– Зачекай трошки, ось дасть дуба, потім вже відірвемося, відсвяткуємо…
– Скільки ще чекати? – огрядний чоловік ліниво повернув голову у бік жінки. – Вона, здається, ще й нас переживе. Живуча…
– Не переживе. Лікар сказав, що ще кілька місяців. Нотаріус же нам усі папери передав?
– Всі, всі. Ох і жадібний він, стільки грошей відвалили! Не дай боже не окупиться… – стурбовано зітхнув чоловік.
Старенька, яка сиділа у сусідній кімнаті в інвалідному кріслі, чудово чула розмову за стінкою. Звичайно, вік брав своє, і слух у неї притупився, але все ж таки вуха вловлювали кожен смішок, а очі явно представляли нахабну усмішку Христини в момент розмови з чоловіком.
По щоці старенької скотилася сльоза. Антоніна Петрівна так і задрімала у кріслі, адже сил перебратися на ліжко у неї не було.
На ранок бабуся прокинулася від дивного галасу, який долинав з коридору. Антоніна Петрівна потяглася, намагаючись прийти до тями після сну сидячи, після чого рушила на джерело звуку.
Але варто їй було відкрити двері, як руки раптом перестали слухатися. На порозі поряд з Христиною стояла молода дівчина, точнісінько, як загиблий більше десятка років тому син Антоніни Петрівни…
Те ж каштанове волосся, підборіддя з ямочкою, усміхнені карі очі… Викапаний Сашко в жіночому обличчі!
– А це, зважаючи на все, господиня цього будинку? – звернулася дівчина до старенької, поправляючи на плечі лямку від рюкзака. – Чи можна мені увійти, бабусю?
Антоніна Петрівна відійшла від шоку, коли почула приємний, мелодійний голос незнайомки, яка чомусь назвала її бабусею. Бабуся закивала, під’їжджаючи до дверей, але шлях їй перегородила рука Христини.
– Антоніно Петрівно, ми що тепер, кожному зустрічному з вулиці віримо? А якщо це злодійка якась чи шахрайка…
– Ти що, не бачиш? – хрипким від хвилювання голосом промовила Антоніна Петрівна. – Вона ж викапаний Сашко. Впусти дівчинку поговорити!
– Та зараз! І не подумаю!
З цими словами Христина грюкнула вхідними дверима, повертаючись до спальні. Просто перед носом незнайомки.
Антоніна Петрівна почала щосили сіпати ручку, але та не піддавалася. Пошукавши у шафці, яка стояла поруч, у пошуках ключів, бабуся виявила, що їх немає.
– Не це шукаєте? – Христина побрязкала зв’язкою, яка висіла на пальці.
– Христино, віддай ключі, заради Бога тебе прошу…
– І не подумаю, Антоніно Петрівно. Ви – людина стара, немічна, багато чого не розумієте. Нехай краще ключі в мене будуть, щоб ніякої дурниці не зробили.
– Правильно! – чухаючи спину, зі спальні показався огрядний чоловік. – Христину треба слухати, вона єдина, хто турбується про вас!
– Та кому ти локшину на вуха вішаєш, Андрію! – Закричала бабуся. – Єдине, про що вона турбується, це про квартиру та про те, як витратити мою пенсію!
– Ах ти, стара скнара!
Андрій замахнувся на Антоніну Петрівну, від чого та вся стиснулася…
– Не треба бруднити руки. Вона того не варта. Сама скоро дасть дуба… – скривилася Христина.
Двері в спальню зачинилися. Антоніна Петрівна сумно подивилася на те місце, де ще кілька секунд тому стояла невідома дівчина, і покотила коляску до своєї кімнати.
Ближче до ночі, коли Антоніну Петрівну поступово почав долати сон, вона несподівано почула стукіт у вікно.
“Знову хлопчаки пустують! Ох цей перший поверх…” – подумала старенька, знову заплющуючи очі, але звук не припинився. Жінка підняла фіранки та побачила сміливі карі очі.
– Дівчинко моя! – скрикнула старенька від несподіванки.
Але дівчина нічого не відповіла, лише приклала палець до рота, ніби натякаючи, щоб Антоніна Петрівна мовчала. Потім вона показала на вікно.
– Зараз-зараз!
Антоніна Петрівна відразу все зрозуміла. У її голові навіть не виникло думки, щоб не пустити дівчину всередину.
Через пару хвилин вона абияк відкрила вікно, після чого дівчина, підтягнувшись на руках, нарешті змогла потрапити до кімнати.
– Антоніно Петрівно, що за шум? О першій годині ночі, досить кістками гриміти! Спи вже! – почулося кілька ударів у стіну і голос Андрія.
– Сплю, Андрійко, сплю!
Тим часом дівчина навшпиньки підійшла до бабусі та, присівши навколішки, нарешті змогла розглянути її обличчя. Антоніна Петрівна, побачивши дівчину так близько, теж затамувала подих. Її губи почали тремтіти, а очі наповнюватися гарячими сльозинками.
– Ну, не плач, не плач, бабусю! – Дівчина вклала свої руки в долоні бабусі.
– Хто ж ти, янгол? – прошепотіла Антоніна Петрівна тремтячим голосом.
– Олена я, твоя онучка. Я виховувалась у дитячому будинку, батька свого не знаю, а мами не стало, коли мені було чотири роки. Пів року тому мені вісімнадцять виповнилося, тож я повернулася до рідного міста. Не знала, що робити, кого шукати… Сусіди розповіли, що був у мами чоловік, який довго ходив до неї… Навіть жити разом збиралися, а потім… Зник.
Антоніна Петрівна міцніше стиснула долоні дівчини та заговорила:
– Він не зник, Оленко, не зник! Приїхав до мене, щоб сказати, що скоро забере дівчину до себе, що заживемо…
Бабуся відвела очі. Тремтячий голос перетворився на схлипування.
– Бабуся, скажи, що він не зник… Що він нас не кинув!
– Не кидав він, онученько. Не кидав! Він пробув у мене день, а вночі зібрався їхати назад, та ось тільки сталася аварія, Оленко! Сашко, він …
– Його більше немає? – Запитала Олена.
Бабуся кивнула, не маючи сили озвучити страшну правду. Олена піднялася з колін і втомлено потерла лоба. В її очах не було сліз, скорботи… Швидше розчарування.
Весь цей час вона сподівалася побачити свого батька. Нехай, вона була йому не потрібна, адже інакше він забрав би її з дитячого будинку… Олена виправдовувала його тим, що в нього просто не було такої можливості.
І тепер, коли дівчина виросла, зрозуміла: вона готова зустрітися з правдою, і не має значення, наскільки вона жахлива…
А виявилось, що батька не стало ще до її появи. Чи кинув він її в такому разі? Чи можна його ненавидіти? Олена не могла відповісти на ці запитання.
– Бабусю, бабусю, я ж тобі брошку привезла!
З цими словами Олена відкрила рюкзак і почала копошитися всередині. Через пару секунд вона дістала паперовий пакунок, в якому виявилася красива срібна брошка з чорним каменем.
– Бабуся, я її зберігала після втрати мами! Завжди при собі носила… Вона мені дістався від мами, а мамі від Сашка, твого сина.
Побачивши брошку, Антоніна Петрівна потяглася до ланцюжка на шиї. Витягнувши його з-під одягу, жінка показала Олені таку ж саму брошку. Свого часу бабуся подарувала таку ж синові, коли він уперше покинув батьківську хату.
– Бабуся! – Вигукнула Олена, побачивши брошку. – Я знала, що мені надали правильну адресу! Я знала, що маю сім’ю! Ти віриш мені, віриш, що я твоя онука?
– Вірю, Олено, вірю! Я впізнала тебе з першої секунди. Ці очі, волосся… Ти дуже схожа на Сашка!
Нарешті Олена обійняла бабусю. Відсторонившись від бабусі, дівчина знову сіла перед нею навколішки та сказала:
– Бабуся, хто вони? – Олена перевела очі на стіну позаду бабусі.
– Вони доглядають мене, Оленко. Продукти купують, прибираються. Адже я після втрати Сашка “чахнути” поступово стала, а ось тепер проблеми із серцем…
– Люди так із тваринами не поводяться, як вони з тобою! Чому ти їх не виженеш?
-Тому, що мені просити про допомогу нема кого! Вони ж не безкоштовно допомагають, а за житлоплощу. Я на них квартиру переписуватиму…
– Ну, ні! – сплеснула руками Олена. – Тепер я за тобою наглядатиму, бабусю! А їх ми виженемо… Але для цього треба підтвердити, що ми родичі.
– І як ми це зробимо? – здивовано спитала старенька.
Олена нічого не відповіла і знову полізла у рюкзак. Діставши косметичку, вона відкрила упаковку ватяних паличок і простягла старенькій.
– Зробимо тест. Я тут відклала деякі заощадження, тому повинно вистачити.
Взявши пробу слини та поклавши ватяну паличку в чистий пакет, Олена поцілувала бабусю в щоку і вилізла надвір через вікно.
…Через пару днів дівчина разом із соціальним працівником нарешті змогла потрапити до будинку до Антоніни Петрівни звичайним шляхом.
Тест дав позитивний результат, вказавши, що Олена зі старенькою є родичами. Тепер дівчина була єдиною спадкоємицею квартири, тож насамперед вигнала Христину з чоловіком якомога далі.
Отак Антоніна Петрівна знайшла будинок, а Олена нову, люблячу сім’ю, як і мріяла!
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
