– Нарешті! Ганно, ну де ти ходиш досі?
Це перші слова чоловіка, які я почула, щойно переступивши поріг нашої квартири близько дев’ятої години вечора.
– Я голодний, злий, нервовий! – вимовляв Ілля. – Тобі дзвоню – слухавку не береш. У чому річ?!
Я втомлено опустилася на банкетку в передпокої, не в змозі навіть відповідати на його безглузді запитання. Тому що він чудово знає, що три рази на тиждень я, після роботи, йду до своєї мами, яка вже два місяці, як злягла.
Що з нею сталося, лікарі не можуть відповісти. А вона якось одразу різко здала. Це добре, що самостійно ще пересувається по будинку: у ванну, вбиральню, кухню.
Але ні приготувати, ні прибрати сама не в змозі. Прати – і то важко. Якось приходжу, а в неї пральна машинка відучора стоїть не розібрана.
Мама спочатку не змогла встати, щоб білизну розвішати, а потім і забула… Або на кухні: суп собі розігрівала – пролила. Забула. Потім пішла знову – послизнулась, упала. Це добре, що нічого собі не пошкодила, тільки забилася.
І ось я кручуся між своєю родиною, роботою та мамою. Тільки третій місяць пішов, а я вже вимотана вся до краю. Тим більше, що від чоловіка – жодної допомоги, ні підтримки, ні розуміння.
– То ти що, з порожніми руками прийшла? – продовжував запитувати Ілля. – Вдома ж їжі немає ніякої! А ти нічого не купила?
– А ти? – Я встала з банкетки, й попрямувала у ванну вимити руки.
– Що я? – не зрозумів Ілля.
– Ти що купив?
Чоловік дивився на мене, як на видіння. У його погляді виразно читалося питання: чи у своєму я розумі?
– Чому я?!!
Тут у мене вже нерви здали, і я заговорила чітко і злісно, але намагаючись при цьому не привернути увагу дочки.
Хоча вона, звичайно, чудово бачила і розуміла причини та перебіг усіх наших з Іллею конфліктів останнім часом.
– Тому, що твій робочий день закінчується о сімнадцятій! Тому, що величезний гіпермаркет у нас під боком, а вдома, з твоїх слів, нема чого їсти!
– Тому, що я вже на межі своїх фізичних та емоційних сил! І тому, що ти міг би виявити хоч трохи співчуття та уваги до своєї родини!
– Ну, знаєш! – теж розлютився чоловік. – Ми так не домовлялися!
– А як ми домовлялися? – сльози вже самі собою текли по моєму обличчі, і я їх не витирала. – Ми, між іншим, обіцяли один одному “і в горі, і в радості”. І ось у мене горе: мама хвора!
– Дуже важко та безнадійно хвора моя мама! Я в паніці, й з ніг збилася від нескінченної їзди по лікарях, лабораторіях, обстеженнях, та нескінченній круговерті між двома квартирами, та роботою!
– А ти сидиш чотири години вдома, і тобі навіть на думку не спадає, що треба підняти свою п’яту точку, і хоча б сходити в крамницю!
– Я вже не говорю про те, щоб приготувати щось елементарне: омлет, пюре з сосисками, смажену картоплю…
Ілля почервонів від злості, і випалив:
– Не треба мені тиснути на жалість та совість. Для жінки на першому місці має бути її сім’я та добробут домашніх, а все інше – у вільний від сім’ї час! Ти спочатку вдома прибери та приготуй, а потім йди куди хочеш, і допомагай кому хочеш!
Мене раптом охопили страшний розпач і паніка, тому що я не можу достукатися до цієї людини, яка відгородилася від мене залізобетонною стіною, і просто не хоче зрозуміти.
– Знаєш, Ілля, ми одружені з тобою сімнадцять років, але тільки зараз, коли в наш будинок прийшло нещастя, я починаю розуміти, який ти нікчемний чоловічок.
Мої слова ще більше розсердили чоловіка. «Та й хрін із ним! – подумала я. – Скільки вже можна з ним носитися, берегти його самолюбство? Дістав!»
– Ти й доньку виховуєш під себе! А вона ж майбутня дружина – могла б і вдома щось робити! – Кричав Ілля мені вслід, коли я пішла переодягатися.
Я хотіла було мовчати, зчепивши зуби, але, коли він торкнувся Олени, не стрималася:
– Як тобі не соромно? Дівчинка у випускному класі, навчається на відмінно! У школі божевільне навантаження, потім додаткові заняття, потім репетитори…
– Вона і свіжим повітрям дихає, тільки коли йде від одного репетитора до іншого! Усі вихідні проводить за книжками!
– Ось саме! Тільки гроші розносить по репетиторах! А чи буде від цього якийсь толк, ще невідомо! Жіноча справа – за будинком дивитися, затишок створювати, й добре та смачно готувати.
– Гроші? Про які такі гроші йдеться? Чи не про ті, які зі своєї пенсії виділяє на навчання онуці моя мама? Чи, може, про ті, які ти до дому приносиш у необмеженій кількості?
– Ти у нас годувальник сім’ї? Тоді чому я працюю, якщо маю затишок створювати? Чому ми відпустку собі можемо дозволити за два роки на п’ятий? Тож, Олену чіпати не смій!
Сльози текли по щоках, у душі кипів гнів, мене всю трясло… Але я пішла на кухню: їсти все ж таки хотілося, та й дочка голодна. Поставила воду у каструлі, коли з’явився Ілля.
– Що ти готуватимеш? – Поцікавився, як ні в чому не бувало.
– Вермішель відварю…
– А… Тоді мені ще й три яйця підсмаж із ковбасою – я бачив там валяється в холодильнику небагато. Тільки жовток не розбивай. А до квашеної капусти додай більше цибулі.
Мені хотілося цю каструлю з уже кип’ячою водою, надіти йому на голову, а яйця розбити об його нахабну фізіономію. Але я стрималася.
– Я просто відварю вермішель. Ми з Оленою поїмо солодку, з молоком. А ти – хочеш із яйцями, хочеш із ковбасою, хочеш із чим хочеш. Мені – фіолетово.
– Ось, як ми заговорили?! – Розлютився чоловік. – І молока, до речі, немає: я випив, прийшовши з роботи.
– Значить, поїмо без молока… – відповіла я, одеревівши від втоми та відчаю.
І так весь час, доки мама хворіла.
Спершу я хотіла перевезти її до нас додому. Адже у нас трикімнатна простора квартира, виплатити іпотеку за яку допомогли нам мої батьки. Тато тоді ще був живий, і грошей у них було більше. Все ж таки мені було б легше і фізично, і морально.
Але Ілля став тоді дибки: ні! І все тут! Я не пішла проти волі чоловіка: вони з моєю мамою недолюблювали один одного, і я боялася, що сім’я наша розвалиться.
Крім того, я й думати не думала, що чоловік виявиться настільки черствою людиною і ні словом, ні ділом не підтримає мене, а, навпаки, ще додаватиме проблем.
За півтора місяця після описаного випадку, мами не стало. Після всього пережитого, я спала цілий тиждень.
Тоді я не працювала: за два тижні, як мами не стало, я звільнилася, тому що потрібна була постійна присутність поряд з хворою людиною.
А у перервах між сном – плакала. Від усього одразу: і від втрати рідної людини, і від розчарування в Іллі, і від пережитих переживань.
Спочатку хотіла було подавати на розлучення, така сильна була моя образа. Але потім якось відійшла, заспокоїлася – і передумала.
Почали жити далі. Можливо, і дожили б разом до похилого віку, якби не…
Коротко кажучи, не минуло й року, як моєї мами не стало, як захворіла свекруха. На той час вона теж жила одна, без чоловіка. І дійшло до того, що їй знадобився цілодобовий догляд.
Крім Іллі, у свекрухи була ще молодша дочка, яка категорично відмовилася доглядати матір, посилаючись на дітей-школярів, відповідальну роботу, кар’єру, та й взагалі.
Ілля психанув, і заявив Катерині, що у такому разі не бачити їй спадщини у вигляді батьківської квартири та дачі. На що Катя відповіла: «А не дуже й треба!»
Забігаючи вперед, скажу, що Ілля не встиг розібратися з документами на майно матері, а після її відходу з’ясувалося, що дача навпіл, квартиру ж давно мати з батьком подарували дочці, не повідомляючи сина.
Дачу, що перебувала в огидному стані, спадкоємці продали за мізер, та поділили ці копійки. Тобто, Катя не відмовилася і від цього мізера на користь брата.
Але повернемось до ситуації. Після того як Ілля зрозумів, що турботи про матір лягають на його плечі, він мені каже одного разу:
– Ганно, тут така справа… Доведеться тобі знову звільнятися з роботи.
– Чому? – Прикинулася я простуватою.
– За мамою доглядати. Більше нікому, – з виглядом лагідного теляти, сказав чоловік.
– Хочу тобі нагадати, Ілля, що моєї мами не стало рік тому, – я вже розуміла, що настала моя година, і тепер я відіграюся на ньому за всі образи.
– За моєю мамою … – чоловік був тихіше води, нижче трави.
– Ні, я не робитиму цього! Не буду ні звільнятися, ані доглядати! Твоя мати – твоя відповідальність! , Так само, як хвороба та догляд за моєю мамою – були виключно моєю проблемою.
– Ти тоді не те, що не допоміг мені, ти, навпаки, зробив усе, щоб мені було ще важче!
– Слухай, та хто старе згадає…
– А я й не згадувала! Я жодного разу тобі не висловила жодних претензій після похорону. Просто зараз слушна нагода.
– Але що мені робити? Я не вмію, не знаю, не розумію… – Ілля впустив голову на руки. – Допоможи, га?
– Звернися до сестри. Удвох ви впораєтеся.
– Та в тому й річ, що Катя взагалі вмила руки. Вона рішуче не згодна ні в чому такому брати участь.
– Ну, це вже ваші сімейні справи. Мені не цікаво.
– Ганно, ти ж жінка! – Напирав Ілля. – І досвід у тебе вже є! Ну, будь ласка!
– Досвід, кажеш? – мене вже прорвало, бо слова чоловіка сколихнули найважчі та найболючіші спогади. – О так! Досвіду у мене з лишком! Як битися одній, мов риба об лід!
– Метатись від лиха, не бачачи ні дня, ні ночі! Чути твої вічні претензії, та докори! Плакати ночами від розпачу, а вранці неймовірним зусиллям волі стягувати себе з ліжка, і починати все спочатку.
– Так, у мене багато досвіду зіткнень із байдужістю та зрадою мого чоловіка, його крижаною відчуженістю саме в той момент, коли я відчайдушно потребувала підтримки та розуміння!
– Яка ж ти злопам’ятна! – з кривою усмішкою процідив Ілля. – Не чекав від тебе!
– А чого ж ти, мій любий, чекав? Кохання, ласки та покірності?! Раз я нічого тобі не пригадувала, не пиляла і не скандалила, ти вирішив, що мною можна зневажати?!
– Так ти помилявся, коханий! Я не така поступлива, як тобі хотілося б. І розмова на цю тему закінчена!
Ілля ще кілька разів підступався до мене з цими проханнями: і просив, і лаявся, і погрожував. Я не піддавалася!
– Тоді я наймаю доглядальницю, – заявив він одного разу. – І май на увазі: грошей моїх ти не побачиш, доглядальниці нині дорогі.
– Обов’язково це врахую, – відповіла я.
І різко урізала харчування, припинила прати і прасувати його речі, переселилася в кімнату Олени, бо донька вже навчалася у столиці, та жила у гуртожитку.
Ілля намагався скандалити, вимагати поваги до себе, розуміння ситуації, вияву жіночої співчутливості… Проте я не здавалася.
Одного дня, повернувшись увечері з роботи, я побачила в нашій квартирі свекруху. Виявляється, чоловік, попри мою волю, перевіз маму до нас. А її квартиру вирішив здавати, щоб перекрити витрати на доглядальницю, та лікування.
Я нічого не сказала. Так само, як не сказала, що подаю на розлучення, та поділ майна. За цей час я зробила невеликий ремонт у маминій квартирі, готуючи її для оренди.
Але тепер вирішила розлучитися, та оселитися там сама. Я втомилася битися і скандалити. Одного не розумію: чому мені це не спало на думку раніше?
Так, як Ілля не здогадувався про розлучення, він не встиг нічого зробити зі своїм рахунком у банку. Сума цього рахунку – це ще один шок для мене. Звичайно, гроші там не шалені, але тим паче…
Суд все поділив порівну. Ілля страшно лаявся, обзивав мене злопам’ятною, отруйною змією, яка тільки й чекала на зручний момент, щоб його погубити…
Але мені вже було однаково, бо я втомилася.
Може, мене хтось і засудить, але я задовольнилася тим, що змогла помститися чоловікові, тобто цьому чужому мужику, з яким ми випадково прожила вісімнадцять років… Не дарма кажуть, як постелишся, так і виспишся…
