Біда прийшла в родину Лариси та Віктора, звідки не чекали. У звичайний будній день, коли чоловік та дружина були на роботі, Ларисі зателефонували.
– Ваш син у лікарні, приїжджайте…
Дорогою, жінка гадала, що могло статися з її дитиною. У момент, коли надійшов дзвінок, він мав бути на тренуванні.
Передчуття біди не відпускало, змушуючи серце знемагати від невідомості. Виявилося, що все дуже серйозно. Вадим пошкодив спину і тепер невідомо, чи ходитиме.
– Лікарю, які шанси? – Запитав у лікаря чоловік Лариси, Віктор.
– Шанси, що хлопчик ходитиме і поступово, за правильної реабілітації, навіть бігатиме, високі, але потрібне втручання, – сказав лікар-травматолог.
– То робіть! Ми даємо свою згоду! – Заламуючи руки, благала Лариса.
– Усе не так просто. Втручання звичайно безплатне. Майже, – спокійним тоном додав лікар, і написав на аркуші паперу суму, яка знадобиться на лікування дванадцятирічного хлопчика. – І зробити це потрібно якнайшвидше, бажано найближчого місяця…
Лариса та Віктор здивовано дивилися на цифри, написані кульковою ручкою. Таких грошей у них не було, і взяти їх не було де…
Провідавши сина в палаті, та пообіцявши підлітку, що все буде добре, батьки з важкими думками повернулося додому.
Вони не опустили руки, не розкисли, не впали у відчай, а відразу почали обдзвонювати всіх родичів та знайомих.
Ніхто не відмовився допомогти їхньому синові, але суми були мізерно малі, хоч Лариса і за них була вдячна всім, хто відгукнувся на їхнє прохання.
– Може, подати в суд на тренера та спортивний комплекс? – Міркувала Лариса. – Це ж у них на тренуванні зі скелелазіння обірвався страхувальний трос і Вадим упав. Вони мають виплатити нам компенсацію!
– Це довго, Ларисо, – похитав головою Віктор. – У нас немає часу…
– Що ж робити? Може, взяти кредит? – Перебирала вона варіанти, які могли допомогти синові.
– У нас іпотека, та автокредит на машину. Навряд чи банк дасть велику суму.
– Але ж має бути вихід із цієї ситуації! – Вигукнула Лариса.
– Продаймо будинок твого діда, він же відписав його тобі, – запропонував Віктор. – Грошей від його продажу точно вистачить на лікування.
В очах Лариси майнула надія. Вона зовсім забула, що місяць тому, дід по батьківській лінії зателефонував, і сказав:
– Перебираюся в Київ до сестри, там доживатиму свій вік. А свій будинок з ділянкою біля моря, відписав тобі. Бажаєте – облаштовуйте його для відпочинку, бажаєте – продавайте. Це моя тобі спадщина.
Лариса такому подарунку здивувалася.
У будинку діда в дитинстві вона була майже щоліта, батьки відвозили її на узбережжя, і залишали на всі канікули. Разом із дідусем вони гуляли, займалися садом, купалися в морі.
Ставши дорослою, Лариса їздити в гості до діда припинила, бувала лише кілька разів, привозила маленького Вадима, коли була в положенні донькою.
Дід тоді сказав, що все це дістанеться Ларисі, коли його не стане, а вона тільки рукою махнула, мовляв, живи сто років, не потрібна мені ніяка спадщина!
Тепер Лариса раптом згадала – точно, місяць тому дідусь переоформив документи на будинок. Свекруха, дізнавшись про це, дуже зраділа.
Вона почала будувати плани, як їздитиме кожен сезон і житиме на узбережжі! А Віктор запропонував полагодити старий будинок, і здавати туристам, буде додаткове джерело доходу. Поговорили, та забули!
Наступного дня, з раннього ранку Віктор почав дзвонити в агентство нерухомості, а Лариса додзвонилася до колишніх сусідів дідуся, щоб сфотографували будинок, та ділянку, й надіслали їй знімки. Потрібно було діяти швидко.
Дізнавшись про біду, яка трапилася з онуком, підтримати сина та невістку прийшли й батьки Віктора.
– Бідолашний хлопчик, він тепер назавжди залишиться у візку! – охала свекруха Лариси, не помічаючи навіть, як боляче матері чути такі слова.
– Не кажи так, мамо! – суворо подивився Віктор. – Ми знайдемо гроші, і Вадика вилікують!
– Та де ж ви візьмете таку суму? – з недовірою спитала Алевтина Ігорівна.
– Ми вирішили продати будинок на морі, – відповів Віктор. – Вже зв’язалися з рієлторами, чекаємо, коли вони його оцінять!
Почувши таку новину, мати Віктора повелася, як недолуга. Витріщивши очі, вона схопилася, і почала кричати на сина і невістку:
– Ви з глузду з’їхали! Хіба ж можна відмовлятися від такого подарунка долі! Ви ж хотіли здавати його туристам, а я мріяла, як щороку відпочиватиму на морі!
– Тепер ви хочете позбавити мене цієї можливості! Це безглуздо і безсовісно, стосовно мене!
– Мамо, нашому синові потрібне коштовне лікування! – Віктор спробував зупинити словесний потік, який вивергала мати. – Це найшвидший спосіб знайти потрібну суму!
– Це син Лариси, не забувай! – різко обірвала його Алевтина Ігорівна. – Тобі він взагалі ніхто! Пасинок! Чужа кров!
– Що ти верзеш, схаменися! Не забувай, що будинок також Ларисин! – Гаркнув на неї син.
Ларису наче крижаною водою облили. Втративши дар мови, вона дивилася на розлючену свекруху.
Так, Алевтина Ігорівна ніколи не любила Вадима, і не вважала його своїм онуком. Лариса одружилася з Віктором, коли хлопчику виповнилося вже три роки.
То була її дитина від невдалого першого шлюбу. Але Віктор ніколи не дорікав її сином, навпаки, любив його, як свого, і навіть, коли в них з’явилася Тетяна, не став ділити дітей. Вадим із самого дитинства називав Віктора «батьком».
Коли батьки чоловіка збиралися йти, Лариса не вийшла до передпокою, щоб проводити їх, але чітко чула, як мати наполегливо переконувала Віктора, не продавати будинок на морі.
– Вадим нам чужий! І не вдавай із себе благородного батька для не рідної дитини! – шипіла Алевтина Ігорівна на сина.
Parenting classes
– Обійдеться він без втручання! Живий – і добре! Скільки людей у візках їздять, і нічого – живі!
– Аля, припини, Віктор та Лариса правильно роблять! Ніяке майно не варте життя та здоров’я дитини!
– Спробував поставити дружину на місце чоловік.
– А ти помовч! У самих голови немає, то хоч мене послухайте! – зашипіла на чоловіка Алевтина Ігорівна.
– А ти Віктор, вмов Ларису не продавати будинок. Нема чого розкидатися такими подарунками долі! Потім ще дякую мені скажеш!
Батько Віктора тільки похитав головою, опустивши очі. Йому було соромно за свою дружину, але все, що вона говорила зараз, було цілком їй притаманне.
Parenting classes
Все життя Алевтина Ігорівна обіймала в їхній сім’ї посаду генерала у спідниці, всі повинні були слухати її беззаперечно, і робити так, як вона сказала. Чоловік все життя підкорявся, але рік тому вперше збунтувався.
Тоді дуже захворіла його вісімдесяти п’ятирічна мама. Щоб доглядати її, Микола Петрович вирішив перевезти матінку до них із дружиною.
Але Алевтина Ігорівна влаштувала такий скандал, що довелося здатися, і найняти доглядальницю, а самому щодня їздити на інший кінець міста, щоб побути з хворою матір’ю. Дружина ж і носа не казала до свекрухи.
– Твоя мати, ти за нею і доглядай! – казала вона.
Лариса після слів свекрухи про «нерідного, чужого онука» цілий вечір не могла заспокоїтись.
А наступного дня до них додому зненацька прийшов Микола Петрович.
– Вам не треба продавати будинок на морі, – сказав він, коли Лариса, запропонувавши свекру чай, провела його на кухню.
– Тату, і ти туди ж! – обурено вигукнув Віктор. – Нам треба рятувати Вадика! Його життя і здоров’я дорожчі, ніж якийсь старий будинок, хоч він і знаходиться на узбережжі!
– Заспокойся син, – сказав Микола Петрович. – Я знайшов інший вихід. Ми з твоєю бабусею продаємо її квартиру, яку мати планувала переписати на Таню.
– Але зараз допомогти Вадику важливіше!
– А де ж житиме бабуся? – здивувалася Лариса. – Вона ж старенька зовсім?
– Я перевезу її до нас з Алевтиною, – спокійно сказав свекор. Житиме у твоїй колишній кімнаті.
– Маю сумнів, що ця ідея сподобається Алевтині Ігорівні… – з недовірою вимовила Лариса, знаючи характер свекрухи.
– А це вже моя турбота! – усміхнувся Микола Петрович. – Зараз головне, щоб Вадика якнайшвидше прооперували!
За тиждень чоловік приніс гроші, вторговані за продаж квартири. Поки Вадик був у лікарні, Віктор, Лариса та їхня дев’ятирічна дочка Таня, допомагали перевозити речі бабусі під пильним наглядом незадоволеної Алевтини Ігорівни.
На їх подив, вона не влаштовувала сцен і не обурювалася, хоч і вигляд у жінки був незадоволений.
А ще за кілька днів Вадима пролікували. Після втручання, була виснажлива реабілітація. Прогнози лікарів справдилися, і хлопчик почав ходити. На радощах вся родина зібралася на море.
А ще за місяць свекри приїхали в гості, та привезли із собою стареньку бабусю. Віктор та Лариса були вдячні Миколі Петровичу та його матері за те, що вони так швидко допомогли з грошима, і тільки Алевтина Ігорівна, оглядаючи дачу на узбережжі, не втомлювалася повторювати:
– Я мала рацію, коли казала, що не треба її продавати! Тут така краса!
Хоча невістка зовсім з нею не погодилася, бо сказала вона це зовсім по іншому – дуже образливо і байдуже, щодо Вадима.
Тож ті слова свекрухи, їй ніколи не забути. Вона для себе зробила певні висновки. Як кажуть, як постелишся…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої коментарі, ставте вподобайки.
