Багато років тому моє життя ніяк не складалось в Україні. Як тільки закінчила університет, не змогла знайти роботу та пішла торгувати в місцевому торговому центрі. Проте зарплати вистачало суто на те, щоб оплатити квартиру, комуналку та купити продуктів недорогих.

Мене втомило таке життя, а тому, коли подруга запропонувала поїхати разом до Італії на заробітки, я не стала відмовляти та, трохи підівчивши основи мови, зібравши потрібні документи й зібравши речі, ми поїхали в нову країну.

В основному прибирали в готелях та сиділи з старими людьми. Там я досить швидко освоїлась, вивчила мову і стала добре жити. Мені подобалось ходити до моря після роботи та просто сидіти на березі, думаючи, як так закрутилось моє життя, що я в іншій країні на березі моря.

З часом, через рік, приблизно, я зустріла Паула. І зрозуміла, що закохалась по вуха. Не уявляла собі життя без нього. Вірила, що це саме той, з ким я хочу прожити все своє життя і зустріти старість.

Подруги ж завжди підколювали мене та жартували, мовляв я тепер зможу безбідно жити, якщо вийду заміж за італійця, але цікавість в тому, що я й сама непогано заробляю, адже стала працювати в люксовому готелі, тому моя зарплата навіть не те що рівна зарплаті Пауло, а навіть на декілька сотень євро більша. Тому я раділа тому, що знайшла коханого тут.

Ми одружились. Святкування проводили в Італії. Все як має бути: багато гостей, костюм, біла сукня з фатою, бенкет. А от вінчатися їздили вже до мене в Україну. Я захотіла вінчатись в сільській церкві, яка знаходилась в селі, де я велику частину свого життя прожила, разом із покійною бабусею.

Ми не робили святкування в Україні, адже сусідам дуже мозолило очі те, що я влаштувала собі хороше життя в Італії. Не хотілось, щоб вони своїми злими язиками зіпсували нам свято. Як тільки все було готово, всі документи оформлені, а справи залагодженні.

Ми стали жити разом та життя здавалось мені казкою. До пори до часу. Через три місяці в нас почались конфлікти. Ми почали притиратись і в побуті, і характерами. Він не хотів їсти ту їжу, яку я готую, бо ж не їхня традиційна їжа, а українська. А я вже втомилась від італійської їжі та хотіла звичайного рідного борщу, голубці, вареників. Проте чоловік вимагав, щоб я готувала та їла італійську кухню, адже якщо я вже переїхала жити до Італії, то і їсти маю відповідно. Хоча де таке правило записане? Ніде.

І на цьому не закінчувались приводи для суперечок. Мене дратувало, що про все, що між нами відбувається, знала його мама. Пауло телефонує матері кожного дня та розмовляє з нею мінімум годину, розповідаючи все що сталося за день. І про те, чому саме так як саме ми посварились, чи обіймались зранку також.

А згодом, коли я дізналась, що вагітна та попросила Паула не розповідати про це нікому, адже хочу сама все розповісти на сімейному святі, яке мало бути через декілька тижнів, чоловік підірвав мою довіру остаточно та розповів того ж вечора все своїй матері.

І вже наступного ранку я почала приймати вітання від родичів, отримувати подарунки та слухати від свекрухи про те, ким моя дитина має стати в майбутньому, в якому університеті якої країни вона має навчатись, який стиль одягу обирати, що слухати, чим займатись та які мови вивчати. Я ж не мала права навіть слово вставити, адже свекруха все вже вирішила. А Пауло лише підтакував матері.

От я вагітна, з чоловіком, який мене не поважає, а любить лише свою матінку, в чужій країні. І я не можу просто так піти. В Італії дуже складний та важкий процес розлучення. А в Україну, через всім відому причину, я не можу поїхати.

Що мені тепер робити, я взагалі не розумію…