– Дві новини,- сказав Юрко,- одна хороша, інша… Теж хороша, але не дуже. З якої почати?
– Почни з гарної, – відповіла Ліда чоловікові.
– До нас завтра приїжджає моя мати, – радісно сказав Юра. – Я так за нею скучив! Скільки ж ми не бачилися?
– Три тижні, – не довго думаючи, відповіла Ліда.
– Ага, як же! Три тижні. Місяць, не хочеш?
– Надовго приїжджає?
– Тепер уже назавжди.
– Навіщо?
– Що “навіщо”?
– Приїжджає навіщо?
– Допомагати нам жити, – відповів Юрко. – Навіщо ж ще?
– Жити допомагати? Це жарт такий? Що нам допомагати? Самі не впораємося?
– Впораємося. Але з допомогою мами нам буде набагато легше.
– Навіть так? І як… як твоя мама полегшить наше життя?
– Ти сердишся, Лідо, я бачу. А даремно. А ось ти краще послухай. І коли ти дізнаєшся, як моя мама вирішила нам допомогти, і що вона зробила заради нас, ти зміниш свою думку.
– І що ж зробила твоя мама заради нас?
– Ось ти знову іронізуєш, Лідо. А вона, між іншим, продала свою квартиру у Києві! А гроші віддає нам. Щоб ми повністю сплатили борг за квартиру. Ну? Бачиш, яка добра в мене мати?
– Без неї ми розплачувалися б за нашу двокімнатну двадцять років. А тут – раз, і все! І ми зможемо нарешті спокійно зітхнути.
– А друга новина? – Запитала Ліда, яка вже все зрозуміла, щодо мами свого чоловіка.
– Мама приїжджає до нас не сама. Вона приїжджає з моїм старшим братом Миколою.
– Ось як?
– Чи бачиш, – пояснив Юрко, – річ у тім, що Микола нещодавно розлучився, і повернувся до мами. А тепер, коли мама продала квартиру, щоб допомогти нам, він…
– Микола теж житиме з нами, – здогадалася Ліда.
– Тимчасово, – поспішив додати Юра. – Поки не влаштується.
– Не влаштується куди? На роботу?
– Яка робота, Лідо, про що ти говориш? Микола у житті палець об палець не вдарив. Де Микола, а де робота. Ці речі не пов’язані між собою. Вони несумісні!
– Так… А куди ж він збирається влаштовуватись, якщо не на роботу?!
– У якоїсь жінки, – відповів Юрко. – Я впевнений, що він дуже скоро знайде собі іншу дружину, і переїде до неї жити.
– А доти й Микола, і мати поживуть у нас. Місця всім вистачить. Я розрахував. Вони будуть в одній кімнаті, а ми з тобою – в іншій. Це справедливо!
– Справедливо?
– Звичайно! Адже твої батьки нам дали грошей на половину квартири. А тепер і мої родичі дадуть так само. На мою думку, все чесно. Ти згодна?
– Згодна…
– А з твого зовнішнього вигляду цього не скажеш. Ти якось вся… Напружена, чи що? Ні? Чи мені здається? Про що ти думаєш, Лідо?
– Думаю, як зустріти твоїх родичів. Адже треба все встигнути зробити до їхнього приїзду. Вечеря. Кімнату підготувати.
– Наших родичів! – Уточнив Юра. – Не забувай! Вони тепер такі самі й твої, як і мої. А те, що ти вже зараз думаєш, як їх краще зустріти, це правильно. Зустріти треба добре. По-справжньому!
– Як це вміють львів’яни! Втім, кому я це говорю. Ти ж у мене… корінна жителька. Це я з Києва. Загалом, ти сама розумієш.
– Отже! Що ми маємо! Наші гості із культурної столиці приїжджають завтра ввечері. Я поїду зустрічати їх одразу після роботи, не заїжджаючи додому. Впевнений, що до їхнього приїзду ти все встигнеш.
– Я сумніваюся, – задумливо сказала Ліда.
– Треба встигнути, кохана, треба, – дуже м’яко сказав Юрко. – Так! – радісно вигукнув він, згадавши одну важливу річ.
– Мало не забув. Адже мама мені прислала гроші, й попросила на них купити великий холодильник.
– Навіщо?
– Нас тепер четверо. Одного холодильника замало. Та ти не хвилюйся. Холодильник я вже купив. Його завтра вдень привезуть. Скажи вантажникам, щоб занесли його не на кухню, а у вітальню.
– Чому у вітальню?
– Тому що мама боїться, що ти користуватимешся її продуктами.
– Це зрозуміло. Але чому у вітальню? Чому не у спальню?
– Бо вітальня більша за спальню. І я вирішив, що мама та Коля житимуть у вітальні.
– Чому?
– Бо вони наші гості. А як же? Це моя мама та мій рідний брат. До того ж вони нам допоможуть розплатитися за квартиру. Самі, зауваж, вирішили допомогти!
– Їх ніхто не просив. Втім, це такі люди, їх і не треба просити. А нам із тобою, Лідо, і в спальні буде добре.
І все ж Юрко трохи хвилювався.
– Чи встигне Ліда до приїзду мами та брата все підготувати? – думав він. – Треба і вечерю святкову зробити, і вітальню для них звільнити.
Але Юрко даремно хвилювався. Ліда все встигла…
Вже за годину до приїзду родичів у неї все було готове.
Але Юра все одно зателефонував дружині, та поцікавився.
– Маму та брата зустрів, – сказав він. А як у тебе справи? Все готове? Вечеря? Кімната для гостей? Холодильник?
– У мене все готове, – відповіла Ліда. – Можеш не хвилюватись. Не підведу.
У квартирі, куди приїхали Юра, його мама та брат, не було нічого, крім величезного холодильника, що стояв у кімнаті, яка раніше була вітальнею. На холодильнику була записка.
– Я пішла, – читав Юрко. – На розлучення подам сама. Після розлучення квартиру продамо, а гроші поділимо порівну. Половина – мені, а половина – тобі, твоїй мамі та твоєму братові Миколі.
– Меблі, та всю побутову техніку я забрала собі, тому що я її купувала до шлюбу з тобою. Фіранки ми купували разом, але половину їхньої вартості я тобі поверну, коли продамо квартиру.
– Те ж саме стосується люстри та постільної білизни. Твої речі я склала в сміттєві пакети. Ти легко знайдеш їх у кімнаті, де була наша спальня.
Прочитавши записку, Юрко подивився на маму та брата.
– Я їсти хочу, – сказав Микола, відкриваючи свій великий холодильник. Але він виявився порожнім…
Як вважаєте, слушно вчинила дружина, чи перегнула палицю? А як би ви повелися? Дякую за коментарі, та вподобайки!