– Мамо, ти чого? – стривожено ступив до неї Ілля.
– Ось! – свекруха потрясла аркушем. – Договір дарування! Вона подарувала будинок! Рік тому подарувала! – Цій…
…Гуркіт каструль і сковорідок розбудив Варвару зрання. Вона підвелася на лікті, прислухалася. З кухні долинало невдоволене бурмотіння свекрухи:
– Бач, розіспалися! Десята година, а ці все сплять. Молоді, здорові – а толку ніякого.
Варвара беззвучно зітхнула, й опустила голову на подушку. Поруч мирно сопів Ілля, не чуючи, чи не бажаючи чути материнських голосінь.
На стіні розмірено цокав годинник – старий, ще радянський, з позолотою на стрілках, що облупилася.
– Ілля, – тихенько покликала вона чоловіка. – Вставай. Мама знову бушує.
Ілля щось промимрив, і натягнув ковдру на голову. Варвара скривилася. Ось так завжди – ховається, як равлик у раковину, аби не втручатися у конфлікт між матір’ю та дружиною.
На кухні щось з гуркотом упало, і голос Марії Павлівни задзвенів пронизливіше, ніж звичайно:
– Колю! Ти хоч би слово сказав! Син твій зовсім від рук відбився, невісточка – білоручка, палець об палець не вдарить! А ти сидиш, газетою шарудиш!
– Та що ти знову завелася зранку? – Мляво відгукнувся Микола Михайлович. – Дай людям виспатися.
– Виспатися? – У голосі свекрухи залунали істеричні нотки. – А хто буде працювати? Хто порядок у домі наведе?
– Я сама, як навіжена, повинна на всіх горбатитися?
Варвара рішуче підвелася. Ні, годі. Скільки можна терпіти ці ранкові концерти?
Нашвидкуруч вмившись і причесавшись, вона вийшла на кухню.
Марія Павлівна стояла біля плити, демонстративно гримаючи посудом.
Микола Михайлович сидів за столом, сховавшись за розгорнутою газетою – його улюблена тактика – не втручатися у сімейні чвари.
– Доброго ранку, – якомога привітніше сказала Варвара.
Свекруха смикнула плечем, не обертаючись:
– А, прийшла! Нарешті зволила встати її світлість!
– Мамо, ще й десяти немає, – стомлено заперечила Варвара, беручись накривати на стіл. – І сьогодні неділя.
– Неділя! – пирхнула Марія Павлівна. – Може, щодня неділя?
– А нічого, що я встаю до півнів, готую на всіх, прибираю…
На кухню, позіхаючи, увійшов Ілля. Чмокнув матір у щоку:
– Привіт, мамо. Що на сніданок?
– Що приготувала, те і їж! – відрізала Марія Павлівна, але одразу пом’якшала: – Котлетки вчорашні розігріла, картоплю посмажила. Сідай, синочку.
Варвара підібгала губи. Отак завжди – варто з’явитися Іллі, як тон свекрухи змінюється на сто вісімдесят градусів. Наче й не вона щойно метала громи та блискавки.
Після сніданку Ілля запропонував:
– Може, до бабусі поїдемо? Давно не були.
У Варвари відлягло від серця. Єлизавета Аркадіївна жила за пів години їзди від міста, у просторому, зробленому з колод будинку з садом.
Там завжди було спокійно, затишно – зовсім не те, що у міській квартирі під наглядом Марії Павлівни.
– Звісно, з’їздимо! – з ентузіазмом озвалася Варвара. – Я пиріг спечу, візьмемо із собою.
Марія Павлівна підібгала губи:
– Знову до бабці потягнетесь? Робити вам нічого! А вдома хто прибиратиме? Я одна, як завжди?
– Мамо, що ти починаєш? – скривився Ілля. – Ми швидко – туди й назад. Бабусі допомога потрібна, город великий.
– А мені не потрібна допомога? – сплеснула руками свекруха. – Я, значить, чужа? Гаразд, їдьте! – Вона картинно махнула рукою. – Я вже якось сама впораюсь. Не звикати.
Варвара мовчки збирала продукти для пирога, намагаючись не прислухатися до голосіння свекрухи.
За рік спільного життя вона вже вивчила всі закиди Марії Павлівни – ці постійні образи, маніпуляції, постійні спроби викликати в сина почуття провини.
Єлизавета Аркадіївна зустріла їх на ґанку – маленька, суха, але ще дуже бадьора для своїх вісімдесяти років.
– Варю! Ілля! – засяяла вона, обіймаючи обох. – Я, як відчувала – вікна помила, підлогу натерла. Проходьте швидше!
У хаті пахло свіжістю, травами, та теплом. На плиті вже димився чайник, у вазі гіркою лежали бублики, та печиво.
– Сідайте, будемо чаювати, – клопотала Єлизавета Аркадіївна. – Варя, ти схудла зовсім. Що, Марія знову мучить?
– Та ні, що ви, – зніяковіла Варвара. – Все гаразд.
– Знаю я це «добре», – проникливо глянула старенька. – Скільки років із нею мучуся. Навіть сина свого під каблук загнала.
– Бабуль, – застережливо промовив Ілля.
– Що “бабуль”? Правду говорю! – відрізала Єлизавета Аркадіївна. – Вам би окремо жити треба, молодим. Та де ж квартиру взяти? Ех…
Вона раптом закашлялася – глухо, задушливо. Варвара стривожено подалася вперед.
– Бабуся, ви захворіли?
– Дрібниці, – відмахнулася вона, втираючи очі хусткою. – Простигнула трохи. До осені пройде.
Але кашель не пройшов. З кожним їх приїздом Єлизавета Аркадіївна виглядала все блідішою, говорила все тихіше. А потім злягла зовсім. І вже не встала.
Після похорону, дощ лив, як із відра. Варвара стояла у квартирі біля вікна, дивлячись, як потоки води струменем біжать по склу.
Поруч схлипувала Марія Павлівна – голосно, надривно, демонстративно.
– Мамо моя! На кого ж ти нас покинула! – голосила вона, потираючи сухі очі хусткою.
Варвара скривилася. Фальш у голосі свекрухи різала слух. За час спільного життя зі свекрухою, Єлизавета Аркадіївна бачилася з нею від сили кілька разів на рік – на Новий рік, та на Великдень.
– Треба б у хаті прибратися, – діловито продовжувала Марія Павлівна, миттєво перемикаючись із плачу на практичні запитання. – Документи розібрати, речі…
– Ілля, синку, з’їздимо завтра?
Варвара напружилася. У голосі свекрухи прорізалися знайомі владні нотки.
– Звичайно, мамо, – звично відгукнувся Ілля. – Варя, ти з нами?
– Навіщо їй із нами? – миттю гаркнула Марія Павлівна. – Ми самі впораємось. Це сімейна справа.
«Сімейна», – гірко посміхнулася Варвара. Як зручно свекруха вирішує, коли вона член сім’ї, а коли чужа.
– Я поїду, – твердо промовила вона вголос. – Бабуся і мені була рідною людиною.
Наступного ранку вони втрьох приїхали до спорожнілої хати. Марія Павлівна, не гаючи часу, почала висувати шухляди комода, перебирати папери в старому секретері.
– Десь мають бути документи на будинок, – бурмотала вона собі під ніс. – Треба все перевірити, може, ще якісь важливі папери знайдуться…
– Мамо, може, не зараз? – скривився Ілля. – Дев’ять днів ще не минуло…
– А ти як думав? – огризнулась Марія Павлівна. – Будинок не повинен без господаря залишатися. Спадщину треба оформляти.
Варвара мовчки протирала пилюку з фотографій на стіні. З однієї з них усміхалася молода Єлизавета Аркадіївна – гарна, струнка, з бешкетним блиском в очах.
Раптом з кухні долинув пронизливий зойк. Варвара здригнулася, впустила ганчірку. Вони з Іллею кинулися на звук.
Марія Павлівна стояла біля столу, стискаючи в руках, що тряслися, якийсь папір. Обличчя її пішло червоними плямами.
– Що це? – Видихнула вона. – Що це таке?
– Мамо, ти чого? – стривожено ступив до неї Ілля.
– Ось! – Марія Павлівна потрясла аркушем. – Договір дарування! Вона подарувала будинок! Рік тому подарувала!
– Їй! – Свекруха тицьнула скорченим пальцем у Варвару. – Цій… цій вискочці!
У кухні повисла гнітюча тиша.
Варвара мовчки дивилася на свекруху, що стискала в тремтячих руках договір дарування. Той самий, що вони з бабусею підписали рік тому – спокійно, без зайвих слів.
«Тобі він потрібніший, – просто сказала тоді Єлизавета Аркадіївна. – А ці нехай свою жадібність стримають».
– Та як ти посміла! – верещала Марія Павлівна, спопеляючи невістку поглядом. – Стару обробила! Злодійка!
– Це було бабусине рішення, – твердо відповіла Варвара. – Вона сама так захотіла.
– Рішення? – передражнила свекруха. – Мабуть, лестилася, підлизувалася до старої! Все до рук хотіла прибрати!
– Досить! – гаркнув раптом Ілля, і обидві жінки здригнулися, бо ніколи не чули від нього такого тону. – Не смій так говорити з Варею!
– Бабуся сама вирішила, кому що лишити. Це було її право!
– Ах, ось як? – процідила Марія Павлівна. – Отже, ти за одно із нею? Матір рідну проміняв на цю…
– Все, – обірвав її Ілля. – Збирайся. А ми з Варею залишаємось тут.
– Що?!
– Залишаємося тут жити, – твердо повторив він. – І я радий цьому! Давно час було почати жити окремо.
Минув місяць. Варвара з любов’ю обходила сад, та город, який тепер належав їй.
Щоранку, виходячи в палісадник, вона вдячно думала про мудру стареньку, ніби відчуваючи її присутність – у шелесті яблуневого листя, в дзижчанні бджіл над клумбами, у теплому запаху нагрітих сонцем дощок ґанку.
Марія Павлівна не з’являлася в них жодного разу. Тільки передавала через чоловіка уїдливі привіти «хитрій невістці».
Ілля хмурився, але мовчав. А потім Варвара дізналася, що при надії.
– Уявляєш, – шепотіла вона вечорами чоловікові, – у нас буде малюк. Як би зраділа бабуся!
– Вона ж для цього й будинок нам залишила – щоб ми сім’ю створювали, дітей виховували.
– Вона все правильно зробила, – усміхався Ілля, цілуючи дружину. – І зараз, впевнений, радіє за нас.
А будинок наче й справді зберігав частинку душі колишньої господині.
Начебто, Єлизавета Аркадіївна так і продовжувала дбати про молоду сім’ю, вкриваючи їх від негараздів, даруючи спокій і щастя в стінах, які стільки років зберігали її любов…
Пишіть в коментарях свої думки та міркування, ставте вподобайки.
