– Бабо! Накривай на стіл, голодний я! – Закричав командним голосом Дмитрик, ледве забігши у двір.
Він чув як батько, повертаючись додому, просив вечерю у баби. За ним і повторював.
– Вже стоїть все Дмитрик, давно тебе чекає, все вже готово, – баба Зіна витирала руки об фартух, кваплячись обслужити онука.
Зінаїда Олексіївна вже сім років жила з сином і його сім’єю. Коли її чоловік покинув це світ, син Іван забрав її до себе, а її будинок продали. Не стала сперечатися баба Зіна, та й вік вже не той. Не на вулиці ж залишили, і на тому спасибі. Виділили старенькій маленьку кімнатку, там і тепло і нам не заважаєш.
Дружина сина, Наталя, не у захваті була від того, що свекруха тепер житиме з ними. Постійно присіпалася до всього, що робила баба Зіна по дому. То посуду не так помиє, то суп не такий зварить.
– Навіщо твоя мама знову у веранді свої порядки наводила? Скільки разів говорила, щоб не совалася туди! – вимовляла чоловікові Наталя.
– Це ваші жіночі справи, самі розбирайтеся, – відповідав їй Іван.
Так повелося, що стали в сім’ї бабу Зіну називати просто – баба. Баба, та баба! Ніби й немає в неї імені, ніби не можна говорити баба Зіна чи бабуся.
– Бабо, ти знову курей не закрила! Всі по двору розбіглися. Сама підеш їх збирати чи мені бігати за ними? – сварилася невістка зі свекрухою.
– Я сама, сама Наталю прижену їх в курник. Ти вже вибач мені, очі погано бачать, не помітила відкриту клямку, – виправдовувалася баба Зіна.
– Одні проблеми з тобою, бабо. Ти вже краще взагалі ні до чого не торкайся, ніж потім за тобою все переробляти, – Наталя закотила очі й пішла місити тісто на пироги.
Онук Дмитрик, бачачи як мама ставитися до баби Зіни, теж став за нею наслідувати. Всі діти вони ж такі – що бачать у дорослих, тому і вчаться. Це потім вже у кожного свій характер, свої висновки. А поки малі – у всьому наслідують дорослих, які їх виховують.
– Бабо, ти що там возишся? Тебе не дочекаєшся! – десятирічний Дмитрик робив серйозне обличчя, повторюючи за матір’ю в такі моменти.
– Ось, несу вже Дмитрик, їж, будь ласка, – баба Зіна поставила перед онуком тарілку наваристого борщу.
Осінню син Іван занедужав. Спершу він не звертав увагу на недугу – пройде. Але незабаром терпіти стало важко, довелося піти до місцевого фельдшера.
Той, оглянувши його, відразу ж дав направлення у райцентр. Після всіх обстежень поклали Івана в лікарню, тому як недуга була серйозною, відкладати було не можна. Наталя дуже переживала за чоловіка, постійно їздила до нього, возила домашню їжу. Тяжко в сім’ї без господаря стало, все на ній тепер.
– Бабо, я з ранку до Івана поїду, ти курей нагодуй, Дмитрика на вулицю не пускай, холодно зараз, – наказувала Наталя бабі Зіні.
– Їдь Наталю, все зроблю, не переживай. Бог з тобою, все буде добре і поправиться Іван скоро, – тихо відповідала бабуся.
По приїзду назад Наталя побачила брудні чобітки сина в коридорі й зрозуміла, що Дмитро все одно був на вулиці.
– Казала ж тобі, бабо – не пусти його гуляти! Що ж ні чого довірити тобі не можна! – бурчала невістка.
– Так Наталю, я і не пускала. А як тільки вийшла курям зерна дати, він і вискочив, не встигла я та огледітися, – виправдовувалася баба Зіна, ховаючи очі.
– Та що ж це таке! Чоловік занедужав, син не слухається, ще й ти така! Від тебе одні проблеми, бабо! – втомлена Наталя впала на ліжко в сльозах, так і заснула.
Насправді не була Наталя злою. Сама вона була з дитячого будинку, з малих років там росла. Не привчена вона була до ласки та добра.
Не вміла вона по-іншому, крім як командно вигукувати про все, що потрібно. Серце її не було відігріте з дитинства, тому і поводилася так.
Та й коли душі грітися, коли постійно потрібно працювати, та сім’єю управляти. Чоловік хоч і любив її, але також був скупий на емоції. Так і жили, як багато хто на світі – робота, господарство. А на вечір від втоми з ніг валиться, не до душевності.
Попри те, що невістка заснула, баба Зіна тихенько вмила онука і поклала спати. Сама замкнула двері, вимкнувши скрізь світло. Сумно їй було на душі. Вона не злилася на невістку, тому як розуміла, що нелегко їй приходиться, від того і кричить вона на неї та зривається.
Вночі Наталя прокинулась від спраги та тихо пішла на кухню набрати води. Проходячи мимо кімнати баби Зіни, почула шепіт свекрухи. Зупинившись поруч, стала прислухатися. Баба Зіна чи то молилася, чи просто розмовляла сама з собою:
– Господи Боже помилуй нас. Господи, допоможи синочку моєму, Івану, врятуй його від недуги. Забери краще мене, я своє пожила і тільки всім заважаю. Господи, дай сил Наталі, допоможи їй все витримувати та винести всі тяготи. Нелегко їй приходиться зараз, допоможи їй вистоять. Забери моє життя, але дай здоров’я сину, невістці й онуку. Отче наш, нехай у них все буде добре, нехай все налагодиться.
Наталя слухала свекруху і з очей її текли сльози. Вперше в житті вона перейнялася теплими почуттями до баби Зіни. Не знала вона материнської ласки та любові раніше.
Ніхто не молився за неї, не благословляв. А баба Зіна, яку вона так часто ображала, просила за неї у Бога. Соромно стало Наталі за все, що між ними було.
Зрозуміла Наталя, що погано це – не проявляти терпіння до стареньких. Що не зі зла вони щось не те роблять, а, тому що старенькі, руки – ноги не слухаються, що терпиміше треба бути. Цієї ночі відігрілося серце Наталі, пішов холод разом зі сльозами.
Зранку син Дмитрик голосно вигукнув:
– Бабо, неси чай! Встав вже я, чуєш?
– Зараз, зараз Дмитрику. Зараз чайник поставлю, – баба Зіна заметушилася на кухні.
Наталя підійшла до сина, строго поглянула на нього і сказала:
– Не баба вона тобі! А бабуся, або баба Зіна. Віднині так називай бабусю, запам’ятай це.
Дмитрик дуже здивувався, але сперечатися з матір’ю не став. Тому як була вона для нього авторитетом. І якщо вона так сказала, значить так і потрібно робити.
Наталя увійшла на кухню, де метушилася баба Зіна, поспішаючи зібрати сніданок онуку.
– Зараз, зараз Наталю, я все приготую, – свекруха незграбно наливала чай, боячись розсердити невістку.
– Я сама, – тихо сказала Наталя, – я сама приготую … мамо. Іди за стіл, я сама все принесу, мамо…
