось знову субота. Іван знав, що цього разу Ярослава теж буде, адже сваха приїхала у відпустку. Він неабияк хвилювався, не знав, як справа обернутися може.

Донька радо зустріла батька. Столи накриті, вся родина в зборі. Але Іван бачив лише одну людину – сваху, з якої не зводив очей. Ярослава теж помітила це. Та що там казати, помітили всі.

На розмову він таки наважився, наприкінці вечора. Ніяково переступаючи з ноги на ногу, сказав:

— Ярославо, мені вже не двадцять років, і навіть не сорок. Але є речі, які не мають віку. Я хочу, щоб ти знала… Ти мені дуже подобаєшся. Я хочу, щоб ти була поруч. Жити разом, старіти разом. Як ти на це дивишся?

Ярослава трохи розгубилася, але, щоб не образити свата, сказала лише:

– Я подумаю, Іване.

Він розумів. Він не пара їй. Але серцю не накажеш. Для нього не були важливі її гроші, для нього була важливою вона сама.

Додому після тих вихідних Іван повернувся у важких роздумах, подумав, що не варто було і починати цю розмову, лише осоромився перед свахою і дітьми.

Та в понеділок зранку все змінилося. Рипнула хвіртка, і через кілька секунд хтось постукав у вікно.

Відчинив Іван – і не повірив. На його порозі стояла Ярослава.

– А що, Іване, – усміхнулася вона, – покажеш мені свої володіння? Треба ж подивитися, де ми з тобою будемо старість зустрічати…

Іван почув її сміх – легкий, як весняний вітер. І раптом зрозумів: його життя тільки починається.

Ніколи не пізно спробувати стати щасливим.