Їх звали однаково. Люба не могла зрозуміти, навіщо батькові називати своїх дочок одним ім’ям. Мабуть, у його житті було занадто мало любові, такий ось каламбур. Іронічно було й те, що зʼявилася на світ вони в один день, з різницею в дев’ять років. Люба ніколи не бачила свою сестру, тільки на фото: одного разу з цікавості вона знайшла її сторінку в соцмережах і ретельно вивчила всю інформацію. Вони були зовсім несхожі як зовні, так і за захопленнями. Переконавшись у цьому, Люба втратила інтерес до своєї сестри.
Сестра з’явилася на її порозі ввечері в п’ятницю, за місяць до їхнього спільного свята – іменин. Люба писала курсову з особливостей уваги дітей із загальним недорозвитком мовлення, коли у двері подзвонили. Як зазвичай у таких випадках, у Люби різко підскочив пульс і спітніли долоні. Вона навшпиньки вийшла в коридор і подивилася у вічко.
На майданчику стояла дівчинка. У яскравому синьому костюмчику, на голові маска кішки, в руках рюкзачок. Люба її не впізнала і подумала, що помилилися квартирою. Або, може, сусідка якась, загубила, наприклад, ключ. Звісно, можна було прикинутися, що її немає вдома. Але дівчинка натиснула на дзвінок ще раз, і Люба здригнулася, впустивши на підлогу телефон, який тримала в руках, і дівчинка явно почула. Довелося відчиняти двері.
— Привіт, – вимовила маска кішки. – Я Люба, твоя сестра.
Сенс сказаних слів довго доходив до Люби. Дівчинка тим часом зняла маску, показавши симпатичне личко з намальованими на щоках котячими вусами, і весело промовила:
— Ой, я забула, що в масці. Вибач. У нас із тобою один тато, мене теж Люба звуть.
— Знаю, – похмуро відповіла Люба, не рушивши з місця.
— Можна я ввійду?
— Я, взагалі, не чекала гостей.
— Та зрозуміло. Але мені більше нікуди йти.
— Що значить нікуди?
— Мама не стало, тато зник. Я втекла з інтернату, там жахливо. А твою адресу мені колись тато написав в записничку. Можна я в тебе поживу?
Це було сказано так просто, ніби дівчинка питала дозволу пройти на вільне сидіння в тролейбусі.
— У сенсі пропав?
Це запитання саме по собі вирвалося в Люби, вона зовсім не це хотіла запитати.
— Ну ось так. Пішов і не повернувся. Мама шукала його в лікарнях і в поліції, ніде немає. Це три роки тому було. А потім мами не стало.
Щось незнайоме ворухнулося в душі Люби. Вона ніколи не вирізнялася особливою емоційністю, їй узагалі були незрозумілі більша частина емоцій, про які говорили й писали люди. Коли їй доводилося писати роботи про емоції, вона завжди плуталася і чітко слідувала тексту підручника, бо не була впевнена в тому, що правильно розуміє їхнє значення. Коли мама дзвонила і запитувала: «тобі не самотньо? ти не сумуєш? тобі не сумно?», Люба ніяк не могла зрозуміти, що мама має на увазі. Але зараз, дивлячись на пухкі дитячі щоки й перелякані, незважаючи на посмішку, очі, вона відмітила в собі почуття, яке мама могла б назвати смуток.
— Проходь, – сказала Люба.
Вона й гадки не мала, як поводитися з дітьми. У вітчима був син, якого він іноді забирав на вихідні, але ним опікувалася тільки мама, Люба сиділа у своїй кімнаті й не особливо з ним контактувала. Що робити з сестрою, вона не знала. До того ж її турбувало зізнання тієї, що вона втекла з інтернату. Цікаво, Любу не посадять до в’язниці, якщо вона приховуватиме в себе сестру?
Люба-молодша взяла на себе ініціативу: запитала, де туалет і ванна, і вийшла звідти з чистим обличчям, без намальованих вусів і заплаканих очей, потім повідомила, що вона голодна. Голос у дівчинки був гучний, і вона ставила купу запитань, через що у Люби заболіла голова, вона взагалі насилу переносила шум. Довелося варити пельмені і кип’ятити чай, відповідаючи на нав’язливі запитання сестри.
Уже потім Люба-молодша розповіла подробиці ситуації: про те, як тато став дивно поводитися і пропадати незрозуміло де, звільнився з роботи і весь час сварився з мамою, а потім просто пропав. Мама це важко перенесла, майже відразу захворіла, лікарі довго не могли знайти причину, а коли знайшли, було пізно.
— У тебе що, немає більше родичів? – з досадою запитала Люба.
— Ні. У мами був брат, але він інвалід був, я його пам’ятаю небагато. Він був важкий, у сенсі і за розміром, мама його насилу тягала, і по мізках: кричав там, не розумів нічого, лікарів боявся. Це сумно, що він пішов з життя, але мама після цього жити почала. Намучилася вона з ним.
Люба уявила, що ця дівчинка залишиться тут надовго, і навіть з огляду на те, що вона не була ненормальною і не потребувала інвалідного крісла, така перспектива здавалася Любі жахливою. Тож мати сестри здавалася їй героїнею, і в сусідню клітинку вона могла б помістити слово «співчуття», якщо правильно розуміла його значення.
На щастя, сестра й сама розуміла, що жити тут довго не варіант.
— Ти допоможеш мені знайти батька? – запитала вона. – Я б хотіла жити з ним, навіть якщо в нього тепер інша сім’я.
— Чому ти вирішила, що в нього інша сім’я? – запитала Люба.
— Ну а навіщо йому тоді ховатися?
Це було логічно. Може, в нього зʼявилася ще одна донька, і він теж назвав її Люба.
— А чому він не забрав тебе сам?
— Може, він не знає нічого про маму. Я думала про це, можливо, тато просто втратив пам’ять. Ну як у дурних мильних операх
Люба не любила фільми, а про такі взагалі ніколи не чула.
— Тато, може, потрапив під машину і все забув. Живе в якоїсь доброї жінки, яка пожаліла його і пустила до себе. Може, вона була медсестрою в лікарні, де він лежав, або навіть лікарем.
Так уже, з фантазією у цієї дівчинки було все гаразд.
Коли потрібно було лягати спати, виявилося, що у квартирі у Люби тільки одне спальне місце. У неї не було близьких подруг або хлопця, ніхто не приходив до неї в гості і тим більше не ночував.
— Я можу лягти разом із тобою на ліжку, – повідомила Люба-молодша.
Пояснити дівчинці, що спати з кимось Люба не може, надто складне завдання, тож довелося прикинутися, що треба працювати. Люба писала курсові та дипломні роботи на замовлення, і їй було чим зайнятися цієї ночі. Вона видала сестрі чисту постільну білизну, зубну щітку в упаковці та стару піжаму.
До третьої ночі вона працювала, прислухаючись до рівного дихання дівчинки. Від того, що в будинку перебуває сторонній, Любі було незатишно. Вона давно жила окремо від мами і вітчима, і не тому, що не любила їх або була у сварці, просто їй було краще самій. Скільки Люба себе пам’ятала, вона завжди була такою, мама називала це «чутливою»: вона більше за інших відчувала гаряче й холодне, груба тканина в буквальному сенсі слова завдавала їй фізичного болю, а будь-які сторонні звуки дратували до стану трясучки.
О третій Любу почало схиляти до сну. Вона поклала руки на стіл, влаштувала на них голову і задрімала. О п’ятій ранку приїхав сміттєвоз і розбудив її. Люба поставила чайник, перевірила кімнату з сестрою. Дівчинка міцно спала. Люба випила чай і сіла працювати. Удень вона сходила в господарський магазин і купила матрац, ковдру і подушку.
— У тебе кльове ліжко, – повідомила їй сестра. – Ніколи не спала на такому зручному.
— Це ортопедичний матрац, – пояснила Люба. – У мене болить спина, тому я його купила.
— І простирадла такі гладенькі… Кайф.
Коли ввечері Люба розстелила собі матрац, сестра підійшла і сказала:
— Давай я на ньому ляжу, я ж у гостях. До того ж у тебе болить спина.
Люба подумала про те, що, напевно, має щось відчути від цих слів. Але вона нічого не відчувала.
— Тебе можуть знайти тут, – сказала вона дівчинці наступного дня. – Ти не можеш довго в мене ховатися.
— Значить, потрібно знайти тата. У тебе є ідеї, як це зробити?
Ідей у Люби не було. Вона не пам’ятала батька, мабуть, він зовсім не брав участі в її вихованні.
— Може, запитати в мами? – припустила вона. – У сенсі, у моєї.
— А вона добра? Не здасть мене назад в інтернат? Я не хочу туди, мене знову битимуть.
Сказано це було просто, без спроби натиснути на жалість, але вперше в житті Люба відчула щось подібне.
— Треба подумати. До кого він міг поїхати або звернутися по допомогу. Я думала над цим, але моїх мізків не вистачає. Ти як, розумна? От скільки всього в ноутбуці пишеш.
Люба себе розумною не вважала. Але говорити про це було не дуже приємно.
— Ми з ним узагалі не спілкувалися, тут я тобі не помічник, – сказала вона.
— У тата був друг, дядько Боря, – немов не чуючи її, задумливо проговорила Люба-молодша. – Коли я була маленька, вони часто їздили на риболовлю, і кілька разів він брав мене із собою. Ти не пам’ятаєш його прізвища? Вони посварилися потім, тому що дядя Боря залицявся до мами. Ну, товстий такий, із бородавкою на підборідді.
Раптово в пам’яті Люби спливла картинка: ранній ранок, над темною гладдю води здіймається білястий туман, жовто-зелене поле тягнеться вперед аж до лісу. Вона сидить на колінах у тата, на ньому високі чоботи, які він називає болотниками. Тато показує їй, як нанизати черв’яка на гачок, черв’як звивається, і це заворожує Любу.
Згадався і гучноголосий чоловік із бородавкою: він підкидає Любу до стелі, їй страшно, і вона плаче, а він сміється.
— Не пам’ятаю, – вимовила вона.
Увечері Люба-молодша запропонувала подивитися фільм. Люба рідко дивилася фільми, всі вони нудні, але це краще, ніж слухати постійну балаканину дівчинки. Вона знайшла фільм в інтернеті, дістала з шафи глибоку чашку і висипала туди велику пачку чіпсів.
— Клас! – зраділа Люба-молодша.
Фільм абсолютно незрозумілий, але Любі він сподобався. Це як загадка, яку потрібно розгадати. Коли дівчинка заснула, вона пішла на кухню, увімкнула фільм ще раз, використовуючи навушники. Тільки після другого перегляду, вона зрозуміла, що там відбувалося, але про всяк випадок загуглила, щоб нічого не упустити.
Вночі їй наснився батько. Він котив її на санчатах, ішов швидко, майже біг і сміявся.
— Його прізвище Мороз! – кричав тато. – Борька Мороз, ти забула?
Вранці вони з Любою-молодшою почали гуглити дядька Борю Мороза. Вони його знайшли, це виявилося нескладно. Про тата він нічого не знав, але запропонував свою допомогу. Дуже засмутився, що мами Люби-молодшої не стало, мабуть, не дарма вони посварилися.
— Він точно живий, – сказав дядько Борис. – Я відчуваю. Жінку нову, мабуть, знайшов, яка сина йому подарує. Він завжди сина хотів.
Любі б дуже хотілося в це вірити. Не тому, що в неї були якісь почуття до батька, просто сестра їй заважала. Вона постійно базікала, ставила купу незручних запитань, не давала працювати. Підходила до Люби й обіймала її, а Люба не любила, коли її чіпають, особливо чужі. А сестра все одно була чужою, яка різниця, що в них половина спільних генів. Єдиним способом змусити її замовкнути, було ввімкнути який-небудь фільм. Люба-молодша тільки й робила, що сипала різними цитатами, нескінченно повторювала «ти повинна подивитися цей фільм». Вони переглянули купу всього дивного, але на диво Любі подобалося, вона й не знала, що фільми можуть бути такі.
— А я будь-яке кіно люблю, – сказала дівчинка. – Я там дивлюся, як треба поводитися в різних ситуаціях.
— Це як? – не зрозуміла Люба.
Сестра смішно наморщила ніс.
— Ну ось мами немає. Усі кругом дивилися на мене й чекали, що я плакатиму. А мені не хотілося плакати. Я взагалі нічого не відчувала, розумієш? Я її любила, звісно, але я не вмію відчувати так, як це роблять інші люди. Мене в садочку і в школі спочатку через це принижували. І я стала наслідувати героїв мультиків, дивилася, як вони поводяться, і поводилася так само. Допомогло. Я і зараз так роблю.
Дивно, що Любі самій це не спадало на думку. Їй було простіше ховатися й уникати людей.
— А коли тебе щось стосується, тобі не боляче? – запитала Люба.
— Це як?
— Ну… Я не знаю. Немов порушується твоя цілісність.
— Ні, в мене не так. А в тебе?
— У мене буває. Шкіра надто чутлива.
— Хочеш, я не буду тебе обіймати?
— Хочу.
Незважаючи на те що Люба побачила, що в них із сестрою все ж таки є щось спільне, вона так само заважала їй, та й Люба непокоїлася, що рано чи пізно до неї прийдуть, і потрібно буде пояснювати, чому вона мовчала.
— Треба подумати, хто ще може знати, де тато. З ким він ще спілкувався?
— Я думала, ти скажеш.
— Та не пам’ятаю я його, говорила вже. Він же з вами жив, а не з нами.
— Ну, вже й не з нами. Це правда, що в нього немає батьків?
До цього моменту Люба не знала, що пам’ятала про це. Але знову звідкись із глибин її пам’яті спливло татове обличчя, і його голос, що розповідає про те, як він виріс у селі у двоюрідної тітки, що вся його сім’я згоріла в пожежі.
— Правда, – сказала Люба. – Вони загинули. Він у тітки ріс. Ви їй писали?
— Ну так, але вони відповіли, що тата в них немає.
— Треба ще раз написати. Може, вони тебе заберуть?
— Може. А де адресу знайти?
— Спробую дізнатися в мами.
— Ой, а ти не дивилася часом такий фільм, там у жінки зникла дитина, а потім її знайшли, але вона казала, що це не та дитина.
— Не дивилася.
— Подивимося?
— Чому ти його згадала? Думаєш, ми знайдемо тата, але його підмінять?
— Ні, це мама мені завжди казала, що мене підмінили, незрозуміло в кого я така.
— А чому тебе назвали Люба?
— Як тебе? Та мама не знала, що в нього є донька. Він же приховував, боявся, що вона не вийде за нього. Мама страшенно боялася аліментників. А тато її дуже любив.
— Ага. І тому зник.
— Ну кажу ж, може, він втратив пам’ять. Ой, давай краще подивимося інший фільм! Там про те, як стирають пам’ять. Тобі точно сподобається.
Поки вони дивилися фільм, телефон у Люби весь час дзижчав. Відволікатися від фільму не хотілося, тому Люба перевірила телефон тільки тоді, коли фільм закінчився. Це була мама. Довелося передзвонити.
— Мила, ми з Михайлом хочемо завтра заїхати до тебе в гості.
Люба покосилася на сестру.
— Щось трапилося?
— Ні, чому ти питаєш? Я що, не можу просто так заїхати до улюбленої доньки?
— Можеш, мамо, але… – думки Люби судорожно шукали вихід. – Я просто думала сама до вас на тижні заїхати.
— Правда? Несподівано. Щось сталося?
— Ні, чому ти питаєш?
Мама розсміялася.
— Гаразд, приїжджай ти до нас. Але тільки завтра, обіцяєш?
— Обіцяю.
Їхати до мами зараз було не найкращою ідеєю, Люба боялася, що видасть себе, проговориться про сестру. Хоча, може, варто було розпитати в мами про батька, однаково вона зайшла в глухий кут із його пошуками.
Чи то від хвилювання, чи то від піци, якою вони з сестрою харчувалися останнім часом, у Люби розболівся живіт. Вона випила соду, мама завжди так робила, але живіт так і не пройшов. Вранці вона хотіла було зателефонувати мамі і сказати, що відлежиться вдома, але Люба побоялася, що мама тоді приїде сама. До того ж живіт начебто відпустило.
Мама здавалася схвильованою і весь час озиралася на вітчима, немов шукала його підтримки.
— У нас із Михайлом для тебе сюрприз, – сказала вона.
Люба сюрпризи не любила, зазвичай це не закінчувалося нічим хорошим.
На кухні на столі стояла маленька картонна коробка, перев’язана стрічкою.
— Що це? – запитала Люба.
— Поглянь сама.
Люба дивувалася: до дня народження було ще два тижні, мама, що, забула? У неї рання втрата памʼяті? Але навряд чи у вітчима те саме, він би сказав їй.
Потягнувши за блакитну стрічку, Люба розв’язала бант і відкрила коробку. Усередині лежав маленький, круглий торт, на якому блакитними літерами було написано: сестро, зустрінемося в грудні.
Мама і вітчим переглянулися. Виглядали вони дивно, немов на дворі був Новий рік, і вони сховали подарунки під ялинкою, а Люба їх не помітила.
— Ну? – запитала мама. – Що скажеш?
Люба ще раз подивилася на торт. Ні, Люба-молодша тут навряд чи замішана. Значить…
— Ти що, в положенні, чи що???
Мамине обличчя зморщилося, голос задзвенів.
— Ти не рада, так? Засуджуєш? Думаєш, що я стара?
Люба нічого подібного не думала. І, напевно, була навіть рада за маму, вона пам’ятала, скільки разів мама плакала, зачинившись у ванній, а потім розповідала тітці Ані телефоном, що знову не вийшло.
— Та чому, рада. Вітаю.
— По твоєму обличчю не скажеш…
— Марино, заспокойся, ну що ти нагнітаєш. Знаєш же, що Люба в нас не дуже емоційна.
Люба піднялася і чмокнула маму в щоку. Їй не те, що хотілося це зробити, але так було правильно.
— Давайте чай, чи що, пити, – сказала вона, щоб хоч якось перевести тему.
Мама почала гриміти чашками, вітчим потягнувся за випивкою і підморгнув Любі.
Торт виявився смачним. Але після нього в Люби знову розболівся живіт. Мама дала їй таблетку, але вона не допомогла. Любу кілька разів вирвало, шкіра вкрилася липким потом. У роті було гаряче.
— Швидку викликайте, – велів вітчим. – Апендицит у неї.
Поки швидка їхала, Люба намагалася придумати, що робити з сестрою. Нічого придумати не виходило, і вона просто сказала мамі, перед тим, як її забрали в лікарню:
— У мене вдома татова дочка. Він пропав, а її мама немає в живих. Не здавай її в інтернат, мене випишуть, і я розберуся.
Звісно, мама почала охати, лаятися, питати, чому Люба нічого раніше їй не сказала. Але лікар швидкої допомоги велів припинити балаган, і Любу відвезли. Вона завжди боялася будь-яких маніпуляцій із тілом, тікала з уроків, якщо того дня мали поставити щеплення, але зараз вона думала не про те, що їй розрізатимуть живіт, а про те, що Люба вдома сама і не знає, коли вона повернеться. Що зараз туди приїде мама і злякає її. Що мама може не послухатися і здати дівчинку в інтернат.
Апендикс витягли через прокол. І це виявилося не так страшно, хоча Люба відчувала, як торкаються холодним до її шкіри, як усередині щось замерзло і ніяк не відтане.
Найскладніше виявилося те, що після операції не можна було їсти. А ще жорсткі простирадла і незручний матрац. Мама зателефонувала, щоб дізнатися, як усе пройшло, і сказала, що забрала Любу до себе. Люба відібрала в мами слухавку і повідомила, що все добре, і мама Люби не здасть її в інтернат. А ще, що вона знає, де тато. Він не втратив пам’ять і не завів нову сім’ю. У нього хвороба, провали в памʼяті, і він поїхав у село, де виріс. Пересувається на візку, але в іншому нормально. Люба вже зателефонувала йому по відеозв’язку, там є інтернет, він плакав. А ще, що мама Люби обіцяла її до нього відвезти. Люба відчувала, що потрібно щось сказати, але не знала, що.
З лікарні її забрали мама і вітчим. Мама пропонувала пожити поки що в них, але Люба відмовилася. Нерозумно, але вона подумала, що сестра може бути ще в її квартирі. Вона про всяк випадок обійшла кухню і кімнату, зазирнула у ванну. Люби не було, тільки на батареї сохли її рожеві шкарпетки, а на столі лежала забута маска кішки. Люба довго сиділа, крутячи цю маску в руках. У квартирі було занадто тихо, від тиші боліли вуха.
Поки Люба лежала в лікарні, вона прострочила кілька замовлень. За кількома вдалося домовитися з менеджером, і терміни посунули, але за двома Любі призначили штрафи. Це було неприємно, вона і так не надто багато заробляла. Довелося терміново доробляти відразу кілька робіт. Треба було б набрати нові, але Люба тягнула. Вона не знала, чому, але їй було неспокійно.
Сестра зателефонувала через два дні. Люба не любила говорити телефоном, і тим паче відеозв’язком, але слухавку взяла. Картинка зависала, голос сестри переривався.
— Тебе добре зашили? – запитала Люба-молодша. – Покажеш шрам? Я тут у селі, тут страшенно весело. Тато тільки сумний, але я його вже трохи розвеселила. За ним тут доглядає тітка, моторошна така. Я подумала, що потрібно його від неї позбавити. Може, ти приїдеш і забереш нас? Тато каже, що ти його ніколи не пробачиш, і йому соромно, тому він не може тобі зателефонувати. Але я думаю, він буде радий тебе побачити. Ти подивилася фільм, про який я говорила? У мене тут ще цілий список, і якщо ти не приїдеш, давай я тобі його надішлю. А ще я маску забула. Але ж у нас із тобою скоро день народження, хочеш, я тобі її подарую?
Люба слухала і з подивом відзначала нові відчуття у своєму тілі. Здається, тепер вона добре розуміла, що таке «сумувати» і «радіти». І коли сестра, нарешті, замовкла, Люба сказала:
— Зараз куплю квиток. Завтра буду у вас.
