Марина сильно потерла скроні. Голова розколювалася після безсонної ночі. Перед очима стояв вчорашній вечір: Ігор у сусідній кімнаті, неголосний голос у телефонній слухавці:
«Так, усе заброньовано. Готель біля моря. Ні, не хвилюйся, вдома все спокійно.»
Вона тоді завмерла біля дверей, не наважуючись ані увійти, ані піти. А потім довго стояла під гарячим душем, наче намагалася змити це принизливе відчуття – бути зайвою у власному домі.
Вранці Марина сиділа на кухні, стискаючи в руках чашку давно охололого чаю.
На столі, придавлена старою порцеляновою цукерницею – весільним подарунком свекрухи, біліла записка:
«Повернуся за тиждень».
Три слова, написані розмашистим почерком чоловіка.
Без пояснень, без вибачень. Як завжди.
Двадцять років тому почалися перші напади тривоги. Тоді, з трирічною Леною на руках, вона вперше зіткнулася з його зникненням.
Вона металася між лікарнями та моргами.
Телефонувала в поліцію, плакала в жилетку подругам, не спала ночами.
Лена вередувала, не розуміючи, куди подівся тато.
А він повернувся за тиждень – засмаглий, просочений чужими парфумами, з новим годинником на зап’ясті.
«Були термінові справи. Ти ж знаєш – робота», – кинув недбало і пішов у душ, залишивши її стояти в передпокої з тремтячими руками й комом у горлі.
– Доню, ну що ти хотіла? – говорила тоді свекруха, підтискаючи губи. – Чоловік має бути вільним. Ось мій Петро, царство йому небесне, теж часто їздив. А я мовчала й чекала.
– Та годі тобі, Марино, – підтакувала подруга Тамара. – Радій, що хоч повертається. Он мій Вітя взагалі пішов, аліменти платити забув, зараза така.
Зараз, дивлячись на записку, Марина згадала тітку Віру – єдину, хто завжди казав їй правду.
Місяць тому вона навідувала її в лікарні.
– Присядь-но, дівчинко моя, – покликала вона тоді Марину. Голос був слабкий, з хрипотою.
– Дивлюся на тебе – і серце кров’ю обливається.
– Ну що ви, тітко Віро, – Марина спробувала усміхнутися. – У мене все добре.
– Добре? – тітка закашлялася, витерла рот хустинкою. – Ти ж живеш, як тінь. Коли ти востаннє щось робила для себе? Коли раділа?
Марина мовчала, розгладжуючи складку на лікарняній ковдрі.
– Мені сімдесят п’ять, – продовжувала тітка Віра. – Знаєш, про що я шкодую? Не про те, що грошей не накопичила чи кар’єру не зробила. А про те, що боялася жити.
Усе чекала слушного моменту, усе озиралася на інших.
А життя – воно не чекає, спливає, як вода крізь пальці.
– Що ж мені робити? – тихо запитала тоді Марина.
– Жити, дівчинко. Поки не пізно – просто жити.
Телефонний дзвінок вирвав її зі спогадів.
На екрані висвітилося «Леночка».
– Мам, ти як? – голос доньки звучав стурбовано. – У тебе слухавку ніхто не бере, я хвилююся. Може, забігти?
Марина хотіла відповісти звичне «все нормально», але раптом поперхнулася цими словами.
– Знаєш, Лен, – вона зробила глибокий вдих. – Не нормально. Зовсім не нормально.
У слухавці повисла важка тиша.
– Знову поїхав? – нарешті спитала Лена.
– Так. До моря, – Марина невесело усміхнулася. – Чула вчора, як він із нею телефоном говорив. Уже навіть не ховається – настільки впевнений, що я нікуди не подінуся.
– Мам, – Лена зам’ялася. – А може, тобі справді до психолога сходити? Я знаю хорошого спеціаліста.
– Ні, – Марина сама здивувалася твердості свого голосу. – Знаєш, що я зроблю? Я поїду на море.
– Що?! Мам, ти при тямі?
– Цілком. Давно хотіла побачити море восени. Кажуть, воно зовсім інше – сіре, штормове. Як моє життя, – вона спробувала пожартувати, але вийшло гірко.
– А робота? А квартира? – у голосі доньки звучала паніка.
– У мене накопичилася відпустка за три роки. Світлана Петрівна зрозуміє – вона сама через розлучення пройшла. А за квартирою приглянеш?
– Зачекай, мам, – Лена заговорила швидко, збиваючись. – Давай усе обговоримо. Я зараз приїду.
– Не треба, доню, – м’яко перебила Марина. – Якщо я зараз почну обговорювати, то нікуди не поїду. Знову знайду тисячу причин залишитися, знову почну себе вмовляти потерпіти. Досить.
Повісивши слухавку, вона кілька хвилин стояла нерухомо. Усередині підіймалася знайома паніка – душлива, паралізуюча.
«Куди ти одна? Що люди скажуть?»
Але поверх цього страху пробивалося щось нове – злість.
На себе – за роки мовчазної згоди.
На Ігоря – за його впевненість у власній безкарності.
На всіх, хто роками переконував її терпіти.
Руки тремтіли, коли вона збирала сумку.
Теплий светр, джинси, зубна щітка.
Подумавши, додала збірку поезій Ліни Костенко – єдине, що залишилося від її минулого себе, тієї дівчинки, яка колись мріяла про філфак.
На кухонному столі залишила записку: «Я теж повернуся за тиждень».
Затримавшись, приписала:
«Не шукай – все одно не знайдеш».
У касі вокзалу пахло пилом і дешевою кавою.
Жінка за склом дивилася на Марину з ледачою байдужістю.
– Куди вам?
– До Одеси, – Марина й сама здивувалася, як легко злетіла з язика назва міста, про яке вона так довго мріяла.
– На сьогодні тільки плацкарт, – касирка клацнула по клавіатурі. – Нижнє місце біля туалету або верхнє посередині?
– Нижнє, – Марина уявила, як доведеться залазити на верхню полицю, і внутрішньо здригнулася.
Плацкартний вагон зустрів її запахом вареної курки та безперервним гулом голосів.
Сусідкою виявилася повненька жінка років шістдесяти з яскраво-рудим фарбованим волоссям.
– Я Тамара Іванівна, – представилася вона, допомагаючи Марині влаштувати сумку.
– До моря?
– Так, – Марина зніяковіла.
– У відпустку.
– Одна? – Тамара Іванівна кинула на неї оцінюючий погляд.
– Втікаєш від когось чи до когось?
– Чому обов’язково втікати? – Марина спробувала усміхнутися.
– Може, просто подорожую.
– Ага, – хмикнула сусідка.
– У жовтні? З таким загубленим виглядом?
Знаєш, доню, я двадцять років провідницею працювала. Навчилася бачити людей наскрізь.
Особливо жінок, які отак – одні, з маленькою сумкою, наче поспіхом зібраною.
Марина відвернулася до вікна.
За склом пливло вечірнє місто – сіре, пронизливо холодне, таке звичне.
Цікаво, Ігор уже помітив її відсутність?
Телефонував Лені?
– Я теж колись втекла, – раптом сказала Тамара Іванівна.
– Від чоловіка-пияка.
Взяла дітей і поїхала в нікуди.
Страшно було – жах.
Але знаєш, саме тоді я вперше відчула себе живою.
Вона витягла з величезної сумки термос і дві пластикові чашки.
– Чаю будеш? З м’ятою, сама збирала.
Від чаю пахло літом і якоюсь забутою свободою.
Марина гріла руки об чашку і слухала історії Тамари Іванівни –
Про дивних пасажирів, про міста, що пролітали за вікном, про те, як по-різному люди тікають від своїх проблем і до свого щастя.
– А ти знаєш, що в Одесі є Тещин міст? – раптом запитала провідниця.
– Якщо стати там на заході сонця, море стає золотим.
Я кожного разу, коли рейс туди випадало, бігала дивитися.
– Тепер знаю, – усміхнулася Марина.
Ніч у поїзді тягнулася нескінченно.
Стук коліс заколисував, але сон не йшов.
У темряві вагона то тут, то там спалахували екрани телефонів,
хтось неголосно хропів, плакала дитина.
Марина лежала, дивлячись у темряву, і думала про те,
як дивно влаштоване життя.
Двадцять років вона боялася зробити крок у невідомість.
А тепер ось їде нічним поїздом, п’є чай із незнайомою жінкою і почувається то втікачкою, то героїнею роману.
Телефон завібрував –
Прийшло повідомлення від Лени:
«Тато дзвонив. Психує. Сказав, що ти з глузду з’їхала. Мам, ти справді впевнена?»
Марина набрала відповідь:
«Вперше в житті впевнена».
Вранці поїзд прибув до Одеси.
Місто зустріло її пронизливим вітром і запахом йоду.
Маленька будівля вокзалу здавалася іграшковою на тлі сірого неба.
– Таксі викликати будете? – до неї підійшов літній чоловік у потертій куртці.
– Ні, я… – Марина запнулася.
Вона раптом зрозуміла, що не знає, куди йти.
У поспіху навіть не забронювала готель.
– Вперше у нас? – співчутливо запитав таксист.
– Можу порадити хороший пансіонат.
Недорого, і до моря – п’ять хвилин.
«А чому б і ні?» – подумала Марина.
Врешті-решт, вона вже зробила найскладніше – поїхала.
Решта якось вирішиться.
Машина петляла вузькими вуличками.
Марина дивилася у вікно, намагаючись запам’ятати кожну деталь – облуплені стіни старих будинків, білизну, розвішену між балконами, самотнього кота на підвіконні.
– А там, – таксист махнув рукою праворуч,
– старовинна фортеця.
Якщо цікаво, можу на зворотному шляху показати дорогу.
Там оглядовий майданчик є, вид – дух захоплює!
Марина усміхнулася, згадавши розповідь Тамари Іванівни.
– Обов’язково піднімуся. На заході сонця.
Пансіонат виявився маленьким двоповерховим будинком, обплетеним диким виноградом.
На ґанку дрімала смугаста кішка, а з відкритого вікна доносився запах свіжої випічки.
– Людмило Сергіївно! – крикнув таксист.
– Приймай гостю!
На поріг вийшла жінка – висока, статна, зі сріблястим волоссям, зібраним у сувору корону.
Вона оцінююче оглянула Марину.
Кімната виявилася маленькою, але затишною.
Старі меблі, вкриті вицвілими мереживними серветками, пахли поліруванням і чимось невловимо домашнім.
На тумбочці біля ліжка стояла вазочка із сухоцвітами.
– Розташовуйся, – Людмила Сергіївна розчинила балконні двері.
– Он воно, твоє море.
Штормить сьогодні – до дощу.
Марина ступила на балкон і завмерла.
Море розливалося перед нею – свинцево-сіре, бурливе, з білими баранцями хвиль.
Воно гуркотіло і билося об берег, наче жива істота.
– Вперше бачиш? – у голосі господині промайнуло щось схоже на ніжність.
– Так, тобто ні. Бачила, звичайно. Але якось інакше.
– Воно щодня інше, – Людмила Сергіївна обперлася на поручні.
– Як і життя наше – то штормить, то затихає.
Ти надовго до нас?
– На тиждень, – Марина помовчала.
– Може, й довше.
– Від чоловіка втекла? – раптом прямо запитала господиня.
– Чому всі так думають? – вирвалося у Марини.
– Бо знайомий погляд, – усміхнулася Людмила Сергіївна.
– Я тут двадцять років людей приймаю.
Особливо восени таких багато приїжджає – загублених, із валізкою, зібраною похапцем.
Шукають щось. Або від чогось тікають.
– А знаходять? – тихо запитала Марина.
– Хто як, – пожала плечима господиня.
– Море – воно, як дзеркало. Що шукаєш, те й бачиш.
Ладно, влаштовуйся.
Сніданок о восьмій, але якщо проспиш – не страшно. Кухня у твоєму розпорядженні.
Залишившись одна, Марина довго стояла на балконі.
Вітер розтріпував волосся, на губах осідала солона морська мряка.
Десь далеко кричали чайки, а внизу шумів прибій – розмірено, заколисуючи.
– Вибачте, сірників не знайдеться?
Голос із сусіднього балкона змусив її здригнутися.
Там стояв літній чоловік – сивий, зі зморшкуватим засмаглим обличчям.
У руках – потертий блокнот.
– Не палю, – відповіла вона.
– І правильно, – він усміхнувся, і зморшки навколо очей зібралися промінчиками.
– Я от теж кинув. Тепер ось, – він показав блокнот.
– Пишу. Павло Андрійович, до речі. Місцевий краєзнавець.
– Марина.
– І що ж привело вас у таку негоду до моря, Марина?
Вона хотіла відповісти щось ввічливе й розпливчасте.
Але замість цього раптово сказала:
– Чоловік поїхав до коханки. А я втомилася чекати.
Павло Андрійович помовчав, розглядаючи бушуюче море.
– Знаєте, – сказав він нарешті,
– я тут уже тридцять років працюю.
Щодня приходжу, дивлюся на море, записую історії.
Воно ж теж – як книга. Тільки читати треба вміти.
– І що ви в ньому читаєте?
– Різне, – він задумливо постукав олівцем по блокноту.
– От сьогодні, наприклад, воно розповідає про жінку, яка вперше в житті наважилася бути собою.
Хочете послухати?
Марина кивнула.
А Павло Андрійович почав розповідати – про кораблі, що віками борознили ці води, про маяк на мисі, про доглядача, який двадцять років писав листи своїй давно заміжній коханій…
– Навіщо він це робив? – запитала Марина. – Адже знав, що вона не повернеться.
– А ви як думаєте?
– Можливо, ці листи були потрібні не їй, а йому самому? Щоб не забути, хто він?
Павло Андрійович усміхнувся:
– Ви спостережлива, Марино. Іноді ми тримаємося за щось – за людину, за звичку, за біль – просто тому, що боїмося дізнатися, ким ми є без цього.
У коридорі почулися кроки – Людмила Сергіївна несла чисту білизну.
– А, вже познайомилися? – вона по-дружньому підморгнула Марині. – Павло Андрійович у нас щороку буває. Усі місцеві легенди знає, всі історії. Особливо про маяк любить розповідати.
– Бо це не просто історія, Людо, – відгукнувся краєзнавець. – Це метафора. Кожен із нас – трохи доглядач маяка. Запалюємо світло й чекаємо когось. Або чогось.
– Ой, знову ти зі своїми метафорами, – махнула рукою господиня. – Марино, вечеряти будеш? У мене рибний пиріг готовий.
– Дякую, але, – Марина зам’ялася.
– Ніяких «але», – відрізала Людмила Сергіївна. – Біля моря голодною бути не можна. Це я тобі як спеціаліст кажу.
Кухня в пансіонаті виявилася просторою та світлою. Великий дерев’яний стіл, накритий клейонкою в синій горошок, стара газова плита, на підвіконні – горщики з базиліком і м’ятою.
За столом уже сиділи двоє постояльців – молода жінка з коротко стриженим рудим волоссям і літній чоловік у твіді.
– Знайомтеся, – Людмила Сергіївна поставила перед Мариною тарілку з гарячим пирогом. – Це Віра, художниця, а це Семен Маркович, професор. А це Марина, наша новенька.
– Надовго до нас? – запитала Віра, посуваючи сільничку.
– На тиждень, мабуть, – Марина відчула, як почервоніла під уважним поглядом художниці.
– «Мабуть» – гарне слово, – усміхнувся Семен Маркович. – Я от теж приїхав на тиждень. Рівно місяць тому.
– Застрягли? – посміхнулася Марина.
– Ні, – він похитав головою. – Залишився. Є різниця, знаєте.
Телефон у кишені завібрував – прийшло повідомлення від Ігоря: «Ти здуріла? Негайно повернися додому!»
Слідом – від Лєни: «Мамо, тато в люті. Каже, що ти його ганьбиш. Що мені йому сказати?»
Марина вимкнула телефон.
– Важко? – тихо запитала Віра, коли вони вийшли на веранду. Власне, курила тільки Віра, а Марина просто дихала морським повітрям.
– Так, – чесно зізналася Марина. – Таке відчуття, ніби я когось зрадила. Навіть не його – себе колишню.
– Знайоме, – художниця стряхнула попіл. – Я теж сюди втекла. Від чоловіка, від галереї, від усього цього правильного життя. Три місяці тому. Збиралася на тиждень – перечекати, подумати. А потім зрозуміла: не хочу повертатися.
– І що тепер?
– А тепер я малюю море. Щодня – інше. Іноді продаю картини туристам. Іноді просто сиджу на березі й дивлюся на хвилі. І знаєш що? Вперше в житті відчуваю себе собою.
Марина лягла спати пізно. Довго стояла на балконі, дивлячись на темне море, слухаючи його безперервний шепіт. Десь у далечині миготів вогник маяка – жовта цятка в темряві.
Вона дістала телефон, увімкнула. Десять пропущених від Ігоря, три – від Лєни. Повідомлення вона читати не стала.
А вдома тим часом Ігор метався по квартирі, як тигр у клітці.
— Що означає — на морі? Та як вона посміла?!
— Тату, — Лєна подивилася на батька з якимось новим виразом. — А коли ти їдеш — вона тебе питає? Коли ти зникаєш тижнями — ти їй пояснюєш?
— Це інше! Я чоловік.
— Що? — у голосі доньки пролунали знайомі мамині нотки. — Думаєш, вона не знає про твої «відрядження»? Про театр з Вікою з бухгалтерії?
— Замовкни! — гаркнув Ігор.
— Ні, не замовкну! — Лєна підскочила. — Знаєш, що найстрашніше? Ти навіть не розумієш, як їй було боляче. Ти звик, що вона завжди чекає, завжди пробачає. А вона жива людина! У неї теж є мрії, бажання.
Ігор опустився в крісло. У голові крутилася дурна думка: а й справді, коли Марина востаннє говорила про свої бажання? Коли сміялася отак, як сьогодні телефоном?
Тиждень промайнув, як один день. Марина багато гуляла берегом, слухала історії Павла Андрійовича, допомагала Вірі розтирати фарби для її морських пейзажів. Вечорами вони збиралися на кухні – випадкові постояльці, які стали майже родиною.
У останній вечір розігрався шторм. Море билося об берег із такою силою, що бризки долітали до вікон другого поверху. Марина сиділа на балконі, кутаючись у старий плед Людмили Сергіївни.
– Замерзнете, – на балкон вийшов Павло Андрійович. – Сьогодні сильний шторм.
– Як моє життя, – усміхнулася Марина.
– Ні, – він похитав головою. – Шторм – це коли все руйнується. А у вас – тільки починається.
Вони помовчали, спостерігаючи, як хвилі розбиваються об берег.
– Знаєте, що я зрозумів біля моря? – раптом сказав Павло Андрійович. – Кожна хвиля залишає слід на піску. Але приходить нова – і слідів, як не було. Так і в житті: що б не сталося, завжди можна почати спочатку.
Вранці вона поверталася додому.
Там Марину чекав Ігор – змарнілий, із червоними від безсоння очима.
– Ти повернулася, – сказав він глухо.
– Так. Але вже не та, що поїхала.
– Я все зрозумів, – він зробив крок до неї. – Я більше так не буду.
– Ні, – вона похитала головою. – Ти не зрозумів. Справа не у твоїх поїздках чи зрадах. Річ у тому, що я двадцять років жила, як тінь. А тепер хочу бути собою.
– Що це означає? – у його голосі пролунав страх.
– Це означає, що я повертаюся на роботу. Буду брати уроки англійської. На вихідних – ходити на виставки. А раз на рік – їздити до моря. Одна.
– А я? – він розгублено дивився на цю нову, незнайому жінку.
– А ти вирішуй сам. Можеш залишитися й навчитися жити зі справжньою мною. А можеш піти – я більше не триматимусь за тебе зі страху самотності.
Минув рік. Багато чого змінилося, а щось залишилося, як було. Марина досі живе з Ігорем, але їхній шлюб уже інший – зі складними розмовами, з несподіваними відкриттями.
Вона ходить на курси англійської, пише оповідання, інколи публікує їх у місцевій газеті. Ігор вчиться говорити про свої почуття й справді слухати її.
А раз на рік Марина їздить у той самий пансіонат біля моря.
Море все так само шумить за вікном – то лагідне, то бурхливе. Але тепер Марина знає: будь-яка буря одного дня стихає. Головне – не боятися жити, поки хвилі пишуть на піску свої нескінченні історії.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
