О дванадцятій у дружини була операція. Проста. Планова. Нескладні маніпуляції і виписка цього ж дня. Треба б було поїхати туди з нею, але вона не наполягала. Знала, що він зайнятий. Та й відкриття нової філії на носі.
— Усе добре буде, — сказала, — Подзвоню, як закінчиться все.
І, чмокнувши його в щоку, закинувши в сумку кілька пакетиків котячого корму для котів, що живуть у підвалі, випурхнула за двері.
Він поправив краватку. Ще раз прискіпливо оглянув себе в дзеркало і, підхопивши зі столу папку з проєктом, поїхав на роботу.
Посада генерального директора у фірмі, яку він за кілька років вивів у лідери ринку, вимагала повної віддачі. І він віддавав. Кожну вільну хвилину. З лишком. Заспокоюючи себе тим, що це для них. Для неї. І навіть для підвальних котів, яких вона постійно годує.
Ні, він не те щоб не любив котів. Просто це її захоплення здавалося йому безглуздим. Марним. Таким, що не несе в собі ніякого смислового навантаження. Придур’ям, з яким доводилося миритися, як миряться з недоліками коханої людини.
А тому на всі спроби принести безрідних блохастих додому — відповідав категоричною відмовою. Ну не було в цьому жодного сенсу. І користі теж не було.
Інша справа кіт орієнтальної породи, яких він пропонував завести як компроміс. Тут хоч статус. Так би мовити — відповідність. А підвальні? Що з них узяти? Ось і він не розумів, а вона пояснювати втомилася.
«Операція… Проста… Планова… Нічого особливого… Я повинен був поїхати туди з нею!!!» Скільки разів за тиждень він це повторив? Тисячу? Десять тисяч?
Коли мчав, кинувши все, в лікарню… Коли, вчепившись у поли білого халата, трусив лікаря, який відводив очі… Коли рвав на шматки ненависний проєкт, який не дав змоги йому бути з нею поруч і, стоячи навколішки біля ліжка, втупившись чолом у її руку, просив його не кидати.
Повернутися. Відкрити очі. Сказати хоч одне єдине слово. Але вона мовчала. І ніхто з них двох не знав, що планова операція може обернутися тим, що вона так довго не приходила до тями.
— Ми робимо все, що в наших силах, — намагався донести до нього лікар.
— Ви не робите нічого! — дратувався він від безсилля, оплачуючи її переведення в окрему палату.
— Шанс є, треба чекати, — намагалася заспокоїти його медсестра.
— Де він, цей шанс?! — кричав він на весь коридор, коли через тиждень вона так і не прийшла до тями.
Він випробував усе. Консультації найкращих фахівців, музика, розмови. Заполонив її палату квітами. Практично перестав з’являтися на роботі, аби бути поруч кожну вільну хвилину.
Просив, умовляв, обіцяв. Шантажував. Піддаючись миттєвий дурості, цілував, згадуючи безглузду казку про сплячу красуню, і з кожною хвилиною, з кожним новим днем, все більше і більше впадав у відчай. У якусь звірячу лють, що вимагає трощити все на своєму шляху.
Перевернутий стілець, розбита ваза. Відкинута в пориві сказу сумка і різноколірні пакетики корму, що розлетілися по підлозі, випали з неї. Вона так і не встигла нагодувати котів. Тих самих непотрібних котів, які викликали в нього лише неприязнь, ретельно приховувану за показною байдужістю.
«Дурень! Господи, який же він дурень!» Повернути б усе. Відмотати назад. Стерти помахом руки. Та він готовий на колінах повзати разом із нею за цими її котами, забирати додому, і навіть полюбити, аби тільки…
В себе прийшов непомітно. Просто разом схлинув адреналін, що змушував кипіти кров. І втомлено оглянувши влаштований ним безлад, він тремтячими руками підняв з підлоги різноколірні пакетики з кормом, щоб уже через десять хвилин стояти біля дверей того самого підвалу…
— Це називається фелінотерапія, ось тільки зафіксованих випадків допомоги в ситуаціях, подібних до нашої, немає, — серйозно подивився на нього лікар, з цікавістю спостерігаючи, як він затягує до палати його пацієнтки шосту за рахунком переноску.
— Отже, ми будемо першими, — з надривом промовив він, випускаючи тварин із кліток.
— Це її коти. Розумієте? Її! І я віддам усе на світі, щоб сказати їй про це. Щоб просто…
— Я попереджу персонал.
— Спасибі, я… повинен був зробити це раніше… Розумієте? Я…
— Ніколи не варто втрачати надію. Усі ми вчимося на своїх помилках, не забувайте про це.
— Я не забуду… Більше не забуду.
О дванадцятій у неї операція. Проста. Планова. Нескладні маніпуляції й виписка цього ж дня. І вона абсолютно не наполягає на його присутності. Знову. Але чомусь не може стримати щасливу посмішку, бачачи, як він, відкинувши в кінець розв’язану краватку, чортихаючись, одягає шосту шлею поспіль на котів, які чинять опір і відверто тікають від нього.
Її котів. Тих самих, підвальних, блохастих котів, під чиєю вагою вона прийшла до тями рік тому, силкуючись зробити зітхання й абсолютно не розуміючи, що відбувається.
Сім пар очей, що свердлять її. Шість полегшених зітхань на межі чутності й один переможний, повний нескінченної радості зойк, вона не забуде ніколи.
Можливо, тому, зараз, коли їй доведеться пройти через те, що трапилося, ще раз, вона абсолютно не відчуває страху. І бачачи, що чоловік, що вибився з сил, до чиєї сорочки причепилися кольорові волосинки вовни, дивиться на неї докірливо, вона посміхається ще ширше.
А потім відверто сміється над перехожими, які обертаються слідом за ними. Усе ж одягнений у дорогий костюм чоловік, оточений шістьма безпородними, але напрочуд доглянутими й гарними котами, кожен з яких тягне тонкий повідець у свій бік — видовище не для людей зі слабкими нервами.
— Операція. Проста. Планова. Нескладні маніпуляції й виписка цього ж дня. І якщо ви не припините гризти все підряд, то наступного разу залишитеся вдома! — неголосно висловлює серйозний чоловік, який сидить у лікарняному дворику в оточенні котів, на чиїх колінах лежить злегка обкусаний, але все ще цілком гарний букет троянд.
Він кидає погляд на годинник, зручніше перехоплює шість різноколірних повідців, швидкоплинно оцінюючи, чи не послабшали шлейки, а потім дивиться на вікна палати, в якій зараз прокидається після операції його дружина.
Зовсім скоро їм дозволять до неї зайти. І він, нарешті, зможе поскаржитися на шістьох хвостатих ледарів, які без неї зовсім не хочуть його слухати.
І сказати, про те — як він її кохає. І кохатиме завжди. Навіть коли вона почне цілодобово пропадати в котячому притулку, чиє будівництво його компанія профінансувала кілька місяців тому.
Але чомусь, згадуючи той самий день, коли вона розплющила очі, він щоразу переконується — доки вона поруч, немає в його житті нічого важливішого за цю її придурість. А отже, він і далі прагнутиме втілювати в життя ці дурні, але такі, що чомусь роблять її неймовірно щасливою, капризи. Завжди, поки ще не пізно.
