Надія Олександрівна розташувалася у кріслі перед телевізором із в’язанням. Вихідний день – можна відпочити. У квартирі порядок, обід та вечеря готові.
З ранку вона ходила в магазин, та зустріла свою приятельку – Віру. Та поділилася з нею радістю – у її сина Микити з’явилася донька.
– Тож я тепер бабуся, – сказала Віра.
Надія Олександрівна, звичайно, пораділа за подругу, але десь у глибині душі позаздрила їй.
З Вірою вони ровесниці, а син подруги на два роки молодший за її Вадима.
Надія Олександрівна в’язала, час від часу поглядаючи на екран телевізора, і думала про сина.
Вадиму двадцять вісім років, він закінчив університет, і вже шість років працює. Заробляє добре, жодних поганих звичок він не має.
Приходить із роботи, повечеряє і знову за свій комп’ютер сідає. Ось Надія Олександрівна і переживає, що вона онуків, мабуть, не діждеться.
Звичайно, їй лише п’ятдесят два, вона ще працює, але, якщо Вадима й далі не вдасться від комп’ютера відволікти, то і через десять років нічого не зміниться.
Увечері Надії Олександрівні зателефонувала двоюрідна сестра – Галина. Вона повідомила, що Андрій – її син – незабаром приїде в місто на сесію.
Андрій навчався заочно і, коли приїжджав складати іспити, зупинявся у них.
Надія Олександрівна зраділа цій звістці – вона розраховувала, що Андрій зуміє зрушити з місця Вадима, потягне його в якийсь клуб, де син нарешті познайомиться з дівчиною.
– Вадим, – сказала вона ввечері синові. – Післязавтра Андрій приїжджає.
– Добре.
– Ну що «добре»? Ти подумай, як розважатимеш гостя.
– Мамо, Андрій не розважатися приїжджає, а сесію здавати, – відповів син.
– Ну, все одно. Ви б з ним сходили кудись. Не знаю, де зараз молодь відпочиває, – сказала мати.
– Мамо, ми з Андрієм вже не та молодь, яка у нічних клубах відпочиває. Та й часу на це шкода.
– Ну-ну, дивися, досидишся, потім будеш до нашого центру дозвілля ходити на вечори танців для тих, кому за п’ятдесят, – вигукнула мати. – Одружитися тобі час.
– Мамо, одружуються не тому, що настав час, а тому, що кохають один одного, – відповів Вадим і знову уткнувся в екран комп’ютера.
Племінник приїхав, здав сесію. За цей час він справді кілька разів витягував Вадима вечорами, то в клуб, то в ресторан. Потім Андрій поїхав, а Вадим знову засів вдома.
Але якось у суботу син раптом з самого ранку почав кудись збиратися: дістав з шафи новий костюм, довго підбирав до нього сорочку та краватку, начистив черевики. А після того, як він пішов, у коридорі ще довго стояв густий запах його парфуму.
Повернувся Вадим години за чотири. І не один. Разом з ним у квартирі з’явилася висока, досить фігуриста дівчина у короткій відкритій сукні.
Явний надлишок косметики псував її симпатичне личко, на якому виділялися губи модної нині форми – качечкою. І ще Надії Олександрівні кинулися у вічі три великі татуювання: два на плечах, і ще одне – на лівій нозі – від коліна до щиколотки.
– Мамо, це Алла – моя дівчина. Алло, це моя мама – Надія Олександрівна.
Дівчина глянула на Надію Олександрівну, і трохи недбало кивнула їй.
– Що ж ти, Вадиме, не попередив, що запросиш гостей? Я б щось смачне приготувала. Але чаєм вас я все одно напою. Ідіть мийте руки.
– Не треба, ми не голодні, щойно в кафе були, – сказала Алла, уважно оглядаючи кімнату. – Це у вас вітальня? А там і там – спальні? Вадиме, покажи мені свою кімнату.
Надія Олександрівна з подивом дивилася, як її син, зазвичай такий спокійний, метушливо бігає навколо Алли, відчиняє перед нею двері своєї кімнати, кухні, ванної кімнати.
Дівчина оглядає приміщення, та коментує:
– Кухня не більше восьми метрів. Замало, звісно. Санвузол разом з ванною. А ви не думали поділити? А твоя кімната, коханий, зовсім маленька. Метрів дванадцять.
– Вадим, – подивилася Надія Олександрівна на сина. – Алла – рієлтор? Але ми начебто квартиру продавати не збиралися.
– Ні, я не рієлтор. Вадим зробив мені пропозицію ще тиждень тому. Я обіцяла подумати. А для того, щоб дати відповідь, я маю подивитися, де ми житимемо.
– До речі, Надія Олександрівно, ви, як я розумію, займаєте кімнату більшу за площею, ніж Вадим? Думаю, що коли я сюди переїду, доведеться нам помінятися – все-таки нас буде двоє.
– Вадиме, ти справді зробив пропозицію Аллі? – Запитала Надія Олександрівна.
– Так, мамо. Якщо вона погодиться, то наступного тижня ми підемо подавати заяву, – відповів син.
– Цікаво, а що ви маєте проти мене? – обурилася Алла.
– Абсолютно нічого. Мій син – дорослий чоловік, і він має право одружуватися будь-коли й на кому завгодно. Так що я бажаю вам тільки щастя. Тільки невелике уточнення: у моїй квартирі ви, Алло, не житимете.
– Чому, мамо? – Втрутився в розмову Вадим.
– Просто тому, що вона моя!
– Але ж Вадим живе тут, значить, він може і дружину привести сюди, – сказала Алла. – Йому належить половина цієї квартири.
– Хто це вам сказав? Нічого подібного. Квартира належить тільки мені – я свого часу отримала її у спадок від своїх батьків. Вадим тут лише зареєстрований, як член моєї родини.
– Як тільки він одружиться, я зніму його з реєстрації. Тож вирішуйте вже зараз, де ви будете жити після весілля, – повідомила здивованій дівчині Надія Олександрівна.
– Мамо, я взагалі розраховував, що можу привести свою дружину в цю квартиру, – сказав Вадим.
– Даремно. Ви створюєте свою сім’ю зі своїми правилами та традиціями, навіщо мені влазити у ваше життя?
– Але й мені перебудовуватись і ламати себе під вас – уже пізно. Тож жити разом ми не будемо! У тебе, синку, непогана зарплата, ви можете винайняти собі житло.
– Але навіщо вам три кімнати? – обурилася Алла. – Давайте тоді продамо цю квартиру і купимо вам однокімнатну, а нам двох.
– Алло, люба, ось коли у вас буде своя квартира, ви можете продавати, дарувати й взагалі – робити з нею все, що завгодно, – сказала Надія Олександрівна. – А що мені робити з моєю квартирою, я вирішуватиму сама.
– Ну що ж, Вадиме, значить, у нас нічого не вийде. Який сенс мені виходити заміж, якщо в тебе немає квартири, – сказала Алла, і попрямувала до дверей.
Вадим побіг за нею, але незабаром повернувся.
– Мамо, ти ж сама стільки разів говорила, що мені час одружуватися. А зараз своїми руками все зруйнувала, – дорікнув він матір.
– Сину, я казала, що тобі час одружуватися, а не про те, що настав час відправляти матір на звалище. Дорослий? Хочеш одружитися? Та, будь ласка! Тільки сам!
– Я не знаю, скільки точно ти заробляєш. Мені ти даєш на місяць вісім тисяч. На оплату квитанцій та харчування нам вистачає. А куди ти витрачаєш усе інше? Я думала, що ти відкладаєш на своє житло. Виявляється, ні.
– Та вони, у сенсі, гроші, якось швидко розходяться. Я деякі штуки для комп’ютера купую, одяг, взуття. Торік із хлопцями відпочивати їздили.
– Ну тепер ти знаєш, що тобі треба купувати свою квартиру. Постарайся навести лад у фінансах. Не маленький. До речі, а де ти з цією Аллою познайомився?
– У ресторані, коли Андрій із хлопцями зі своєї групи відзначав успішну здачу сесії.
– Тобто, ти хочеш сказати, що знайомий з нею лише місяць? Вибач, сину, я була про тебе кращої думки.
Алла більше в житті Вадима не з’являлася. І інших дівчат він знайомитись з матір’ю більше не приводив. Цілих чотири роки.
А одного разу попередив, що у вихідний приведе знайомити свою наречену.
– Мамо, її звуть Вероніка. Ми разом працюємо. Я думаю, що вона тобі сподобається. Але навіть якщо не сподобається, я все одно з нею одружуся.
– І ще: ми з нею домовилися, що одразу після весілля купимо собі квартиру, і навіть будинок уже вибрали. Тільки його буде здано не раніше, ніж через пів року. Можна ми поки що в тебе поживемо?
– Приводь свою Вероніку, познайомимося.
Вадим та Вероніка одружилися. Якийсь час вони жили у квартирі Надії Олександрівни, а як тільки будинок здали, зробили у новій квартирі ремонт, та переїхали.
Так, Вероніка Надії Олександрівні дуже сподобалася. Але жити з дорослими дітьми, навіть з такими хорошими, вона не бажала – рідніші будуть…
Пишіть свої коментарі, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
