– Якщо тобі щось не подобається, я тебе не тримаю, можеш іти куди хочеш, – Марта відчинила двері і дала зрозуміти чоловікові, що її терпінню прийшов кінець.
– Невже тобі було важко приготувати вечерю? Ти ж знала, що я прийду з роботи втомлений і голодний, – в свою чергу висунув свої звинувачення Павло.
– А чому маю готувати я? Я так само працюю і втомлююся. Інших жінок чоловіки в ресторан водять, а я вже й забула, коли ми з тобою останній раз в кафе каву пили, – висунула чергові звинувачення чоловікові Марта.
Павло раптом зрозумів, що перед ним стоїть абсолютно чужа людина, яка його зовсім не розуміє, яка не дбає про нього і якій він став байдужим.
– А знаєш що, ти права, це кінець! Я йду від тебе! – раптом випалив Павло і пішов збирати свої речі.
– Ну і забирайся! Давно пора з цим покінчити. А я собі знайду значно кращого чоловіка, який і в ресторани мене буде водити, і подарунки купувати, а не те, що ти, – відповіла Марта і зачинилася на кухні, щоб не бачити, як демонстративно Павло складає валізи.
Марта з Павлом прожили 5 років. Одружилися з великої любові, як їм тоді здавалося. У Марти була своя квартира, яка їй дісталася у спадок від бабусі, але сучасний дорогий ремонт жінка зробила за свої кошти, бо працювала на хорошій високооплачуваній роботі і непогано заробляла.
На роботі вона і зустріла Павла. Він був на три роки старшим за неї, теж непогано заробляв. Житла свого не мав, знімав до одруження квартиру, але зате сам купив собі нове авто з салону.
У Марти з Павлом було багато спільного, вони обоє любили класичну музику, відпочинок в горах, і обоє були трудоголіками, мріяли про велику кар’єру.
Перші непорозуміння між закоханими виникли тоді, коли Павло сказав, що хоче дитину, адже йому уже 30 років.
– Яку ще дитину? Тобі добре говорити, не ти з нею в декреті на 3 роки засядеш. А мені доведеться відкласти всі свої мрії. Вибач, любий, але я не готова до цього, – категорично відповіла Марта.
Павло був неабияк засмучений, але ще сподівався, що дружина передумає.
Та потім потягнулася ще низка непорозумінь. Марта не хотіла готувати, бо вважала, що чоловік може або відвести її в ресторан, або замовити доставку їжі додому.
Також дружині не подобалося те, що чоловік не дарує їй подарунки, а вона вважала, що це є прояв любові, і якщо подарунків немає, значить, чоловік її не кохає.
Павло ж, в свою чергу, всі зароблені гроші відкладав, бо мріяв збудувати для їхньої родини будинок, адже жити в квартирі дружини йому по-чоловічому здавалося неправильним.
В той вечір Павло пішов від дружини з твердим рішенням, що їхній шлюб уже не врятувати, і треба розлучатися. Чоловік знову заїхав в свою холостяцьку квартиру, хотів лягти відпочити, але почуття голоду переважило і довелося йти в найближчий магазин, щоб купити щось на вечерю.
Павло набрав цілий кошик продуктів і зупинився біля вітрини з ковбасою. Раптом він звернув увагу на дідуся, який стояв перед ним, він взяв 200 грам найдешевшої ковбаси.
Павлу стало шкода літню людину, йому захотілося зробити щось хороше і він купив найдорожчу ковбасу. При виході з магазину він наздогнав дідуся, попросив вибачення і сказав, що хоче допомогти.
Дідусь усміхнувся, представився Павлом Дмитровичем, сказав, що він не проти прийняти допомогу.
Оскільки Павло не поспішав, то він пройшовся з своїм тезкою аж до його дому.
– А може зайдеш до мене, Павле? Бачу, синку, що ти чимось засмучений, – раптом запропонував Павло Дмитрович.
Вони сиділи в старій квартирі і пили на кухні чай. Павло Дмитрович розповів свою життєву історію, яка вразила Павла до глибини душі.
Виявляється, дідусь нещодавно втратив дружину, з якою прожив 52 роки. Останніх 30 років вона була лежачою, і він весь цей час її доглядав. Дітей у них не було, тому йому довелося самому з усім справлятися: і гроші заробляти, і по господарству поратися, і за дружиною доглядати.
– Неймовірно. А як вам це вдалося, адже це напевно було дуже важко? – захоплено запитав Павло.
– Та ні, синку. Важко мені тепер, без неї. А поки вона була поруч, моє життя мало зміст. Любов – то велика сила, яка тримає нас на плаву і допомагає долати будь-які труднощі, – сказав Павло Дмитрович, доливаючи своєму молодому гостю чай.
– Здається, я все зрозумів. Вибачте, але мені треба йти, та я обов’язково ще до вас прийду, тепер ви не самотній, Павле Дмитровичу, – Павло зірвався з місця і вибіг з квартири дідуся.
Через кілька хвилин він стояв перед дверима квартири Марти з повним пакетом продуктів.
– Я дуже голодний, давай приготуємо вечерю разом, – дивлячись з надіє на Марту, запропонував Павло.
– Заходь, вечеря уже готова, а з цих продуктів ти завтра приготуєш для нас сніданок. Згода? – запитала Марта. В її очах читалася неймовірна радість від того, що Павло повернувся. За ті кілька годин, поки його не було, вона усвідомила, що якщо вона його втратить, то і все інше буде їй немиле.
Отака вона справжня любов… Через 5 років молоде подружжя разом із двійнятками, які у них народилися, переїхали в свій заміський будинок.
Про Павла Дмитровича вони теж не забули, забрали його до себе, адже хлопчакам потрібен справжній дідусь, який зможе їм передати справжні життєві цінності, те, що не купиш за ніякі гроші, але те, що є найважливішим.
