Кожного разу на свій День Народження чекаю з особливим нетерпінням. А коли це ще й ювілей, п’ятдесят років, то нетерплячка починається страшна.
Весь робочий колектив засипав мене вітаннями, квітами та подарунками. І так завжди. Один одного так вітаємо та влаштовуємо свято, якщо іменинник чи іменинниця не проти. Я обожнюю свій колектив, адже ми всі як одна велика сім’я. Що разу приходячи в офіс, відчуваю себе так, наче я вдома. А таке рідко де буває.
Проте не від колег і подруг я найбільше очікувала привітання. Не від них. А від трьох моїх синів, що працюють в різних містах сусідніх областей. Вони так далеко, але так хочеться, щоб в цей день вони були поряд. Та й онуків би хотіла побачити.
Але я прекрасно розумію, що це важко реалізувати, адже у всіх робота, невідкладні справи і все тому подібне. І навіть так, я все одно дуже хочу цього. Проте прекрасно все розумію і мені вистачило б звичайного привітання.
Йшов день, але ніхто ні з синів, ні з невісток, ні з онуків не привітали мене. Я спершу все списувала на зайнятість, бо ж все таки будній день, робочий час. Але коли я телефонувала їм, то ніхто не брав слухавку.
Тепер вже в мене розігралась фантазія та я стала переживати, чи часом нічого страшного не сталося, а мене просто бояться повідомити. А може і з усіма щось сталось. Загалом думок поганих багато в голові з’явилось.
Тому до кінця робочого дня настрій був повністю зіпсований. Вже і не хотілось нічого. Я одразу зібралась додому та побігла. Навіть всі квіти з подарунками на роботі в кабінеті залишила. А коли колега запропонував підвезти, то швидко відмовилась, адже від хвилювань вже сльози на очах були. Не хотілось бути з кимось в той момент. Та й розповідати про причину такого стану також.
Тому я пройшлась додому самотужки. То всього тридцять п’ять хвилин пішки. Та й погода була приємна, тепла, але не сильно жарка. Якраз саме така, яка ідеальна для прогулянки пішки.
Я прийшла додому. Зайшла в квартиру, зняла взуття та пішла до ванни мити руки. Як тільки я витерла їх в рушник, в двері задзвонили. Я нікого не чекала, але коли глянула у вічко, то мало незомліла.
Мої сини з невістками та онуками. Всі тут. За моїми дверима. Я радісно відчинила двері та почала всіх обіймати, цілувати та плакати від щастя. Виявилось, що вони вирішили на ювілей мені сюрприз влаштувати та приїхати всі разом неочікувано.
Але оо дорозі з одним із синів сталась невеличка аварія. Довго розбирались з іншим водієм, але домовились все один одному полагодити та розбиратись без втручання поліції. Тому і трохи запізнювались. А не брали слухавку від мене, бо ж не хотіли хвилювати. Особливо знаючи, як я себе в таких ситуаціях можу накрутити.
Я, звісно, трохи пообурювалась, що так робити не можна і вони мали мене повідомити та все пояснити, але в душі розуміла, чому вони так вчинили. Тому головне зараз, що діти зараз тут, зі мною і ми всі радісно святкуємо мій ювілей
