Коли ми навчалися в школі наробили чимало дурниць. Та, мабуть, це все ж один із найкращих періодів у житті кожної людини. Скільки спогадів, відкриттів та розчарувань. Цього року виповнювалося 20 років, як ми закінчили школу. Оскільки я була самою ініціативною та підтримувала контакти з більшістю однокласників, то й організацією зустрічі теж займалася самостійно.
Клас у нас був невеликий, тому вручити запрошення було не складно. Хтось обіцяв прийти, хтось відмовився, бо проживав за кордоном, але більшість все ж таки погодилася. Єдиним, до кого я не могла додзвонитися був Андрій. Хлопець зник одразу після випускного й ніхто не знав, яка доля у нього склалася.
У школі ми з Андрієм дружили, сиділи за однією партою. Він допомагав мені з уроками, бо гарно навчався, але це не допомагало йому уникати знущань. Річ у тому, що Андрій народився у бідній родині. Батька у нього не було, мама заробляла мало, тому хлопець частенько ходив у подертому одязі та зі старим ранцем. Та хіба це мало значення? Для мене ні, а от для інших – це як червона ганчірка для бика.
Андрій ніколи не йшов на провокації та не влазив у конфлікти. Єдиною людиною, хто його захищала була я. Не дивно, чому хлопець не спілкувався з однокласниками та й наше спілкування так раптово перервалося.
Коли я вже втратила надію на зустріч зі старим другом, сталося диво. Я випадково зустріла матір Андрія. Василина Петрівна мала гарний вигляд, тож я не одразу її упізнала. Ми розговорилися й вона зізналася, що Андрій живе в іншому місті. Коли я розповіла про прийдешню зустріч, вона дала мені номер телефону сина. Того ж вечора я зателефонувала йому.
Голос мій Андрій упізнав одразу і схоже був радий мене чути. Ми довго розмовляли про життя та школу. Й тоді я розповіла про причину дзвінка. Андрій, на превеликий подив, погодився прийти. Схоже роки стерли з його пам’яті усі ті образи.
В зазначений день ми зустрілися у відомому ресторані нашого міста. Багато хто змінився, були й такі, що залишилися собою. Однокласники розповідали про своє життя й досягнення, вихваляючись, хто зумів краще стати на ноги. Переважна більшість уже мали сім’ю та дітей, були й такі, що не поспішали.
Я почала хвилюватися, що Андрій не прийде й саме тієї миті до ресторану увійшов Андрій. Я не одразу його упізнала: високий, статний в елегантному костюмі. Він просто випромінював впевненість та чарівність. Усі дівки аж рота порозкривали. Варто зазначити, що весь вечір чоловік тримався гідно. Коли його запитали про життя, скромно відповів, що на хліб вистачає. Посидів Андрій з нами недовго, бо поспішав на зустріч. Ввічливо перепросив й покинув нашу компанію.
Наприкінці нашої зустрічі я попросила рахунок. Офіціантка при всіх повідомила, що бенкет влаштували коштом закладу. Неабияка щедрість, адже винні ми чималеньку суму. Я хотіла дізнатися в чому причина такого подарунка, тоді офіціантка всіх приголомшила правдою:
-Так ви ж сиділи разом з Андрієм Олеговичем, нашим власником. Він і сказав, щоб грошей за бенкет ми не брали.
Ото молодець, Андрійко! Зумів втерти носа своїм однокласникам через стільки років.
