Під ранок Тетяні наснився дивний сон: ніби син її, Андрій, стоїть на ґанку і стукає у двері. Вона схаменулася, різко схопилася і, йдучи босими ногами, побігла до дверей.
Знесилена якось одразу, притулилася до одвірка і завмерла. Тихо. Нікого. Такі сни їй снилися часто і постійно обманювали, але щоразу вона бігла до дверей і відчиняла їх навстіж.
І зараз теж відчинила і почала вдивлятися в нічну порожнечу. Тиша і сутінки ночі оточували її. Намагаючись вгамувати серце, що розбухало, вона присіла на сходинку ґанку. І в цій тиші раптом пролунав якийсь сторонній звук: чи то писк, чи то шурхіт.
— Знову сусідське кошеня заплуталося, — подумала Тетяна і пішла визволяти малюка з кущів, як робила не раз. Але це не було кошеня, Тетяна зрозуміла відразу, коли смикнула за ганчірочку, що стирчала з куща.
Ганчірочка виявилася старенькою кольоровою пелюшкою, і вона смикнула її сильніше. І оторопіла: на куточку пелюшки лежала маленька дитина.
Дитина була абсолютно не одягнена, мабуть, розмоталася, поки лежала, це був хлопчик. Судячи з пупка, який ще не відвалився, йому було мабуть кілька днів.
Дитина вже не могла навіть кричати, вона була мокра, абсолютно знесилена і, мабуть, голодна. Коли Тетяна взяла її на руки, вона слабо запищала.
Не пам’ятаючи себе і зовсім не розуміючи, що робить, вона притиснула його до себе і бігом кинулася в будинок. Одразу ж знайшла чисте простирадло, сповила дитину, накрила теплою ковдрою і стала гріти молоко.
Вимила пляшечку, знайшлася і соска, що залишилася з весни, коли вона випоювала маленьке козеня. Хлопчик чмокав і захлинався від жадібності, а потім, зігрітий і насичений, заснув.
Проблискував ранок, але Тетяна нічого не помічала, вона думала про свою знахідку. Їй самій було понад 40 років, і в селі молодь звала її вже тіткою.
Чоловіка і сина вона втратила на війні в один рік, і залишилася на цьому світі зовсім одна. Ніяк не могла звикнути до своєї самотності, але гірка правда життя постійно нагадувала їй про це, і незабаром вона навчилася покладатися тільки на себе.
А зараз вона розгубилася і не знала, що їй робити далі. Вона глянула на дитину — вона спала, солодко сопучи, як сплять усі маленькі діти. І тут їй на думку спала думка порадитися із сусідкою, вона ще раз глянула на малюка і пішла до Галини.
У Галини в житті, як ні в кого більше, все було гладко і спокійно — чоловіка і дітей у неї ніколи не було, і «похоронок» ніколи вона не отримувала. Жила собі на втіху.
Усі її чоловіки приходили і йшли, яких вона ніколи не утримувала і особливо не жалувала, якщо щось було не по ній. Зараз Галина, гарна, стояла біля свого ґанку, в накинутому на плечі напівшалку, потягуючись під теплими променями сонця, що сходить. З подивом вислухавши розповідь про нічну подію, вона коротко сказала:
— Ну, і навіщо тобі це? — і пішла в будинок. Встигла помітити Тетяна краєм ока, йдучи геть, як ворухнулася фіранка на її вікні, отже, ночував черговий залицяльник. «Навіщо? І справді, навіщо?» — прошепотіла Тетяна.
Прийшла додому і почала збиратися, погодувала дитину, загорнула в сухе, зібрала їжі в дорогу і пішла шукати машину до міста. Машину чекати довелося недовго, через п’ять хвилин біля неї загальмувала вантажівка, що їхала в місто.
— У лікарню? — запитав водій, кивнувши на згорток у її руках.
— У лікарню, — стримано відповіла Тетяна.
У дитячому будинку, поки оформляли документи на дитину, вона не могла позбутися думки, що щось робить не так, не по совісті, це відчуття в серці не давало їй спокою. І ще так порожньо було на душі!
Теж саме вона відчула, коли отримала звістку про загибель чоловіка, а потім і сина.
— Як хлопчика назвемо? Яке ім’я в нього? — запитала завідувачка.
— Ім’я? — перепитала Тетяна, на секунду задумалася і сказала, несподівано для себе, — ім’я в нього Андрій.
— Гарне ім’я, — сказала завідувачка, — у нас тут багато Андріїв і Катрусь. Зараз мужиків немає, радіти треба дитинці, а тут на тобі, кинула! Зозуля, а не мати!
І начебто не на її адресу були сказані слова, але так недобре було в Тетяни на душі! Повернувшись додому вже надвечір, вона увійшла у свій порожній будинок і запалила лампу.
І тут на очі їй попалася стара пелюшка Андрія. Вона навіть не викинула її тоді, а просто відклала вбік. Зараз вона взяла її в руки і сіла на ліжко.
Машинально перебираючи руками цю стару мокру пелюшку, вона сиділа так деякий час, немов ні про що не думаючи. І тут її руки намацали в куточку пелюшки якийсь вузлик. І в цьому вузлику виявилися маленький сірий папірець і простий хрестик на шнурку.
Розгорнувши папірець, Тетяна прочитала: «Люба, добра жінка, вибач. Мені ця дитина не потрібна, я заплуталася в житті, завтра мене вже не буде на світі. Не залиш мого сина, зроби для нього те, чого я не зможу для нього зробити». А далі стояла дата народження дитини.
І тут Тетяну прорвало: вона ридала і причитала, як за небіжчиком. Сльози лилися рікою, а вона-то думала вже, що в неї їх немає, все виплакала.
Згадалося їй, як виходила вона заміж і якими щасливими вони були з чоловіком. А потім народився Андрій — і знову щастя в них. У селі жінки їй заздрили: від щастя Тетяна світилася вся.
А чому ж не світитися, якщо чоловік — коханий, син — любий. І чоловіки її теж любили і обожнювали її. Перед самою війною син закінчив курси шоферів і пообіцяв, що прокотить її на новій машині, яку йому обіцяли дати в колгоспі. А тут війна.
У серпні 42-го принесли їй «похоронку» на коханого чоловіка, а в жовтні того ж року — на сина. І все, закінчилося щастя Тетяни назавжди, померкло біле світло.
І стала вона такою ж, як усі, як майже кожна друга в селі. Підхоплювалася ночами і бігла до дверей, відчиняла їх, вдивляючись у нічну темряву…
А там нікого не було, тільки нічні шерехи та сусідське кошеня-бідолаха. Ось і цієї ночі не змогла вона заснути, бігала на вулицю, слухала ніч і все чогось чекала.
Вранці Тетяна знову поїхала в місто. Завідувачка притулку впізнала її одразу і не здивувалася, коли вона заявила, що хоче забрати хлопчика назад, що так велить їй її загиблий син.
— Добре, — сказала завідувачка, — забирай, із документами допоможемо.
Загорнувши Андрія в ковдру, Тетяна вийшла з притулку з іншим серцем — там не було вже тієї всепожираючої туги й порожнечі, яка жила в ньому всі ці роки самотності.
Там заселялися вже інші почуття — щастя й любові. Якщо людині визначено по життю бути щасливою, значить, вона нею буде неодмінно, ось це ж і сталося з Тетяною. У її порожньому будинку після повернення її зустріли тільки фотографії чоловіка і сина на стіні.
Але цього разу їхні обличчя Тетяні здалися зовсім іншими, не серйозними і навіть скорботними, а наче просвітленими, м’якими, схвальними і підбадьорливими. Тетяна притискала до себе маленького Андрія і сама собі здавалася сильною, адже йому довго потрібна буде її допомога і захист.
— А ви мені допоможете, — сказала вона фотографіям.
Минуло двадцять років. Андрій виріс. Не одна дівчина мріяла про щастя з ним, тільки він вибрав ту, до якої серце лягло, найулюбленішу, після мами, зрозуміло.
Звали її Люба. Привів одного разу Андрій Любу до матері знайомитися, і тут Тетяна зрозуміла остаточно: виріс її син, став справжнім чоловіком. І благословила молодих.
Відсвяткували весілля. Через деякий час народилиися діти, а наймолодшого сина назвали Андрієм, і стала Тетяна багатою на рідню.
Однієї з ночей прокинулася вона від шуму за вікном і пішла за звичкою до дверей. Відчинила їх і вийшла у двір. Наближалася гроза, неподалік виблискувало.
— Дякую тобі, синку, — тихо сказала Тетяна в темряву, — тепер у мене цілих три Андрія, і всіх вас я люблю.
Ворухнулося велике дерево біля ґанку, яке посадив її чоловік, коли народився Андрій, а попереду блиснула блискавка, наче сонячна усмішка Андрія.
