На завідувачку терапевтичного відділення звертали увагу всі: чоловіки дивилися з цікавістю, жінки – з неприхованою заздрістю.
Їй, стрункій і чорноокій, білий халат був до лиця. Волосся вона заколювала ззаду валиком. Чи то набійки на підборах у неї були правильні, чи то завдяки м’якій ході, але приглушений стукіт її підборів не дратував.
Виглядала на сорок п’ять, але ніхто зі співробітників лікарні точно не знав, скільки їй років. Сувору і безкомпромісну Діну Іванівну Бережну побоювалися і співробітники, і пацієнти.
Чоловіки з числа пацієнтів і колег намагалися загравати з нею, запрошували на побачення, дарували цукерки і квіти. Але натикаючись на суворий погляд, приростали до місця і німіли.
Чуток ходило про неї багато. Ніби пережила нещасливе кохання, чоловік потрапив в аварію. Дитину втратила… Ніхто достеменно не знав, що з цього правда, а що домисли злих язиків.
Єдине, що знали співробітники, що живе вона одна. Нікого не підпускала до себе, ні з ким не дружила. Хоча ні злою, ні стервою її назвати не можна.
А вона без пам’яті закохалася в молодості в однокурсника і красеня Ігоря. Дихати не могла без нього. Але обранця, у якого в надлишку була жіноча увага, напружувала її самовіддана любов. Він пішов, віддавши перевагу іншій.
Відтоді Діна нікого не впускала у своє серце. Може, кохала досі красеня Ігоря, може, боялася нових зрад.
Вона зупинилася біля поста медсестри.
– Віра. Дайте мені карту Тесленка з п’ятої палати. Я підготую виписку до завтрашнього дня. – З притиснутою до грудей картою, вона повернулася у свій кабінет.
“Що ж, чоловік одужав. Тепер тільки від його бажання остаточно одужати, ресурсів організму залежить, як скоро ми з ним зустрінемося знову”, – думала вона, заповнюючи на комп’ютері стандартну форму виписки з перерахуванням проведених обстежень, виконаних призначень, лабораторних даних…
До кінця робочого дня залишилося півгодини.
Діна вийшла з кабінету, замкнула на ключ і завмерла.
Наприкінці коридору стояла жінка і з кимось приглушено говорила телефоном, відвернувшись до вікна. До Діни донеслися дивні слова.
– Ні. Живіший за всіх живих. Не злись. Я сказала йому…. Та ніяк… Думаєш, він не здогадувався? Усе, ввечері, поговоримо. – Жінка прибрала телефон і пішла до сходів, не дивлячись на всі боки.
Діна Іванівна увійшла до п’ятої палати. В інший час, помітивши порожні ліжка, сказала б щось із приводу шкоди тютюну, але помітила напружену спину чоловіка, який відвернувся до вікна, і промовчала.
– Іване Олександровичу, завтра… – почала вона, але коли він повернув голову з мукою і болем в очах, запнулася, не договоривши.
– Що сталося? – Діна Іванівна присіла на край ліжка, щоб не нависати над ним. – Вам погано? Болить щось?
– А можна мене не виписувати? Я… Мені нікуди… – видавив він із себе обірвані фрази.
– Та зайнято його місце. Дружина іншого привела. Так і сказала: “Фініта ля комедія”. А Санича під зад, вибачте, ногою, – сказав сивочолий чоловік із ліжка в кутку.
– Це правда? – тихо запитала Діна Іванівна.
“Ось про кого говорила жінка біля вікна по телефону. Сподівалася,що чоловіка не стане. Не дочекалася й оголосила, що його місце, поки він лікувався в лікарні, зайняте”, – здогадалася вона.
Іван Олександрович, великий чоловік за п’ятдесят, з короткою стрижкою сивого волосся і сумними очима лежав, відвернувшись до вікна.
Діна теж подивилася у вікно. Добігав кінця квітень. Набряклі бруньки на голих гілках дерев лікарняного парку готові розкритися й випустити на волю молоду зелень. Але з сірого холодного неба того й гляди полетять сніжинки. Сонця сьогодні не було.
– Зовсім нікуди йти? А друзі? Діти? – співчутливо поцікавилася вона.
– У них свої сім’ї. На день-два можна, а далі? Соромно в моєму віці по чужих кутках поневірятися. Знав, що вона бігає до іншого. Думав, перебіситься…
– Іване Олександровичу, кілька днів не врятують вас, та й ліжко потрібно звільняти для інших. – Діна Іванівна забарилася.
– А знаєте що?! У мене є будинок у селі, за вісімдесят кілометрів від міста. Дорога хороша. Будинок міцний, але певну силу й руки докласти до нього доведеться. Давно не жив у ньому ніхто. Я завтра вранці принесу ключі й розповім, як доїхати, – вона встала й рішуче вийшла з палати, не давши йому можливості відмовитися.
– Оце так! – із захопленням протягнув сусід із кута палати. – Сувора, а виявилася он якою… людяною. Не здумай відмовитися, Іване. Твоя гуляща кішка нігтика її не варта.
Відцвіла й облетіла черемха, на зміну прохолодній вітряній погоді прийшли сонячні теплі дні. Вранці в неділю Діна сіла в свою машину і поїхала провідати свого підопічного.
Вона приємно здивувалася перетворенню будинку. Лиштви пофарбовані яскраво-блакитною радісною фарбою, дах підлатаний. На ґанку біліла нова сходинка замість зламаної. Вона заїхала у двір і вимкнула мотор.
На ґанок вийшов Іван Олександрович у футболці, джинсах і босоніж. Нічого не залишилося від блідого пониклого чоловіка. Плечі розправлені, обличчя засмагле, на руках намітилися м’язи. Виглядав він відпочившим і задоволеним життям.
– Доброго дня, ось провідати приїхала. Не ображають вас тут? – Вона вийшла з машини й сперлася на дверцята.
– Та нікому ображати. Три бабусі немічні тільки раді, що хтось ще з’явився в селі. А дачникам не до мене, – відповів він, все ще не оговтавшись від подиву.
– Вам сільське повітря на користь пішло. А робота? – вона не відходила від машини, а він розгубився і не запрошував у будинок.
– Моя робота… Так, пустощі. – Він махнув рукою. – Демобілізувався з армії, виявилося, що нічого, крім як шикувати солдатів на плацу, не вмію. Охоронцем працював. Немає про що шкодувати. Пенсія в мене хороша.
– Ну, показуйте, як ви влаштувалися. – Діна, нарешті, зачинила дверцята машини і підійшла до ґанку.
– От дурень, – Іван ляснув долонею себе по лобі. – Від несподіванки розгубився, вибачте. – Іван зайшов у будинок першим, відчиняючи перед Діною двері.
Діна зупинилася на порозі кімнати. На чистій підлозі розстелені домоткані бабусині доріжки. Візерунковий малюнок світла й тіні тремтів на них від сонячних променів крізь тюль. На вікнах – два горщики з геранню. Старі ходики затишно цокають.
– Це мені Валентина, та, що на краю села живе, дала. З ними якось затишніше, правда? – помітивши погляд господині на герань, винувато виправдовувався Іван.
– А пахне чим так смачно? – Діна повернула голову й подивилася на Івана.
– Я борщ зварив у грубці й картоплю. Будете? – Одразу заметушився Іван, уперше побачивши на обличчі Діни Іванівни усмішку.
– Не відразу навчився готувати. Адже я в селі не жив ніколи. Нічого не вмію. Сусідки допомогли, навчили. То сире виходило, то згорало у вугілля, – пояснював він уже з-за печі, брязкочучи рогачами.
Діні захотілося підняти руки й потягнутися до хрускоту в хребті. Атмосфера дому огорнула домашнім затишком, дитячими спогадами про бабусю… Вона не була тут після відходу мами. Не могла. І продати будинок зі спогадами теж не могла. Будинок залишився після бабусі й дідуся.
Потім улітку мама жила в ньому, повертаючись у місто тільки на зиму. Тепер і її не стало.
Вона згадала, як доверху навантажували машину банками з солоними огірками, варенням, грибами… їдучи в місто, а потім їли всю зиму, згадуючи літо. Як давно це було…
– Скажіть, скільки мені можна… господарювати тут? – Перервав її спогади голос Івана. – Ви не соромтеся, скажіть.
– Живіть, скільки хочете. Я не приїжджала сюди близько десяти років. Не могла. Вас провідати приїду ще, якщо ви не проти. У вас тут як при мамі – тепло і затишно. Я не вмію, та й не хочу займатися будинком і землею. – Вона зніяковіло опустила очі, а Іван тактовно промовчав.
– Я ж вам продуктів привезла. Зовсім забула. – Діна вибігла з дому.
Іван перевів подих. Він уперше бачив її без білого халата . Легка сукня личила їй, роблячи молодшою. Кілька пасом вибилися із заколотого звичним валиком волосся. Вона здавалася простішою і ближчою.
Іван подивився на свої руки з саднами від незвичної сільської роботи і раптом відчув свій солідний вік.
Вона поїхала вже в сутінках, що починалися, залишивши в хаті ледь помітний запах парфумів. Що б Іван не взяв до рук, усе пахло Діною та її парфумами. Це тривожило й розбурхувало серце Івана, який давно не відчував такого. І ніколи не дізнався б, якби…
Зараз він навіть був вдячний своїй дружині. Ніч провів безсонну, перевертаючись, женучи від себе фантазію, що розігралася.
Діна приїхала знову через два місяці. Привезла продуктів, нову вудку. А він підняв обвалений місцями паркан, з гордістю розповідав, що навіть із сусіднього села приходять до нього самотні старенькі бабусі й жінки з проханням щось полагодити, допомогти з будинком, розраховуючись молоком, сметаною, яйцями…
Обжита хата теж мала гордий вигляд, немов випинала груди з орденами лиштви, мовляв, у мене тепер є господар, я не гірша за інших.
– Взимку я вас огірочками солоними годувати буду. – Хвалився Іван, а Діна із задоволенням помітила, що він став підтягнутим, зник живіт. Вона ніяковіла під його поглядами.
Сонце хилилося до кромки далекого лісу, пофарбувавши наостанок усе в помаранчевий колір.
– Я зараз. – Іван схопився і вибіг із хати.
Діна пройшла будинком. У ньому з’явилися чужі речі, запахи. Потім подумала, що Іван довго не повертається. Вона вийшла на ґанок, подивилася вздовж вулиці, зайшла в город і побачила Івана, що сидів на землі, привалившись спиною до огорожі.
– Іване! – вона підбігла до нього і впала на коліна.
Виміряла нерівний тугий пульс, побігла до машини по аптечку, на півдорозі згадала, повернулася в дім за склянкою води. Вона бігала, а поділ легкої сукні метався навколо струнких ніг.Спеціально для сайту Stories
“Укол би зробити”, – подумала і знову побігла до городу, сунула до рота Івану таблетку, піднесла склянку води.
За п’ятнадцять хвилин Іван піднявся, Діна допомогла увійти до хати й посадила на ліжко.
– На сонці перегрівся сьогодні, – вибачаючись, сказав він. – Хотів у дорогу вам огірочків… Ви… Залишся, – несміливо сказав Іван, перейшовши на “ти”.
Діна стояла перед ним, роздумуючи, що відповісти. Іван уткнувся головою в її живіт.
Щастя воно таке. Чекаєш, кличеш його, шукаєш, чи не заблукало, чи, може, не в той бік звернуло…
Звикаєш жити одна, без зрад і страху втратити. І раптом твоя дорога перетинається випадково з чиєюсь, і далі люди йдуть по життю разом.
А кохання? Воно теж різне буває. У молодості – пристрасне, до безпам’ятства, до бажання одноосібно володіти. З віком воно стає спокійним, затишним і тихим, як останній промінь сонця, що заходить…Спеціально для сайту Stories
