– Ти не можеш тут жити, мамо, тому збирайся. У нас інших варіантів просто немає, – сухо і спокійно сказав Людмилі Вікторівні син і наказав брати з собою лише найнеобхідніші речі.
У її сусідів трапилася біда, була пожежа, і вогонь та дим перекинулися і на дім Людмили. Будинок вцілів, вогонь швидко погасили, але жити в таких умовах в ньому зараз не можна.
Жінка давно живе сама в своїх хаті, нехай маленькій, нехай без шикарних ремонтів, але в своїй. У неї був невеликий город і невелика господарка, тому Людмила Вікторівна намагалася сама собі давати раду в усьому. Але тепер літній жінці потрібна була допомога.
“Ти ж сам казав, що вона тобі не рідна мама. Я розумію, що ситуація серйозна, але ж не везти її до нас додому, глянь, яка вона брудна. Для цього є спеціальні заклади”, – шипіла на вухо Лариса, яка назвала себе нареченою Андрія, і яка приїхала разом з ним.
Людмила Вікторівна все розуміла – діти вирішили відвезти її у притулок для літніх людей. Не хотілося покидати рідний дім, але що поробиш. Андрій і справді був їй не рідним, а інших родичів у старенької не було.
Так склалося у Людмили життя, що заміж вона не вийшла, тому не мала ні чоловіка, ні дітей.
А коли їй було вже за 40, у далеких родичів сталося лихо, батьків не стало і 14-річний хлопчик Андрійко залишився сам. Тоді його мали віддати у притулок, але Людмила Вікторівна доклала усіх зусиль, щоб хлопець залишився з нею, було багато бюрократії, але вона впоралася.
Андрій добре вчився в школі, а потім поїхав вчитися в місто. Людмила тримала більше господарки, щоб передавати хлопцю щось смачненьке в гуртожиток. Дещо з продуктів вона продавала на ринку, а виручені з продажу гроші віддавала прийомному сину, щоб той зміг купити собі якийсь одяг.
Та Андрій не чекав на її допомогу, навпаки, відмовлявся, він і сам навчився підробляти після занять, тому не раз купував жінці, яка замінила йому маму, щось не дуже дороге, але приємне серцю – то хустку, то тапочки, бо був неабияк вдячний їй за те, що він не самотній, що у нього є сім’я.
Минув час, Андрій став успішним, реалізував себе в професії, сам купив собі квартиру і машину. Про маму не забував, але в силу своєї зайнятості приїжджав не часто. Завжди пропонував фінансову допомогу, та Людмила Вікторівна відмовлялася, бо їй шкода було сина, адже вона бачила, як багато він працює, щоб чогось досягти.
Але тепер літня жінка мала прийняти допомогу сина, якою б вона не була.
У важких роздумах Людмила Вікторівна зайшла в хату, і як наказав син, вона стала збирати лише найнеобхідніше. Деякі речі, які довелося залишити, але які були дорогі її серцю як пам’ять, вона брала у руки, цілувала і плакала.
– Мамо, ти збирайся, а я відвезу Ларису і повернуся за тобою, – сказав Андрій і завів машину. Лариса їхала з дуже невдоволеним виразом обличчя.
Через годину, Андрій, як і обіцяв, повернувся по маму. Вона стояла а старому поношеному плащику, старих черевичках, з хусткою на голові і однією маленькою валізкою, в яку вмістилося все її життя. Вона і сама зараз здавалася дуже маленькою і немічною.
Андрій мимоволі змахнув сльозу з очей, і посадив маму на переднє сидіння. Літня жінка мовчала, а в душі наростала тривога, вона розуміла, що швидше за все вона більше ніколи не побачить свій дім.
Нарешті приїхали, і Людмила Вікторівна з подивом відмітила, що місце, куди привіз її син, аж ніяк не нагадувало притулок для літніх людей.
– Ось ми і приїхали. Нарешті, мамо, ти зможеш поглянути як я живу. Проходь, ось твоя кімната, – сказав Андрій.
Людмила Вікторівна не могла повірити своїм очам. Все було настільки гарно, що їй було аж страшно ступати по цій білосніжній підлозі.
З часом вона призвичаїлася, Андрій цілими днями був на роботі, а вона то вишивала, то молилася, то щось смачненьке на кухні готувала, хоча на початках їй і було страшно вмикати всю цю сучасну техніку.
Все було добре, поки до них не приходила Лариса. Вона посміхалася у вічі Людмилі Вікторівні, але як тільки залишалася наодинці з Андрієм, переконувала його в тому, що вона для мами вже знайшла гарний притулок, і їй місце саме там.
Пробула Людмила Вікторівна у сина аж до квітня, а коли на вулиці наступило вже справжнє тепло, Андрій одного разу в суботу знову наказав мамі збиратися і забирати всі свої речі.
Всередині у літньої жінки похололо, вона усвідомила, що Лариса нарешті переконала її сина позбутися матері, і що зараз її таки відвезуть у будинок для літніх людей.
Бабуся так перенервувалася, що від хвилювання в машині задрімала, поклавшись на волю Божу. Прокинулася від слів Андрія:
– Мамо, ми приїхали…
Людмила Вікторівна вийшла з машини і ледь дар мови не втратила, місце було начебто і знайоме, але що сталося з її будинком? Невже Андрій продав все і чужі люди тут так швидко все розбудували? Адже замість її старої хати стояв дуже гарний невеликий будиночок, повністю новий.
– Подобається? – запитав Андрій, дивлячись на маму, у якої вже з’явилися сльози на очах.
Не встигла Людмила Вікторівна відповісти, бо в роті пересохло від хвилювання, як син додав:
– Ми дуже старалися, щоб встигнути до весни. Тепер це твій дім. А ми з Оксаною будемо тобі допомагати, – сказав Андрій.
– З Оксаною? А де ж Лариса? – з подивом запитала мама.
– На жаль, Лариса виявилася не тією жінкою, яка мені потрібна. А Оксана мені дуже допомогла з будинком, якби вона тут на місці не керувала, я навіть не знаю, як би я з усім впорався, – посміхнувся Андрій.
На цих словах в хату увійшла і Оксана. Людмила Вікторівна добре її знала, дівчина жила на сусідній вулиці, рано стала сиротою, тому всього добивалася сама. Вона вивчилася, повернулася в село, стала місцевою депутаткою і допомагала тим людям, які цього потребували.
Коли Андрій вирішив для мами збудувати новий дім, потрібно було залагодити багато документальних моментів, і з цим йому допомогла саме Оксана.
Спочатку їхнє спілкування було чисто ділове, але потім переросло у щось більше. Андрій з Оксаною стали зустрічатися.
Людмила Вікторівна неабияк зраділа цій новині, бо чесно кажучи Оксана подобалася їй набагато більше, ніж Лариса, а вона понад усе хотіла щастя для Андрія, нехай не рідного, але такого гідного сина.
