– Люся, ти своєму футболку брати будеш? Ти що, бери, не губися, реально гарні знижки. Бавовна сто відсотків, а якість відмінна, я своєму дві взяла! Давай разом по дві замовимо, тоді знижка буде ще більшою, – умовляла Люсю приятелька з роботи, Надя.
– Твоєму Сашкові точно підійде, ми з тобою минулого року джемпера однакові чоловікам купували, ти казала, що твій був дуже задоволений, – почувши їхню розмову, підтримала Олена Іванівна.
– Звичайно буду, дівчатка, нам же скоро на дачу їхати, дякую! З вашої легкої руки так успішно все купую, Сашко мій дуже задоволений.
– Він по крамницях не любить ходити та міряти, тільки на мене й розраховує. І дивується постійно, каже мені, – Люся, як тобі вдається розмір вгадати?
– Ну, а що тут дивного? Ви вже скільки разом, років десять, чи більше? – Уточнила Надя.
– Та більше, я сюди прийшла, ти вже була з ним. Хоч і простий він у тебе мужик, а який хороший! По тобі ж видно, що ти за чоловіком, як за кам’яною стіною, завжди весела, з роботи одразу додому поспішає.
– Ну та гаразд, я і сьогодні додому обіцяла раніше приїхати, – Люся накинула курточку, губи помадою підфарбувала. – Ну я побігла!
Тільки двері за нею зачинилися, Олена Іванівна спитала:
– А скільки їй, Люсі нашій, за сорок уже? Ось добрий у неї чоловік, а дітей немає, прикро навіть. І з таким коханням Люся про нього говорить, відразу видно, що не бреше, як деякі, ні грама не прикрашає Сашка свого.
– Все, як на духу, і що лаятися може іноді. І що не дуже спритний, та й не дуже багато і заробляє. Загалом – звичайний мужик, навіть заздрити нічому, просто кохають один одного. От мені б напевно, такий і не підійшов би, простакуватий, – зізналася Олена Іванівна.
– А мені подобаються їхні стосунки, легкі, жартують раз у раз, Люся так весело про нього завжди розповідає. А в основі – міцне почуття, перевірене часом, зараз так рідко буває, добре так, світло, – задумливо сказала Надя.
І жінки примовкли, кожна про щось замислилася…
Люся повернулася з роботи у дивному настрої.
Вона вже звикла до думки, що їй за сорок, і швидше за все, сім’ї в неї не буде. Хоча у дитинстві у неї улюблена гра була, доньки – матері, бабуся навчила.
І в цій грі маму звали Люся звичайно, а тата – Сашком. Він був найдобріший і найкращий, і в них були син та донька. Сама Люся росла без тата, з мамою та бабусею. І мріяла, щоб у її дітей обов’язково був тато.
Люсі було тридцять два, коли їй так набридли питання про одруження, що вона набрехала на роботі, що в неї… є чоловік.
Вони поки що не розписані, у них у роду такі забобони, хто одразу заміж виходить – дітей не буде, от вони з Сашком і не поспішають.
Ну а потім якось само собою вийшло, що Люся теж стала брати участь у розмовах, коли колеги про чоловіків говорили.
І так увійшла у смак, що й сама розповідала, який чудовий її Сашко, її коханий…
Люся поставила грітися чайник, переодяглася, і дістала свої покупки. Відкрила шафу для білизни, щоб покласти нові футболки, і посміхнулася.
У шафі висів новий спортивний костюм, чоловічий джемпер, ось тепер ще й футболки додалися.
Все це Люся купила, щоб її розповіді про чоловіка були правдоподібними. А насправді – це смішно, до чого вона дожила! Несподівано у двері подзвонили, напевно, це Оля з першого поверху.
До Люсі мало хто ще заходить, а Оля поговорити приходить, або, коли з чоловіком посварилася – поплакатися. Відчинила – точно Ольга, а та одразу:
– Люська, виручай, чоловікові по роботі мужик один зателефонував, товар віз, і щось трапилося. Потрібно десь переночувати, а в нас батьки приїхали, місця немає вільного.
– Ти ж сама? Не хвилюйся, мій Вітя з цим мужиком давно працює, він людина пристойна, ну рятуй, Люсю! Оля знала, кого просити, звичайно Люся її врятує…
У чоловіка був винний вигляд, а одяг весь брудний.
– Ви вибачте, машина заглухла, намагався завести її на узбіччі – ось весь і забруднився, – зовсім зніяковів чоловік.
– Ну що робити, доведеться вам йти митися. Знімайте брудну спецівку, ось рушник, ось чистий одяг, а брудний потім кинемо в пральну машину, інших варіантів немає, – як мама хлопцеві, що нашкодив, сказала Люся.
І мало не розсміялася, бо цей чоловік зовсім розгубився. – Вибачте, я вам стільки клопоту завдав!
– А ви думали, я вам у передпокої матрац кину, і все? Так і спатимете брудний? – не втрималась і засміялася Люся.
– Та ні, не думав, так утомився, що ні про що не думав. А тепер зрозумів, що не мав рації, і йду терміново митися! – покірно сказав чоловік, і посміхнувся.
З душу він вийшов у тому самому новому спортивному костюмі та футболці.
– Ви мені нові речі дали, я відразу не помітив, давайте я вам заплачу!
– Давайте краще пити чай, мене Люся звуть, а вас як? – Люсі вже починав подобатися цей великий, незграбний, і такий скромний чоловік.
– А я Олександр Васильович, для вас Олександр, ну чи просто Сашко, можна на ти, якщо ви не проти?
Він стояв перед нею в одязі, який Люся для вигаданого чоловіка купувала, та його ще й Сашком звуть – Люся не змогла від сміху стриматися, ну треба ж, який збіг!
Потім вони пили чай, і один одному розповідали про себе. У них одразу якось легко розмова зав’язалася.
Олександр був із села, поки матері з батьком допомагав трьох молодших підіймати, всіх наречених розібрали.
Тоді він з іншого боку вирішив зайти, добре заробити, стати багатим, а тоді й наречені з’являться.
– Ну і як, вийшло в тебе? – сміялась Люся.
– Та поки що не особливо, а ти чому одна? Дообиралася, і всіх розігнала, чи що?
– Та майже так, придумала собі чоловіка, навіть на роботі набрехала, що він уже є. А зустріти такого не довелося, ось одна й живу, – просто відповіла Люся.
– Ах ось як, ну я зрозумів, – кивнув Сашко, але сам не зміг їй не посміхатися, так йому ця дівчина сподобалася…
Однією ночівлею не обійшлося. В Олександра машина так і не завелася. Товар довелося перевантажувати, машину на евакуаторі на ремонт відвезли.
Він хотів зняти номер у готелі з пристойності. Але Люся зрозуміла, що зовсім не хоче його відпускати.
Та й сам Олександр не хотів нікуди йти від цієї жінки. Треба ж, як буває, саме там, де не шукав, він нарешті знайшов своє кохання. І нехай вони вже не такі юні, але кохання не питає про вік…
…На роботі на Люсю всі дивувалися, вона і так зазвичай дуже привітна та усміхнена, а тут просто очі щастям світяться!
І нарешті вона повідомила:
– Дівчатка, ми хочемо вас у гості запросити, привід є. Ви ж знаєте, що ми з Сашком не розписані офіційно?
– Ну були в мене такі дурні забобони, батьки мої теж не одразу розписалися, а лише тоді, коли моя мама в положенні була. Мама не хотіла заміж, от і я в неї.
– А тепер ми з Сашком готові, загалом, чекаємо вас у гості, ви ж, виходить, мої найближчі подруги. Та й про Сашка я вам розповідала, ви з ним заочно майже знайомі. Прийдете?
– Почекай, Люсю, я правильно тебе зрозуміла, ви тепер хочете розписатися тому, що на дитину чекаєте? – Здогадалася Надя.
– Ну так, і це теж, чекаємо, – Люся почервоніла і засоромилася, а Олена Іванівна та Надія стали її радісно вітати.
– Ти не уявляєш, як ми за тебе раді, ну нарешті! Ми цю тему намагалися не підіймати, ви з твоїм Сашком так кохаєте один одного, що вам і вдвох чудово живеться.
– Але для повноти почуттів так добре, коли у сім’ї є дитина! – і Олена Іванівна по-материнськи навіть обійняла Люсю.
А Люся крізь сльози радості думала, треба ж, як гарно вийшло!
Вона загадала собі коханого чоловіка Сашка, її Сашеньку. І так сильно цього хотіла, так вірила, що він і справді прийшов у її життя.
Звичайний і добрий, його рідня вся у селі живе. А Сашко заробив поки що лише на невелику квартиру, та машину для роботи.
Постачає в місто фермерські продукти, з молодшим братом Анатолієм у них є спільна справа. І тепер він став її чоловіком, і у них буде дитина.
Буде все те, про що вони обидва мріяли так сильно, що їхні мрії просто не могли не здійснитися. Як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло…
